Учора [інтерв’ю записували 23 березня] ми говорили з Іваном Уривським, і він сказав мені, що його студенти часто обирають матеріали про смерть, або такі, де є суїцидальні думки. Багато з них сидить на антидепресантах. Я нічого не маю проти, але ставлю собі запитання: чи вірить ця молодь у щасливе майбутнє в цій країні? Чи можна ще знайти й повернути замилування життям?
Я зараз не хочу порушувати тему війни, армії чи ТЦК. Звісно, театр може з цим працювати. Але це рана, яка ще болить. Ми можемо говорити й про інші теми, які роблять Україну демократичнішою, наприклад, ЛГБТК+. Наш сусід, хоч і не є демократичною країною, на театральних фестивалях декларував максимально демократичні цінності для західної аудиторії. Він вкладав дуже багато грошей, щоби скласти свій образ.
– У Театрі Ветеранів із тобою би не погодилися, бо вони якраз тиснуть на те, що болить.
– Вони мають це право, бо вони ветерани. Вони можуть жартувати про війну, як хочуть. А я не маю права написати п’єсу про фронт, якщо там не була. Я можу написати лише про те, як я, 26-річна людина, переживає екзистенційну кризу всередині себе в час війни в країні.
Наприклад, нескінченно можна розмовляти про питання деколонізації. У мене іноді відчуття, що ми намагаємося закенселити своє минуле, ніби його не було, ми не вивчали Єсеніна й не знаємо, хто це, ніколи не розмовляли російською. Ми вдягаємо публічну маску, яка довго не протримається. Мені імпонує позиція Олени Апчел [режисерки й військовослужбовиці], яка визнає те, що робила вистави в Москві. Лише прийнявши своє минуле, можна рухатися далі у своєму розвитку й розуміти, що таке патріотизм.
«Маркетинг увірвався в театр»
– Повернімося до обговорення вистав. Ти згадала про «Орландо» [вистава від акторки Театру Франка й шоуранерки Марини Кошкіної та режисерки Тетяни Костинюк – учениці Івана Уривського, яка стала першим театральним проєктом у павільйоні «КИТ» на ВДНГ]. Це благодійний проєкт, який для команди став дебютом. Але зловила себе на думці, що мої очікування не збіглися з реальністю, що, звісно, моя проблема. За моїми відчуттями, промо ніби затьмарило сам проєкт. Можливо, тому, що я була на першому показі. Як для тебе?
– Я з великою повагою ставлюся до команди «Орландо», бо випустити незалежну виставу – пекельний виклик, ще й у найгірший час – відключення світла, нереальний холод на сценічному майданчику, який навіть не є театром. Немає ні світла, ні звуку, ні навіть сидячих місць. Усе це треба було створити самостійно.
Марина Кошкіна захотіла чогось більшого, ніж те, що має в театрі, де працює. І це дуже сміливо. Я беру цю роботу у фестивальну програму, щоб підтримувати процеси розвитку театру. Цим кроком ми як фестиваль визнаємо їхнє бажання «вийти із зони комфорту». Можливо, ця вистава й не стане такою, що презентуватиме Україну на фестивалях, але вона стане кроком для створення чогось іншого. Бо це про те, що вистави можна створювати в ангарах, нетеатральних приміщеннях і збірним колективом, де немає залежності від однієї трупи чи одного режисера. Це та сама свобода творчості! Також режисерка – ще студентка. Доволі ризиковано дати їй такий масштаб матеріалу й простору, але команда пішла на цей ризик.
Джерело: Знайти точку G українського театру. Як зробити театр лавмарком – продюсерка Крістіна Кісєльовайте
