Чи святкувати Різдво, коли звикли, і чи їсти салат «Олів’є»? Повсякденні, на перший погляд, запитання можуть стати частиною власної деколонізації. У широкому сенсі деколонізація – це здобуття незалежності від колоніального тиску іншої країни, тобто процес, що передбачає насамперед політичні або економічні зміни. Проте політичну деколонізацію має супроводжувати інтелектуальна. В ідеалі з цим мали б допомагати державні програми деколонізації, але насправді деколонізація залежить від кожного з нас. І починається вона не лише зі злості в боротьбі за свободу, а й із любові – до свого та до своїх.
Це все культурологиня Маріам Найєм справді пояснює на пальцях у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник із деколонізації» з ілюстраціями Марії Кінович. Дослідниця посилається й на праці теоретиків, і на власний досвід деколонізації, і на історії людей, яких вона опитала під час глибинних інтерв’ю. Книжка від видавництва «Лабораторія» ввійшла до переліку 10 книжок жовтня за версією Віледжа.
Якщо перші розділи описують психологічні пастки, у яких українці могли перебувати десятиліттями, то наступні – пропонують вихід. Маріам Найєм буквально додає практичні вправи – домашні завдання для читачів.
Деякі розділи названі емоційними станами – злість, сором, розгубленість, горювання, які водночас є етапами деколонізації. «Брак емоційної реакції на агресора – це природна захисна реакція чи все-таки наслідок довготривалого колоніального впливу, що притупив здатність обурюватися несправедливістю?» – розмірковує авторка.
Дзвінка Завалій,
випускова редакторка видавництва «Лабораторія»
У 2023 році я дізналася, що Маріам Найем працює над книжкою про український процес деколонізації. Її ім’я вже тоді було нерозривно пов’язане з цим поняттям: вона постійно це пояснювала. А ще Маріам кваліфікована про це говорити, адже вона культурологиня, яка не лише досліджує, а й особисто проходить цей шлях, ставлячи собі ті самі запитання, на які тепер зможете дати відповідь у цій книжці й ви.
Це книжка про глибокий емоційний і психологічний процес особистої деколонізації. Маріам Найем не зводить цей процес до сухої теорії чи політичного гасла, а навпаки, показує його як внутрішню роботу над тим, ким ми є, що нас сформувало, як навчитися знову довіряти собі, говорити власним голосом і відчувати свою цілісність після століть колоніального тиску.
Це книжка про боротьбу з найпоширенішим викликом для кожного з нас – почуттям меншовартості. І про те, що справжня незалежність починається зі свободи думок і почуттів. Це дуже тонка робота: авторка неначе бере читача за руку й лагідно проводить етапами персональної деколонізації. Підтримує, а не засуджує, адже «ми не самотні, а наша історія важлива».
Злість
Злість дає той первинний імпульс, що спонукає рухатися, коли здається, що інші почуття паралізовані. Вона – як іскра, що пробуджує рух, коли страх чи розгубленість намагаються нас зупинити, і заповнює простір, де залишилися рештки того, що хтось знищив. Там, де окупант намагався створити порожнечу, злість стає тим вогнем, що освітлює руїни й дає силу боротися далі.
Злість повертає собі себе – відновлює наше природне право відчувати й реагувати на несправедливість. Вона нагадує про кордони, які є не на мапі, а в нашій сутності: «це моя земля», «це моя мова», «це моя гідність», «це мої люди». І найголовніше – злість постійно нагадує, як із нами не можна поводитися. Вона стає внутрішнім компасом, що безпомилково вказує на порушення наших меж. Тож злість є важливим елементом самозахисту.
Сором
Сором за своєю сутністю можна розглядати як особливу форму гніву, спрямованого на самого себе. Як влучно зауважила історикиня та дослідниця російського й радянського імперіалізму, докторка Ботакоз Кассимбекова: «Сором – це самоколонізація. Коли людина починає його відчувати, вона перебуває в стані колонізованого. Сором – це самонасильство, це колоніальне насильство проти самого себе».
Після того як колонізована людина дає собі право на злість і визнає джерело сорому, настає тиша – момент, коли постає фундаментальне запитання: вони намагалися нас знищити давно, вони – агресори, а хто тоді я?
