«Щоб відреставрувати одну історичну будівлю, потрібно дві-три розібрати», – таким був закид одного з опонентів спільноти «Спадщина». Він стверджував, що виготовити автентичну жовту цеглу – ту саму, з якої зведені 90–95% київської забудови 19 століття, що дійшла до нашого часу, – сьогодні неможливо. «Було б бажання», – відповіли у «Спадщині» й виготовили перший зразок жовтої цегли за технологією, яку використовували близько ста років тому.
Зараз спільнота виготовляє цю цеглу вручну, невеликими партіями, й уже веде перемовини щодо реставрації окремих будівель у Києві. Ми поспілкувалися з учасником «Спадщини» Анатолієм Погорілим про «шарм виготовлення жовтої цегли»: чому для неї треба добувати блакитну глину і як жовту цеглу можна буде застосовувати для реставрації сучасних історичних будівель.
Жовта цегла в 19 столітті
Будівлі Києва, які з неї збудовані: з неї зведено приблизно 90–95% усієї київської забудови того століття, яка збереглася до наших днів.
Прибутковий будинок Фроммета у 1885 році. Wikimedia Commons
Микільська брама Київської фортеці. Wikimedia Commons, Rasal Hague
Багатофункціональний комплекс «Комендатура» на Печерську
Унікальність: Жовтої цегли більше немає в інших українських чи європейських містах, каже Анатолій Погорілий. Наприклад, на заході України, зокрема на Житомирщині, цегла має буряковий відтінок.
З чого виготовляють: блакитна глина, яка після випалу дає «благородний» світло-жовтий відтінок. Для порівняння, світла глина, яку традиційно використовують керамісти, залишається світлою навіть після випалу.
Де добували блакитну глину в 19 столітті: місцевість Мишоловка в Голосіївському районі, Куренівка, Верхньоюрківська й Кирилівська на Подолі, зокрема на території сучасного заводу Ріхерта, уздовж правого берега Дніпра й на схилах його найбільших притоків – Ірпіня, Бучанки й Стугни.
Переваги: жовта цегла була міцніша за інші види, рідше ламалася й кришилася, мала мінімум браку. Це визнавали й київський губернатор Іван Фундуклей, і будівельники того часу, тож заможні забудовники обирали саме цю цеглу для прибуткових будинків (це багатоквартирні житлові будівлі, які звели спеціально для здачі квартир в оренду).
Навіть під час знесель будівель багато жовтих цеглин залишаються цілими. Це відрізняє її, наприклад, від «морквяної» цегли, яка під дією вологи з часом перетворювалася майже на пісок. Наприкінці 19 століття поверх кладки з «морквяної» цегли часто добудовували з жовтої цегли. Стіни з такої цегли можна побачити у дворових флігелях на Михайлівській вулиці.
Чому «Спадщина» вирішила виготовляти жовту цеглу
– це виклик
Опоненти «Спадщини» кажуть: виготовити автентичну жовту цеглу неможливо – нібито технологія втрачена, а сучасна не такої якості.
– орієнтуються на європейський досвід реставрації
У Європі частіше повертаються до автентичних технологій: під час відновлення фортець чи будівель 13 століття не використовують сучасні цементи або фабричну цеглу. Якщо споруда була зведена з гранітних валунів, реставратори беруть ті самі валуни, аналізують склад історичних розчинів і працюють із максимальною точністю до оригіналу.
– щоб зберігати культурну спадщину
У «Спадщині» кажуть: від забудовників часто чують закиди про те, що культурну спадщину зберегти неможливо, але це не так. Один із таких прикладів – простір «Їде дах» на Подолі, про який Віледж розповідав у 2025 році. Будівлю планували демонтувати, називали аварійною й непридатною для використання. Натомість її «Спадщина» її відновила: сьогодні вона функціонує як громадський простір з усіма необхідними комунікаціями.
Кошти від продажу жовтої цегли – на відновлення історичних будівель
Вартість однієї цеглини залежить від обсягу виробництва: щоб вона коштувала 10–20 гривень, треба робити мільйони штук, а такого попиту немає.
Наразі одна цеглина обходиться приблизно у 80 гривень – на рівні дорогої фасадної. Утім, мета проєкту не комерційна, а благодійна. Приблизно 30% коштів від продажу для відновлення пам’ятки планують спрямовувати на збереження культурної спадщини.
«Ти відновлюєш будівлю, а частина коштів, які генерує її продаж, спрямовується на порятунок ще трьох історичних будівель», – пояснює Анатолій Погорілий. Команда також думає про серії з унікальними клеймами, які будуть лише в конкретній будівлі.
