Мій позивний «Аспірант», бо навчався в аспірантурі. Народився на Дніпропетровщині, у 2009-му вступив до інституту й переїхав у Дніпро. Після аспірантури у 2018-му потрапив на строкову службу. Рік займалися охороною громадського порядку у Дніпрі.
Коли почалося повномасштабне, працював системним адміністратором, значився резервістом у бригаді НГУ. 25 лютого 2022-го я вже був у частині в резервній роті. Там була плутанина, тому ми тиждень нічого не робили. Потім у нас було завдання – охороняти важливий об’єкт.
На війну я потрапив на початку літа, це була Велика Новосілка. Ми мали охороняти міст, на другій лінії тримали оборону. Там був мій перший мінометний обстріл. Ми чули прихід, як він десь далеко впав, перейшли в укриття, й обстріл продовжився. Війна, яка була там, і зараз – кардинально різні. Тоді навіть коли чув звук дрона, ховався й роздивлявся, що ж воно таке.
Потім тривалий час ми охороняли на Дніпропетровщині важливі державні об’єкти. Людей не вистачало: одних міняли, інших відправляли на бойові. Наприкінці весни 2024-го черга дійшла й до мене. Поїхали в Харківську область під Липці.
Перший бойовий вихід. Нас грузять у «Козак», їдемо з провізією, будматеріалами, БК. Коли вигружаємося, нас уже зустрічає «Мавік», FPV і провідник, і ми швидко топаємо в ліс. Перед виїздом я запитав: «Що робити, якщо, не дай боже, з провідником щось станеться?» Сказали: «Усе буде нормально, – і вказали напрямок, куди треба йти: – Там вас уже зустрінуть». Коли йшли, нас побачив ворожий «Мавік» і скинув гранату. Не влучив – усі цілі-здорові.
Повертаючись, ми заблукали, але дійшли до позицій «Хартії», хлопці нас зустріли, нагодували, спати поклали, і ми цілий день із ними розмовляли, набиралися досвіду. Усе було цікаво: як пересуватися, як спати, аж до того, як до туалету ходити. Бо половина вперше на війні, інша – уперше на війні в лісі. Сім днів тоді пробув на позиціях. Спочатку нормально себе почував, потім трошки гірше стало, далі дух піднісся й потреба в провізії та воді змусила зібрати яйця в кулак і вилізти з нори. Якщо все робити правильно – усе буде добре.
У «Хартію» перевели влітку цього року: зайшов на позицію від бригади, у якій тоді був, а вийшов уже у складі «Хартії».
Найдовше на позиції я просидів 53 дні. Утомлений був, цикл сну збився, бо якщо взагалі добу не вилазити з нори, відчуття часу втрачається. А так ми там працювали, копали, у нас обстрілів як таких не було, виходили десь добу, усе минуло добре.
Найстрашнішим був «крайній» вихід. На жаль, я втратив двох побратимів: нас було п’ятеро, а вийшло троє, один поранений. Психологічно важко було, бо вже втратив двох, а зі мною ще двоє: один новенький, другий – новенький у цій локації. І я розумів, що від мене залежить, як ми вийдемо. І коли їх вивів і їх зустріли вже наші хлопці, видихнув із полегшенням.
Зараз я в підрозділі FPV, буду пілотом. Дронами захопився ще на початку повномасштабного. У 2022-му придбав навчальний дрон типу «Мавіка», навчився літати, керувати. Під час охорони об’єктів мене перевели в інший батальйон, я запитав у нового командира, чи є можливість навчитися, він сказав: «Є». Мене направили на безплатні заняття в Дніпрі в академію «Вихор», отримав сертифікат оператора ударного БпЛА типу FPV. На об’єктах у нас був патрульний дрон, і я ним навчався користуватися. Під Липцями як піхотинець понад рік проходив, і після «крайнього» завдання та поранення мені запропонували посаду оператора: буде нова позиція, логістичний напрям роботи. Я чотири роки до цього готувався і, звісно, погодився.
Навчання тут проходив місяць чи півтора. Бути пілотом FPV – це просто: узяв пульт, надів окуляри й полетів. А от бути пілотом FPV на позиціях – це і зв’язок із дроном, і відео з нього, і побутові питання на позиції, і забезпечення. Багато інформації як для піхотинця, який місяць тому сидів в окопі, частина пов’язана з електронікою, інша – з інженерією. Але нічого, ми з хлопцями злагоджуємося, разом розбираємося, де, що, як працює.
За війну я постарішав і трішки стриманішим став. Багато навичок отримав – і бойових, і в комунікації: у цивільному житті можна майже ні з ким не розмовляти, а тут доводиться з усіма. Навіть за два місяці в цьому підрозділі я десь виріс, десь – відновив навички з цивільного життя: я працював із програмним забезпеченням, і тут зараз мені не так важко, як декому.
Дружина в мене розумниця, завжди мене чекає. Коли я йду на позицію, кажу: «Сонечко, я йду на роботу, зв’язку не буде». Можу вийти на наступний день, можу за два тижні – залежно від ситуації. Коли довго не виходжу на зв’язок і прибігаю на інтернет, відкриваю телефон, а там 5–10 повідомлень через день – «Сонечко, я тебе люблю». Я бачу, як це в побратимів: дзвінки ледь не щогодини. З одного боку, думаю, це нормально, а з іншого, дякувати богу, мене дружина не відволікає від роботи. Мати на заході Україні, коли почалися прориви російські в бік Дніпропетровщини, умовив її переїхати, і спокійний зараз, що вона від війни подалі.
Оптимізм, звісно, є. Працювати хочеться, знищувати ворога – також. Вірю, що колись це все закінчиться й настане мирне життя. Щойно закінчиться війна й відкриють кордони, планую мандрувати. Буквально перед повномасштабним вторгненням, 19 лютого, я повернувся з Канарських островів, ми плавали на яхті, я хотів ще потрапити на вулкан Тейде. Але подолавши 5500 кілометрів, подивився на закритий фунікулер, бо на горі температура на два градуси менше норми була й вітер дув. Тому після війни поїду дивитися на Тейде.
Джерело: «Не уявляю себе на цивілці». Це добровольці «Хартії»
