Роман Мері Шеллі «Франкенштейн, або сучасний Прометей» змінив науково-фантастичну літературу назавжди, створивши вічний образ монстра, який має душу. Ця книга, а також класична екранізація 1931 року з Борисом Карлоффим у головній ролі були супутниками дитинства та юності мексиканського режисера Гільєрмо дель Торо.
Прийшовши в режисуру, дель Торо мріяв екранізувати дві історії про створення нового життя: «Франкенштейна» Мері Шеллі й «Піноккіо» Карло Коллоді. Три роки тому темний казкар кінематографу зняв дуже сміливу лялькову анімацію про Піноккіо, де, зокрема, поміркував над загрозою фашизму й авторитарних режимів. Похмура казка від Netflix принесла тоді дель Торо анімаційний «Оскар» — тож не дивно, що цей жадібний до нагород стримінг запропонував маестро горорів повний карт-бланш на здійснення мрії дитинства.
Кадр із фільму ‘Франкенштейн’
Перше, що викликає захват — це масштаб, з яким створили «Франкенштейна». Усе, що можна було зняти, не використовуючи комп’ютерної графіки, знімали без неї. Пафос в оздобленні маєтків гармонійно поєднаний зі стимпанковою готикою лабораторії Віктора Франкенштейна. Усю цю велич і хтонь старої Європи прикрашає саундтрек Александра Деспла: оскароносний композитор створив для цього фільму насичені увертюри й динамічні марші.
У центрі сюжету спершу бачимо доктора Віктора Франкенштейна (Оскар Айзек): виснажений, він сповідається данському флотському капітану (Ларс Міккельсен, здається, отримав тут роль саме через своє скандинавське походження). Герой Айзека — з густою шевелюрою, вбраний як вікторіанський денді — нагадує класичного байронічного персонажа. Позбавлений матері й недолюблений братом, цей геній медицини кидає виклик не лише суспільству, а й Богу, обіцяючи перемогти смерть.
Кадр із фільму ‘Франкенштейн’
Але кожного романтичного героя має супроводжувати втілення холодного прагматизму та зла. Роль такого собі Мефістофеля виконує Крістоф Вальц: після ролі есесівського полковника в Тарантіно він послідовно будує кар’єру на персонажах-антагоністах. У «Франкенштейні» грає Гайнріха Гайдандера, торговця зброєю. З’їдений сифілісом до самих кісток, він стає тією самою часткою сили, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
Галерею яскравих жіночих образів дель Торо доповнює Елізабет, племінниця Гайдандера і дружина молодшого брата Франкенштейна (Міа Гот, що лише завершила сяяти в трилогії Тая Веста «Х»). Знов жінка стає провідником між реальним і фантазійним світами, поруч з Елайзою Еспозіто з «Форми води», Офелією з «Лабіринту Фавна» та навіть Ліз Шерман з дилогії «Геллбой».
Та, звісно ж, центральний персонаж фільму — це Монстр Франкенштейна. Двометровий австралієць Джейкоб Елорді після успіху в серіалі «Ейфорія» міг би спокійно будувати кар’єру в ромкомах. Однак актор активно намагається вийти за межі такого амплуа: і в «Солтберні» Емеральд Фіннел, і в «Канадці» він демонструє багатовекторність свого акторського діапазону. У «Франкенштейні» загримований до майже невпізнаваності, він видає сильний перфоманс, проходячи в кадрі еволюцію від недорозвиненого живого трупа до чутливої істоти, яка визнає, але не приймає свою неприкаяність. Сірий і шрамований, цей образ сильно відрізняється від майже декоративного персонажа Бориса Карлоффа з екранізації 1931 року, в якого з усіх боків стриміли болти і заклепки. Монстр Франкенштейна, якого втілив Елорді — це впалий титан. Істота позаземна, але при цьому людська.
Кадр із фільму ‘Франкенштейн’
Дель Торо дуже тонко передає нюанси улюбленої книги, збудованої за модним тоді принципом сюжетної поліфонії, коли голоси персонажів важливіші за авторський. Щоб відтворити цей принцип в екранізації, в обрамлення історії в Північному морі він вставляє одразу дві історії: не лише доктора Віктора Франкенштейна, але і його Монстра.
«Франкенштейн» дель Торо — це грандіозна похмура казка, в якій режисер розмірковує на тему батьківства та відповідальності. Віктор Франкенштейн кидає виклик Богу і створює Монстра: позбавлений любові батька, він приковує своє дитя до стіни (явна алюзія на Прометея) і потрапляє в одвічну колізію: чи відповідальний Творець за Творіння і хто справжній монстр — той, кого створили зі шматків убитих поза його волею, чи той, хто порушує закони природи на догоду власному марнославству.
На щастя, дель Торо пропонує не такі банальні відповіді на ці питання, як можна було б очікувати. Подібно до «Носферату» Роберта Еґґерса, в якому відомий американський горормейкер з дбайливістю антиквара відтворив улюблену історію про вампірів, дель Торо робить щемку (хоч і дуже моторошну, а місцями натуралістичну до гидоти) варіацію роману Мері Шеллі з таким само розмахом і готичною естетикою.
Кадр із фільму ‘Франкенштейн’
Джерело: Батьки, діти, боги: «Франкенштейн» Гільєрмо дель Торо
