«Генерал Кук. Біографія покоління УПА», Володимир В’ятрович
Усі найголовніші таємниці свого життя Василь Кук, очевидно, свідомо «зашнурував» і забрав із собою. І вже ніхто й ніколи не відтворить їх за жодними спогадами, здогадами і фантазіями охочих фантазувати на історичні теми чи на теми жертовності окремих людей з українського драматичного минулого, яке віддаляється від нас із такою швидкістю, що подеколи благоговієш перед дослідниками, які беруться бодай по крихтах відтворити його обриси. Не розшифрують таємниць останнього командира УПА і архіви. Тим паче, архіви старі, радянські, переважно гебешні, нерідко з підтасованими свідченнями узятих на «гачок» чи шантажованими свідками, із зумисне вигаданими чи фальсифікованими подіями і брудними підтекстами. Не допоможуть в читанні його таємниць навіть скупі рукописні записи Кука на щорічних календарях, що віддалено нагадують щоденникові нотатки. Психологи скажуть – інтроверт. Досвідчені подумають: навчений життям.
Напевно, один з останніх могікан періоду визвольних змагань – безстрашний у словах, зухвалий у діях, – так і не наважившись написати спогадів, не хотів, а може, й боявся, що меткі сноби і циніки, оті «безгрішники» і «праведники», завжди охочі порпатися в лабіринтах чужого життя (а такими з часом нерідко ставали й постарілі побратими й соратники Кука), ще по одному колу жорнитимуть його непросте життя і відчайдушну боротьбу, приписуючи неіснуюче і ревізуючи зроблене, сумніваючись у відвертості і заперечуючи очевидне. Ось тому, мабуть, і не залишив нікому шпарини для інсинуацій.
Невдала спроба КГБ сфотографувати Василя Кука на виборчій дільниці, 1960-ті рр.
Може, якраз через оце свідоме маскування таємниць свого довгого життя Василь Кук видається мені однією з максимально трагічних персоналій в новітній українській історії. Бо не кожен, на кому система НКВД-МГБ-КПРС-КГБ вИпробувала найбільш підлі і огидні методи ламання хребта, не кожен, хто зазнав «самозгвалтування» через обставини, не кожен, хто побував у лещатах недовіри і підозри від своїх, мав відвагу жити решту життя з такою гідністю, смиренно і непоступливо тримаючись своєї віри – духовної, ідеологічної, щоденної. Не знаю, що було легше: багатолітні криївки – втрати – зради, чи вже нібито на волі такий же багатолітній «ковпак» сумновідомого Скаби і мовчазна згода, та що там згода – навіть підтакування на його приниження відомих, іменитих сучасників, які доносили, «документували» і навіть «не пікнули» і не заперечили, коли руками «контори» Кука виганяли з роботи («був у 30 місцях», шукаючи працю, «мозок не потрібний»), коли мстили на синові… Згодом, уже в незалежній Україні, багато хто з них гордо висиджував у президіях патріотичних зібрань, боягузливо відводячи очі від Василя Кука, який із залу скромно спостерігав за перформансами – «перевзуваннями» тих, хто завжди перевзувається при зміні політичної погоди.
Невдала спроба КГБ сфотографувати Василя Кука на виборчій дільниці, 1960-ті рр.
Напевно, рентгенівське – критичне – вміння бачити, аналізувати і прозирати в майбутнє, а ще досвід, якого бракувало багатьом його сучасникам, стали тими заборонними знаками, які не дали Кукові петляти між створюваними і інспірованими партіями, розколюваними рухами, метушитися між вождями новітнього політичного розливу, а до кінця своїх днів залишитися не гучним, але послідовним «горлом обурення і спротиву» (за Стусом).
Виступ Василя Кука перед студентами, Київ, 2000 рік.
Історик Володимир В’ятрович зробив велику і потрібну роботу, скрупульозно і максимально делікатно уклавши життєпис останнього командира УПА Василя Кука з усіх можливих на цей час джерел, із власного багатолітнього спілкування з ним, не вдаючись до макіяжу ні незручних обставин, ні контраверсійних фігур. Чесний літопис окремої людини і максимально об’ємний портрет часу – таким я побачила пропоноване видання.
…Найбільш яскраво я запам’ятала Кука в київському будинку вчителя під час похорону Слави Стецька. Він, як і Василь Овсієнко, скромно і безмовно стояли збоку, на відстані від представників істеблішменту, що заповнювали вестибюль, не чекаючи на їхнє рукостискання. Тоді я ще подумала: два – як рідні – брати. Між ними була майже сорокарічна різниця у віці. Але багато в чому вони таки були схожі. Думаю, В’ятровичеві із Олександром Зінченком і Вахтангом Кіпіані під силу укласти ще один життєпис людини з непоступливою гідністю.
Джерело: Останній командир УПА: «зашнурований», «на скабі», але непереможений