«Шарм виготовлення історичної цегли»
Анатолій Погорілий уперше побачив блакитну глину під час будівельних робіт на Володимирській вулиці. Під час буріння під палі буронабивна установка підняла глину з глибини близько шести метрів. Спочатку було видно звичайний ґрунт і побутове сміття, далі – типову глину, а ще глибше з’явився насичений зелено-блакитний шар, розповідає Погорілий. Це і є блакитна глина, з якої виготовляють жовту цеглу.
Щоб її відтворити, учасники спілкувалися з колекціонерами й шукали людей, чиї родичі працювали на київських цегельнях. «У керамічній майстерні ми випадково познайомилися з людиною, чиї батьки теж продовжували виготовляти цеглу. Дідусі та бабусі працювали на великих заводах, і навіть у період Радянського Союзу цю технологію за інерцією продовжували використовувати. Батьки цього фахівця вже виготовляли цеглу вдома, нефабричним способом, для кустарного будівництва приватних і сільських будинків, для власних потреб. Це стало для нас найціннішою знахідкою з погляду технології», – розповів Погорілий.
Також учасники «Спадщини» досліджували стару цеглу з клеймами.
Чому при виробництві цегли почали використовувати клейма? У першій половині 19 століття масове виробництво цегли часто супроводжувалося проблемами з якістю: траплялися обвали на будівництвах, гинули люди. Клеймо на цеглі давало змогу чітко ідентифікувати виробника й розуміти, хто несе відповідальність і кому ставити запитання.
Детальних технічних описів виготовлення цегли 19 століття не збереглося, тож технологію відновлювали, поєднуючи історичні відомості про технології того періоду, інформацію про старі підприємства та перекази очевидців «через другі-треті руки». У результаті вдалося зробити цеглу, яка за міцністю не поступається цеглі 19 століття.
Як добути глину
Зараз природні родовища київської жовтої глини доволі обмежені, тож промислове виробництво неможливе. У Київській області родовища більші, ніж у Києві, але й тут усе ще є родовища на пагорбах правого берега Дніпра. Якщо помірно використовувати ці ресурси, їх вистачить, щоб підтримувати й відновлювати історичну цегляну архітектуру Києва й області ще протягом 100–200 років, каже Погорілий.
Запаси глини швидко вичерпувалися через виробництво: у 19 столітті один із найбільших виробників – завод Луньова – випускав близько 8 мільйонів цеглин на рік, а загалом на Київщині виготовляли приблизно 200 мільйонів.
Зараз виробництво жовтої цегли економічно невигідне для бізнесу: для сучасних виробників навіть мільйон цеглин – це не рентабельно, вважає Анатолій Погорілий. Виробництво може існувати хіба що як мініпідприємство чи ФОП.
«Ми намагаємося створити новий формат розвитку громадської ініціативи: для тих, хто не любить лекції чи суди, є можливість до нас приєднатися й покопати глину – не найгірше проведення часу», – додає Погорілий.
Як виготовити цеглу
Виробництво залишається невеликим і ручним, як у 19–20 століттях на кустарних виробництвах. Цеглу виготовляє спільнота з близько 10 волонтерів, їх залучають залежно від етапу – збір глини, формування цеглин і підготовка до випалу.
Перший етап – формування цеглин. Глину вручну щільно запресовують у форми, щоб усередині не залишалося порожнин і матеріал був однорідним, а не пористим. На відміну від радянської цегли з пустотами, яку робили легшою й дешевшою, цільна цеглина потребує більше сировини й довшого випалу, зате має значно кращу міцність. Саме на цьому етапі можна відтворити характерні тиснення й лекала, які з’явилися після 1847 року. У «Спадщині» цей процес відбувається вручну, з дерев’яними формами – максимально близько до того, як працювали майстри 150 років тому.
Чіткі вимоги до виробництва цегли на законодавчому рівні закріпили в 1847 році. Тоді з’явилася цегла звичного для нас формату – з уніфікованими розмірами, лекалами та клеймами заводів. У сучасних вимірах це приблизно 26,6 × 13,3 × 6,7 сантиметра. Спочатку розміри фіксували у вершках – 6 × 3 × 1,5 (саме тому виникли дрібні цифри).
Другий етап – висушування. Цеглу не залишають на сонці: вона має сохнути повільно, в умовах помірної вологості й постійної циркуляції повітря. Якщо поверхня пересохне швидше, ніж середина, цеглина може потріскатися ще до випалу. Тому цей етап триває довго – інколи кілька тижнів, доки цегла не втратить зайву вологу й не стане достатньо міцною, щоб її можна було брати в руки й на ній не залишалися відбитки пальців.