Розгубленість
Відчуття розгубленості породжує стан порожнечі, що схожий на стан дитини, яка загубила своїх батьків у великому місті. У цій метафорі «батьками» можуть бути як історії реальних батьків, так і усвідомлення власної історичної тяглості: розуміння того, чому ми, українці, такі, які ми є.
Допитливість
Може здаватися, що цікавість до чогось є певною сталою рисою – вона або притаманна комусь, або ні. Можна навіть подумати, що цікавість – це атрибутивна властивість: мовляв, предмет або цікавий за своєю природою, або нецікавий. Але насправді цікавість до будь-чого – це не атрибутивна властивість, а акцидентальна, тобто хтось робить щось цікавим для інших, створює привабливий образ і захопливу історію, щоб викликати інтерес.
Щось може стати для вас цікавим через вашу особисту допитливість, яка виросла з вашого досвіду – роботи, спогадів, особистих уподобань, або ж через те, що хтось інший зумів подати це як щось захопливе.
І саме цим майстерно користується імперія – вона розповідає історію про себе як про захопливого героя, творить власний міф. Водночас історія «інших» – тобто колоній – подається як нудна брошура. Такий створений контраст між «захопливим» і «нудним» – один із головних інструментів влади імперії.
Наша цікавість до того, що цілеспрямовано робили привабливим, – абсолютно нормальне явище. Наша нецікавість до самих себе – це наслідок браку економічної можливості розвивати інтерес до себе й колоніальної ментальності, яка змушує нас применшувати власнуісторію та культуру на користь іноземної. У таких випадках ми дивимося на себе через призму «іншого», а не зі своєї позиції. Ця призма спрощує нас, звужує та створює те, що ми називаємо шароварщиною.
Важливо запитувати себе про джерела власних інтересів і байдужості. Ці запитання відкриють певне розуміння: нам часто цікаве те, про що ми вже щось знаємо, або те, що хтось показав нам у новому світлі, змінивши наше сприйняття з нудного на цікаве. Ми можемо ставити собі запитання, коли щось нас зацікавило, і коли, навпаки, щось здається неймовірно нудним.
Горювання
У людини, яка зазнала колоніального впливу, багато чого забрали. Мабуть, легше визначити, що в неї залишилося, ніж перелічувати все те, чого позбавили. Проблема колоніального горя полягає в тому, що воно величезне й здається інколи неосяжним. Колоніальна травма – це не травма однієї історичної доби, як і колоніалізм, це наскрізне явище, яке проникає в усі сфери життя й має важкоосяжний розмір.
Нам може здаватися, що травматичні події й історії очевидні для нас через якісь конкретні речі: історії в родині, які вам розповідали, фотографії або листи. Однак цікаво було дізнатися, що насправді багато чого з травми передається з покоління в покоління саме через непроговорення. Тобто не так важливо, що ми сказали, як важливо те, чого ми не розказали, уникли в розповідях, намагалися недоговорити й обмежити від знання.
Створення
Найголовніше – там, де панує культ жертви, бракує сил для створення. А саме створення становить найважливіший етап деколонізації.
Бажання деколонізації – це передусім готовність діяти. Складно уявити процеси лагідної українізації після нелагідної росіянізації. Саме тому процес деколонізації не буде й не має бути простим. Ідеться про зміни звичок, традицій, установок, міст, назв, імен; про розуміння помилок і відповідальності; про роботу; про визнання того, що ця робота триватиме роками, десятиліттями.
Одним із найперших, найзрозуміліших, найочевидніших, найпростіших і водночас найскладніших способів деколонізуватися самостійно є мова. Це збільшення присутності української мови в повсякденному житті – через читання, письмо та спілкування.
Прощення
Логічним завершенням травматичної події колонізації й остаточним етапом деколонізації буде відпустити – памʼятати, але відпустити минуле та відкрити можливість для нового життя поза межами стосунків «імперія – колонія». Але це для мене звучить малоймовірно. Не тому, що я не вірю в силу вибачення, а тому, що для того, щоб це прощення відбулося, потрібно, щоб хтось його попросив. Вибачають тоді, коли просять вибачення. Це процес двох сторін.
Джерело: Сім етапів, щоб деколонізувати себе: уривки з книги «Як вдихнути вільно?» Маріам Найем
