Реакція уряду та частини державних структур на цю кризу виявилася поверхневою: влада намагається локалізувати інформаційний вибух, а не усунути першопричини проблеми – ті самі патології державного управління, які ще у 2017 році Держфінмоніторинг у своїх Типологічних дослідженнях визначив як системну корупційну загрозу, здатну підірвати ефективність держави і довіру до неї з боку суспільства та міжнародних партнерів.
Поряд із серйозним ударом по репутації держави, що критично залежить від зовнішньої фінансової підтримки, ця криза знову оголила системні порушення ключових інституційних параметрів, які мали б забезпечувати передбачуваність та ефективність економічної діяльності. Ці параметри – основа прозорого й відповідального бізнес-середовища, вільного від корупційних і кримінальних практик.
Не менш відчутним став удар і по репутації банківської системи, яка в умовах сучасної економіки має виконувати роль першої лінії захисту від фінансових зловживань. Масштаби руху коштів, що фігурують у розслідуванні, неминуче порушують питання про ефективність банківського моніторингу та здатність фінансових установ фіксувати нетипову активність, яка мала б привертати підвищену увагу. Навіть за відсутності публічних звинувачень щодо конкретних банків сам факт можливості проведення таких обсягів операцій через фінансову інфраструктуру формує сумніви у її стійкості, доброчесності та відповідності міжнародним стандартам. Таким чином, криза вийшла за межі енергетичного сектора й зачепила фундаментальний рівень – довіру до банківської системи, яка є критично важливою для економічної безпеки країни.
Про існування серйозних проблем в цій сфері свідчить зокрема свіжа санкційна практика Національного банку України, який у вересні та жовтні 2025 року застосував санкції до 10 банків та 14 фінансових установ за порушення вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Проте на сьогодні відсутня будь-яка публічна реакція Національної Асоціації Банків України на цю кризу, попри те, що однією з її визначених статутних цілей (п. 2.1) є формування позитивного іміджу банківської системи та захист її професійної репутації.
Як свідчить міжнародна практика, репутаційні кризи можуть стати поворотним пунктом до позитивних змін лише за умови, що система здатна на інституційну відповідь. Показовим є приклад Швейцарії – одного з ключових фінансових центрів світу, який у 1970-х роках пережив потрясіння, цілком співмірне тому, що сьогодні спостерігаємо в Україні.
До середини 1970-х швейцарські банки агресивно нарощували міжнародний капітал, проте вже у 1977 році банківська система зіткнулася відразу з трьома серйозними кризами, які призвели до банкрутства ряду банківських установ та значних збитків для банку – Credit Suisse. Найгучнішою стала так звана «справа К’яссо», що винесла внутрішні проблеми на рівень парламентських дебатів. І предметом цих дебатів було не банкрутство окремого банку – під сумнівом опинилася репутація Швейцарії як фінансового центру.
У відповідь на загрозу державного втручання банківська спільнота зробила те, чого український сектор досі уникає: вона взяла на себе відповідальність. Банки добровільно уклали угоду про Кодекс поведінки щодо здійснення належної ретельності – документ, який із часом став фундаментом швейцарської моделі саморегулювання і діє й сьогодні.
У преамбулі Кодексу зафіксовано: банки беруть на себе зобов’язання дотримуватися встановлених правил з метою збереження репутації фінансового центру, стандартизації процедур ідентифікації контрагентів і бенефіціарних власників, а також забезпечення ефективної протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму. Це не був жест доброї волі – це був вибір між саморегулюванням і політичним втручанням.
Кодекс, однак, не залишився набором декларацій. За його виконанням стежить Наглядова рада, створена під егідою Swiss Bankers Association – приватноправової галузевої асоціації, до якої банки вступають добровільно, але приєднуються майже всі. Наглядова рада проводить розслідування порушень і має повноваження накладати суттєві санкції – аж до 10 млн швейцарських франків. І ці інструменти не лежать мертвим вантажем.
За даними звітності, лише у 2011–2016 роках Наглядова рада ухвалила 54 рішення, 52 з яких завершилися визнанням порушення. У 22 випадках банки отримали штрафи від 100 тис. франків і більше, а максимальна санкція сягнула 1 млн франків. Це – регулярна, не політизована практика. Кожен банк знає: репутація – не абстракція, а фінансово вимірювана відповідальність.
І результат цього підходу очевидний. У 2024 році швейцарський фінансовий сектор створив 74 млрд швейцарських франків доданої вартості – близько 9% ВВП країни, один із найвищих показників у світі. У секторі працюють понад 226 тисяч людей. Швейцарська банківська система залишається однією з найбільш конкурентоспроможних і стабільних у глобальному вимірі – не завдяки державним указам, а завдяки саморегуляції, яка працює.
Перетворити теперішню кризу на можливість – як свідчить досвід, зокрема швейцарський – можна лише тоді, коли держава здатна поєднати два взаємопов’язані кроки. Перший – чітко обмежити повноваження уряду сферою стратегічної політики. Другий – створити дієві, самокеровані недержавні інституції, що представлятимуть великі соціальні й економічні групи та отримають делеговану частину публічних повноважень.
Без такого перерозподілу влади й відповідальності між державою та організаційними об’єднаннями бізнесу не може йтися ані про вирішення стратегічних завдань, ані про припинення практики, у якій бюрократія фактично відтворює власну безкарність і безвідповідальність. Адже, за влучним зауваженням Людвіга Ерхарда, саме бюрократія, яка концентрує у своїх руках необмежені повноваження «вбиває почуття відповідальності й обов’язку, а також бажання до творчої праці», зрештою штовхаючи навіть законослухняних громадян до опору.
У цьому сенсі передача частини регуляторних і координаційних функцій самокерованим, репрезентативним недержавним інституціям – це не послаблення державної влади. Це формування стійкішої архітектури публічного управління. Такої, що здатна стимулювати горизонтальну відповідальність, підвищувати якість політичних рішень і усувати саме ті адміністративні бар’єри, які пригнічують ініціативність бізнесу та звужують простір для його самостійного розвитку, підриваючи суспільну довіру.
Матеріал підготовлений за фінансової підтримки Deutsche Forschungsgemeinschaft
Джерело: Репутаційний вимір інституційної кризи: чи заговорить банківська спільнота?