Третій (і найскладніший) етап – випікання. Саме він робить цеглу повноцінним будівельним матеріалом і потребує найбільше ресурсів. Важливу роль у міцності відіграє сама глина: блакитна київська запікається довше й за вищої температури, ніж червона. Для випалу використовують сучасні електричні печі, якими користується більшість керамістів – вони дають змогу точніше контролювати температуру й роблять процес оптимізованим: не потрібно постійно контролювати температуру. Однак через відключення світла нині це проблематично. Також можна використовувати печі на вугіллі чи дровах, але вони теж потребують значних ресурсів і вимагають постійного контролю.
Для кожного типу глини підбирають окрему температуру й тривалість запікання – тут є багато нюансів, які команда хоче залишити в секреті.
Сучасне виробництво цегли працює з іншою логікою. Є окрема цегла для фасадів – декоративна, а є більша, дешевша та міцніша для внутрішньої кладки. Замість природних властивостей глини використовують пігменти, щоб отримати потрібний відтінок, а випал жовтої непорожнистої цегли потребує більш високої температури – близько 1000 градусів (різна глина потребує різних температур: та, що ідеальна для одного родовища, може бути зависокою для іншого).
Насамкінець команда перевіряє, чи цегла справді підходить для реставрації. «Погода дає змогу перевірити морозостійкість і вплив вологи», – каже Погорілий. У майбутньому планують отримати й офіційний висновок про придатність цегли від Інституту будівельних матеріалів.
Нову цеглу можна буде відрізнити від історичної, і це – ок
Жовту цеглу можна буде відрізнити від історичної на фасаді за кольором. Вона трохи світліша за тоном, але має ті самі фактуру й матеріал. Такий підхід відповідає європейським реставраційним принципам і Венеційській хартії.
«Ми не імітуємо історію, ми її відновлюємо й даємо можливість побачити. Ось ці 100 цеглин – історичні, а ось наші 15 – нові, проте ідентичні за матеріалом. Це європейський підхід – тональний перехід між новою й старою цеглою – який, сподіваюся, зможемо побачити в Києві», – пояснює Анатолій Погорілий.
Приклад використання ідентичного матеріалу, проте різного за часом, – це церква Святої Марії в Дрездені. Під час Другої світової війни її сильно пошкодили, а під час відновлення будівлю склали з уцілілих каменів. Там, де оригінальних елементів бракувало, використали такий самий камінь, але новий. Через це нові фрагменти були світлішими, тоді як стара частина храму залишалася темною. З часом камінь потемнішав, але однаково відрізняється від того, якому вже триста років.
Церква Святої Марії в Дрездені у 1898 році. Фотогалерея Бібліотеки Конгресу США
Церква Святої Марії в Дрездені нині. Wikimedia Commons, Netopyr
Які історичні будівлі можна було б реставрувати із жовтою цеглою
• Будівля на Ярославській, 13.
«Від будівлі практично нічого не залишилося, – коментує Анатолій Погорілий, – Там був типовий будинок початку 19 століття, йому було приблизно 180 років. Це одноповерхова будівля на п’ять вікон – ми б могли виготовити цеглу для такого невеликого об’єму, але нам відмовили. Виявилося, що власник знайомий із нашим мером Кличком, тому з ним не розірвали договір на оренду землі, і, ймовірно, через кілька років там спливе проєкт забудови», – додає Погорілий.
• Лісопильня Сніжка на Турівській.
«Там збереглося приблизно 25% будівлі. Вона була двоповерхова, але, в принципі, за кілька років ми змогли б виготовити достатньо цегли для її відновлення. Хоча за цим об’єктом вже є проєкт будівництва хмарочоса», – каже Анатолій Погорілий.
Попри це, «Спадщина» зараз веде перемовини щодо інших будівель, де жовту цеглу можна було би використовувати для реставрації (але поки що не називає точні об’єкти).
«Це стане прикладом збереження архітектури без підміни матеріалів. Часто зараз реставрують так: усередині будівлі заливають бетон, залишають лише фасад, і фактично створюють «шкаралупку» із сучасним наповненням, де нічого історичного не збереглося. Створення нашої цегли в невеликих кількостях дасть змогу реставрувати без застосування зайвих сучасних матеріалів, без викривлення історії», – вважає Анатолій Погорілий.
Джерело: Жовта цегла – «рідна» для будівель Києва. Хто і навіщо зараз виготовляє цеглу зі сторічною історією
