Вистава «Робота з Тінню»
Якби мене попросили залишити одну виставу, що епітомізує нас під час війни, я обрала би цю. Шкода, цього проєкту ще не існувало, коли німецькі чи польські колеги зверталися до мене з подібним редакційним запитом: «як український театр рефлексує тему повномасштабної» (якщо брутальне вторгнення у фізичний простір кожного можна покласти на поличку як «тему»). Водночас саме те, що диктує мою відповідь на ймовірне редакційне завдання, майже унеможливлює написання тексту з категорії «відгук».
По-перше, виставу практично немає сенсу переказувати. Натомість є сенс ввести у свідомість потенційних глядачів такі терміни, як devised theatre і постдокументальність. Перший означує метод створення перформативного твору, що виростає з дослідницької, лабораторної роботи колективу (для створення сценарію, не над готовим сценарієм), де теми, конфлікти й ідеї є первинними, а кінцева структура, часто дуже динамічна, з опорними компонентами тексту, мізансценування тощо є унікальним результатом спільних напрацювань команди. Це наділяє субʼєктністю і агентністю всіх учасників й учасниць процесу, а театр почасти звільняє для медіуму самого себе; випускає у простір «мистецтва проти інтерпретації», де, за Сьюзен Зонтаг, «важливо не що мистецтво означає, а що воно робить зі мною».
Друге ж активізує зовсім інший, часто незвичний для нас тип існування актора, що театрознавство звикло визначати по лінії стосунків між акторським «я» і «не я». Тут актори зʼявляються не як або не тільки як персонажі й персонажки — байдуже, задані Шекспіром чи створені на основі збору документального матеріалу вербатім (наприклад, запису інтервʼю з військовим), а й як вони самі, що промовляють «я» у значенні «я», діляться поточним станом і свідомо вступають у запропоновану гру, постійно, втім, стрибаючи між різними модусами присутності.
Вистава «Робота з Тінню»
На практиці це означає, що в одній сцені Ірина Лазер — це Мардж Сімпсон, що наче пройшла червоним коридором Девіда Лінча в синій перуці «кольору компромісу між гідністю і драмою», у наступній — оперний голос, що насамперед створює музичну спроможність сцени, у третій — така собі довідкова, що науковою мовою розповідає про функціонування різних відділів мозку в період пролонгованої небезпеки. Десь іще вона може бути просто Іриною, що боїться.
Анастасія Пустовіт грає леопарда (екзотизований образ «травмованого українця»?), але також себе, волонтерку й акторку Анастасію, яка звикла відщепляти власну злість, роздратування, заздрість, розклавши їх у тревел кіти для поїздок, а також розводити некомфортно одночасні думки про смерть коханого військового і свій невступ у другому турі в легендарний ГИТИС. У цей час Марина Клімова, інший леопард, але також учасниця абсурдного токшоу з Гайнером Мюллером, стає її тінню — великою яскравою плямою у пірʼяно-пухкій куртці, що посмикує рукавами, ніби чайка, чехівський монолог якої читає Анастасія на московському екзамені десь у паралельній реальності.
Це також означає, що у сценах, крім професійних акторок і акторів, зʼявляється ветеран Микола Граднов-Савицький, що розповідає свою історію протезування й реабілітації у Superhumans («коли я думаю, що вибрав би, полон чи свої ноги, то розумію, що знову дав би їх відрізати» — неточна цитата з монологу ветерана), підсилюючи вкинуті у сценарій вистави теги космосу, екзотизації невідомого, меж людського і кордонів країн і планет, у яких ми воліємо залишатися — це після того, як простір західноєвропейських фестивалів означується на заднику таким собі чужорідним космосом, у якому вимушено опиняються українські актори («тіла, крізь які проходить досвід війни»).
Вистава «Робота з Тінню»
Причому весь час і режисерка, і колектив залишаються свідомими власне умовності подібних вправлянь у чесності. До прикладу, записаний на відео інструктаж від мобілізованого актора театру Володимира Кравчука, де трупа у фойє розбирає питання непотрібності сценічного мистецтва, перетворюється із настановчого діалогу («запропонуйте їм скотч на вікнах», «це не пафос, це техзавдання») у армійський стрій, де всі повторюють за військовим команду «бути собою».
Історія про зустріч із незручним, взаємодію зі справжнім замість героїзованого чи «стратегічно нейтрального семантично порожнього політично гнучкого продукту» просочується крізь різні сфери співжиття і ситуації. Від пропозиції поговорити щиро про власні відщеплені частини, які брешуть, заздрять чи сновидять російською мовою, до пропозиції виходу за межі театральних репрезентацій; за межі патетичних відповідей на питання про «роль мистецтва в часи війни» (абсурдне «це наша незламність», кволе «це частина дипломатичних зусиль») у зону справжньої відповідальності театру без симуляцій «Міністерства моніторингу культурних потенціалів» (а як іще назвати вітчизняний орган, який нещодавно переназвали в надцяте?).
