Щотижня ми шукаємо одне життєве питання та досліджуємо разом з експертами, як його пояснює наука. У цьому тексті говоримо про відкладене проживання емоцій.
Останній період вагітності й перший рік материнства збіглися для мене з початком повномасштабного вторгнення. 24 лютого я була на сьомому місяці, і тоді для емоцій місця майже не лишалося – треба було розв’язувати приземлені питання, щойно вони виникали.
Півтора року потому я вже підіймалась із сином у рюкзаку на Брусний хребет у Карпатах. На якомусь етапі відчула, як у горлі стикається клубок. Відійшла від стежки, поставила малого на землю й раптом почала кричати в ліс перед собою. Тоді це були голі емоції, без прив’язки до чогось конкретного. Але згодом у голові почало складатися розуміння: нервова система «дозволила» прожити те, що раніше було неможливо, – лише коли стало достатньо безпечно.
Цей досвід змусив мене поставити запитання, яке я потім досліджувала і як людина, і як фахівець: що насправді відбувається з емоціями, які ми не проживаємо вчасно? Чи можна їх відкладати – і якою є ціна цього відкладання?
Про це я поговорила з психотерапевткою в емоційно фокусованому підході Софією Терлез і психіатринею Тетяною Іорж.
