Ізольований притулок
Тегель – це колишній міжнародний аеропорт, розташований на північному заході Берліна в районі Райнікендорф. Після початку масштабного вторгнення Росії в Україну він був переобладнаний у головний
пункт прийому людей, які тікали від війни. Первісно комплекс мав працювати як короткострокове місце перебування: тим, хто прибував до Німеччини у пошуках захисту, там планували надати кілька днів
відпочинку, допомогти з документами та направити їх далі – до інших федеральних земель або до тривалішого житла в столиці.
Та з часом тимчасова інфраструктура перетворилася на ізольований простір із жорсткими правилами та жахливими умовами проживання, де люди затримуються замість двох тижнів на місяці. Більшість
мешканок Тегеля з України, але також є люди з Афганістану, Іраку, Сирії та Курдистану. Зараз табір скорочують: із пікових 7 тисяч людей там залишилося приблизно 2 тисячі. Формально Тегель мають
закрити до кінця року, але, схоже, його просто трансформують у центр первинного прийому біженців з максимумом у два тижні перебування, як це колись планували. Та поки система не працює, і люди досі
живуть у повній невизначеності.
Арт-терапія, як практика першої психологічної допомоги
Виставку «Тепер наша черга» в Art Space in Exile відкривав кураторський текст Марії Пілецької:«В центрі виставки ідея зцілення через уяву, спільноту та обмін досвідом.
Показуючи результати воркшопів, ми також відкриваємо сам процес, запрошуючи глядачів приєднатися до цього колективного шляху. Разом ми створюємо простір для обміну, визнання та спільного оповідання
на знак протесту проти мовчання та ізоляції.»
Ліворуч: керівниця проєкту “Тепер наша черга” Марія-Каміла Гарсія Мендоса та кураторка проєкту Марія Пілецька
На стінах висіли малюнки та сонячні відбитки – ціанотипії учасниць воркшопів. Посеред кімнати стояв білий будиночок-намет, що нагадував дитячу халабуду, де можна було помалювати або просто
спілкуватися чи відпочивати на мʼякому килимі; одночасно проходив майстер-клас із ліплення вареників, який зібрав чимало молоді.
будинок-намет для творчості наодинці
Проєкт Jest sind wir mal dran! мав на меті дати учасницям можливість вийти за рамки стереотипа «біженки» та створити умови, де кожна почувається в безпеці. Упродовж декількох місяців
учасниці працювали в групах із самооборони, танців, фотографії, стоп-моушн анімації, кераміки та театрального мистецтва, використовуючи творчість як спосіб соціальної взаємодії.
роботи учасниць проєкту Jest sind wir mal dran!
Йдеться про чутливу та етичну роботу з людьми, які пережили травматичний досвід. Цінністю соціально-мистецьких проєктів є не створення самих робіт чи виставка або шоу, а насамперед надання
учасницям простору для відновлення, самовираження й повернення контролю над власною самоідентифікацією. Крім того, виставки та публічні події такого формату створюють простір для обговорення
складних соціальних тем, як-от негативний досвід українських біженок та ймовірні зловживання фінансами у сфері
допомоги біженцям, які часто залишаються поза суспільною увагою.
«Ми не мали доступу до людей і стикалися з недовірою»
На екрані відео з коментарями однієї з викладачок, яка розповідає:«Нам було дуже важко знайти учасниць. Ми не мали доступу до табору (Тегелю), а коли зверталися до жінок напряму, багато хто
сприймав нас із недовірою. Безкоштовні воркшопи з кераміки чи театру здавалися їм підозрілими».
Хоч арт-терапія сьогодні й вважається одним із м’яких, але ефективних інструментів психологічної підтримки людей із травматичним досвідом, в контексті Тегелю уявити такі події майже нереально.
Керівниця проєкту Марія-Каміла Гарсія Мендоса згадує: «Коли я писала проєкт, то думала, що ми зможемо зайти в Тегель і проводити заняття просто там, але адміністрація табору не дозволила.