Тематично необмежений, але практично дуже релевантний набір сцен та асоціацій є постійною роботою над інтегруванням того, що ми домовилися не знати про себе. Організацією зустрічей, яких ми хотіли б уникнути.
Вистава ‘Робота з Тінню’
Це зустріч російськомовної абітурієнтки, натхненної Чеховом, із волонтеркою з рюкзаком на Донбасі, що воліла б тримати в тіні першу. Зустріч Гамлета, який робить чеснотою сумнів, із «Гамлетом-машиною», в якій цитується терористка Сьюзан Еткінс в часи захоплення філософами-постмодерністами темою тероризму, із українськими акторами, які більше не можуть вмістити ні терор, ні сумнів, у свій список «множинності правд». Зустріч тематично, стилістично, бюджетно обмеженого українського театру із безмежно толерантним європейським, де на фоні космічних літер FESTIVAL SPACE гранд діва (Олеся Жураківська) флегматично-присипляюче співає Parole, parole від під фонові крики українців: «Скільки потрібно євро на місяць, якщо харчуватись водою? Він хотів сказати, ми зацікавлені у співпраці». Врешті-решт, зустріч Актора із Танком, де наша «біль без бюджету» опиняється ідеологічно зайвою в захищеному законом праві на «2+2=5» після провалу «кастингу на право бути собою».
Однією з важливих тем у невичерпно переліченому тут наборі є гендерно зумовлене насильство у наших театрах та системі освіти.
Помічниця режисерки Наталія Дуброва у певний момент виходить на сцену до акторів і розповідає власну історію згвалтування викладачем Університету ім. Карпенка-Карого Балабаном у її студентському минулому, після чого «леопарди» маркують її плямистою принтованою шапкою. Ця намацальна і незручно близька документальність змішується з ШІ-генерованими зображеннями великих українських письменників на проекторі. Вони — Карпенко-Карий, Винничеко та інші — сьогодні є такими собі привидами текстоцентричного штучно-народно-музично-драматичного театру, що продовжують слугувати зашморгом «традиційної культури», яка пропонує не зіштовхуватись з реальною. На сцені звучить імʼя Андрія Білоуса, проти якого відкрито кримінальне провадження.
Вистава ‘Робота з Тінню’
Це теж зіткнення, яке нам подумки хотілося б розвести: не тільки росіяни вчиняють жахливі злочини.
Кожна задана тема, кожен розрив із якоюсь тіньовою частиною питання переплітається з іншою темою з геть іншого, здавалося б, фрагменту суспільного життя, роблячи на практиці неіснуючим те, до чого я зараз вдамся — до каталогізації тіней, які намагалася підказати режисерка.
Отже, мій неповний список — сформуйте власний.
Тінь непрофесійного патріота, який «робить що може»
Тінь другого туру «ГІТІСА» (або російських поетів на стінах наших старих акаунтів Вконтакті)
Тінь романтизованого експата, який переживає запаморочення здобутками колишніх імперій (тільки це «добрі імперії»)
Тінь Міністерства моніторингу культурних потенціалів
Тінь Майстра курсу і віктімблеймінгу
Тінь батька принца Гамлета (текстоцентричного драматичного театру)
Загалом, навіщо дивитися на все це? Навіщо три з половиною години слухати чужі безадресні психодрами, які так нагадують власні, пригадуючи разом із мігренню ту кількість питань, для яких немає рішень і відповідей?
Вистава ‘Робота з Тінню’
Підтягуючи тему очікувань західноєвропейських політиків, іноземних кураторів фестивалів, в кінці-кінців, грантодавців, що спонсорують панелі про відбудову, актори йдуть на антракт, щоб «порепетирувати найкраще майбутнє».
Я прокручую в голові довідку про ділення світу на чорне та біле у період екстремальної небезпеки; про те, як затяжна небезпека викидає нас в інфантильно-дитячий простір простих кандидатів на покарання і бездоганних героїв, позбавляючи доросле мислення амбівалентності. І це все — поруч з делюзійністю, амбівалентністю як спробою нормалізації зовсім ненормального («сучасний театр – це нікого не образити»). Прокручую — і раптом фізично відчуваю, як важель працює у зворотну сторону. Раптом, уперше за довгий час, маркований постійними напруженими конфліктами між правильним і реальним в умовах ракетних небезпек, я відчуваю фізичну безпеку.
Можливо, це «право на сумнів» — але не як захисний механізм відчуження від травматичного, а як допуск до відчуттів, які я дратуюся відчувати.
Можливо, «спільний і тверезий погляд на уламки – це і є погляд на майбутнє», виринає після розповіді ветерана, якому довелося реабілітувати залишки власних ніг, — як відповідь на репетиції перемоги.
Можливо, чесний погляд на власну відповідальність — це і є відповідь про роль театрального мистецтва, яке любить прикидатись, що може бути чимось іншим.
Авторська примітка: всі цитовані фрагменти у дужках є фрагментами тексту вистави, за драматургію, режисуру і простір якої відповідальна Тамара Трунова.
Вистава ‘Робота з Тінню’
Джерело: «Робота з Тінню»: вистава Тамари Трунової як спосіб реінтеграції