Вони сказали нам “ні”, як і багатьом іншим організаціям, навіть тим, які спеціалізуються на допомозі жінкам.»
«Ми співпрацювали з Willkommensschule – школою для дітей, які живуть у Тегелі. У кожному курсі було приблизно 17 учасниць, але склад постійно змінювався: хтось жив у таборі кілька місяців,
хтось виїжджав. Це дуже рухлива спільнота», – розповідає Марія-Каміла. Проєкт будувався на реальних потребах людей, які працівниці організації дослідили під час спілкування з дівчатами та
жінками. Саме з їхніх відповідей виникла ідея, наприклад, інтегрувати самооборону, адже багато жінок говорили, що бояться ходити до туалету вночі.
Чорна хмара під назвою Тегель
У Тегелі фактично відсутні чіткі концепції захисту дітей, жінок та квір-людей, що робить простір особливо вразливим. Ситуацію погіршує й брак професійної психологічної підтримки: мешканці табору
не можуть почуватися в безпеці, а персонал не має достатньої підготовки для роботи з людьми, які пережили серйозну травму.
Умови в Тегелі часто описують як такі, що позбавлені базової приватності: люди живуть у переповнених приміщеннях, де майже неможливо усамітнитися. Люди скаржаться на клопів та мишей. Фото та
відеозйомка суворо заборонені, простір перебуває під постійним наглядом, що лише посилює відчуття вразливості та безпорадності серед мешканців. Фахівці, які роками працюють з гуманітарними
організаціями, сходяться в оцінці: Тегель не забезпечує умов, які можна вважати гуманними для тимчасового проживання людей.
Ситуація в Тегелі – це масштабний провал системи, де, крім іншого, процвітають корупційні схеми. Приблизно пів року тому вийшло велике журналістське розслідування на RTL+ команди Wallraff, яке показало, що на утримання табору щодня витрачалося приблизно 1,2 мільйона євро податків. Водночас умови для
людей абсолютно неприйнятні, журналісти зафіксували, як дітям відмовляли навіть у елементарній можливості малювати. Є свідчення, що навіть охорона часом провокувала конфлікти, а організаціям, які могли б надати допомогу, вхід забороняли.
Що означає змінювати наратив?
«Шкільні вчителі розповідали, що дівчата справді “розквітали” – навіть ті, хто спершу були дуже закриті. Для нас головним було посилити відчуття безпеки у цих людей, створити місце, де можна
бути собою» – ділиться Каміла. «У Німеччині є велика проблема з тим, як медіа й публічний дискурс говорять про міграцію. Говорять про людей, але вони самі не мають власного голосу. Той,
хто володіє наративом, має владу над реальністю. Тому нашою метою було змінити перспективу й дати учасницям можливість висловлюватися – чи через слова, чи через творчість».
Кураторка виставки Марія Пілецька наголошує на терапевтичному ефекті мистецтва: «Я знаю з власного досвіду, як мистецтво може лікувати. Коли проходиш складний період, творчість дозволяє
відпустити голову, увімкнути фантазію, повернути собі щось дитяче й вільне. Для людей у статусі біженок це особливо важливо. Вони живуть у чітко визначених ролях. А на воркшопах раптом стають кимось
іншим – мисткинями, експериментаторками, тими, хто просто робить щось своїми руками».
робота учасниці з Маріуполя
Пілецька розповіла про одну учасницю проєкту з Маріуполя, яка вперше спробувала працювати з керамікою і створила низку робіт із морськими мотивами. Попри новий для себе досвід, її роботи вийшли
дуже вдало. На відкриття виставки вона прийшла разом із своїм чоловіком і виглядала радісною, фотографуючись із власними творами. Кураторк зауважує: у такій роботі важливий не результат, а право
людини самій визначати, що й як вона хоче розповісти. Дівчата, які робили стоп-моушн, обрали фантазійні сюжети — і це теж форма наративу, лише не автобіографічна.
