Мирослав Дузінкевич – український художник, який працював декоратором у двох фільмах із Тімоті Шаламе («Боб Ділан: Цілковитий незнайомець» і «Марті Супрім. Геній комбінацій»), а також серіалі «Сирени» від Netflix. Дузінкевич потрапив у Нью-Йорк у 2019 році, де й залишився із сімʼєю після початку пандемії коронавірусу. Зараз він працює художником-декоратором у кіно й театрі, а також виставляє власні роботи на експозиціях. Ми розпитали його про Нью-Йорк і будні художника-декоратора.
Як почалася карʼєра у Сполучених Штатах
У вересні-жовтні 2020 року мене взяли в американську компанію Art Space художником-декоратором, і я почав їздити на роботу в Коннектикут, сусідній до Нью-Йорка штат. Перший рік у Штатах був найважчим. Майже немає знайомств, ще й у школі я вчив німецьку, а не англійську, тому перший час комунікував на мигах.
Це був один із найактивніших періодів, коли я виставляв свої роботи. У мене реалістична школа класичного напряму малювання. Моя дипломна робота – «Це людина» з Пілатом і Христом. Комісія при Міністерстві культури України визнала її найкращою дипломною роботою 2002 року в галузі академічного живопису. Я показував її у Штатах і майже не мав відмов. Куди не подавався – усюди брали.
Мирослав Дузінкевич (другий зліва) на персональній виставці в галереї Kate Oh Gallery на Мангеттені. Поруч Орест Паробок (зліва), Оксана Нагорнова, Роман Листвак. Мирослав Дузінкевич
На одній із виставок я познайомився з колекціонером, якому дуже сподобалися мої реалістичні роботи. Він каже: «Я живу тут поруч, на Волл-стріт. Хочу тебе запросити допомогти мені з дечим». У нього там висить портрет його кумира з бадмінтону, яким він захоплюється, тож він дуже обережно каже: «Допоможеш трохи переписати? Почнімо з рук. Бачиш, як погані зроблені?» Я спершу відповів, що не впевнений – це ж робота іншого художника, якось некоректно. Усе ж я погодився. Це квартира на 18 поверсі з балконом і краєвидом на Всесвітній торговий центр, тож я сів і почав працювати. Він подивився, як я зробив руки, і каже: «Добре, переписуй усю картину». Потім замовив у мене портрет своєї першої дружини. Урешті я написав для нього три роботи.
Я вступив у профспілку United Scenic Artists 829 – без цього в кіно не потрапиш. Уперше я дізнався про неї від українського художника, Ореста Паробка. Ми познайомились і він каже: «Мирославе, тобі треба вступити у профспілку та йти в кіно». А я нікого не знаю з індустрії. Як? Він каже: «Там років із 10 працює мій товариш зі Львова, Роман Листвак, я йому зателефоную». Він мені все розповів, і я подав заявку з портфоліо через електронну пошту. Чекав на відповідь десь до трьох місяців.
United Scenic Artists 829 – американська профспілка, що існує з 1896 року й обʼєднує дизайнерів, художників і ремісників. Їм надають можливість працювати в кіно й театрі, а також забезпечують страхуванням, відрахуваннями в пенсійний фонд. Щоб вступити в неї, потрібно провести щонайменше сім виставок, представити власне портфоліо та пройти екзамен. Мирослав Дузінкевич – один із небагатьох українських митців, які вступили в United Scenic Artists.
Екзамен поставили майже через рік – на 14 жовтня 2023 року. Я підготував 10 робіт, виконаних олівцем, – прямо як у художній академії. Обовʼязково має бути класична робота, наприклад, портрет. Чому? Бо зазвичай всі картини в кадрі – відтворені для фільму такими художниками, як я. Після екзамену кажуть: «Усе, чекай на відповідь, два-три дні». Не встиг я виїхати з Мангеттену, як мені дзвонять: «Тільки нікому не кажи, але ми тебе беремо». Іноді думаєш – зможеш чи ні? Та звісно, що зможеш! Страшно? Так. Але я роблю саме те, чого боюся, і йду далі.
Коли я тільки приїхав сюди, то й уявлення не мав, що це взагалі можливо – потрапити в кіно. Якось на обіді після знімань у мене запитали: «Міро, ти уявляєш, що ти в Голлівуді зараз?» Я кажу – та ні, Голлівуд – це ж у Лос-Анджелесі. Але яка різниця, де це саме, якщо це кіно роблять ті самі студії?
Перший досвід у голлівудському кіно: від «Боба Ділана» й «Марті Супріма» до серіалу Netflix
У Коннектикуті я пропрацював тижні три, бо дорога тільки в одну сторону займала до трьох годин. Дзвонить мені якось Роман Листвак і каже: «Усе, йдеш у кіно до нашої команди». Перший мій проєкт – «Боб Ділан: Цілковитий незнайомець» із Тімоті Шаламе, над яким ми працювали в Нью-Джерсі й Патерсоні. Ми поклали чимало сил, щоб відтворити автентичні вивіски 1960-х років – не тільки за дизайном, а і з правильним «старінням» матеріалу, брудом від дороги.
Тімоті Шаламе на фоні вивісок і декорацій, над якими працювали художники-декоратори стрічки. Кадр із фільму «Боб Ділан: Цілковитий незнайомець»
У «Марті Супрім. Геній комбінацій», наприклад, схожа стилістика на «Боба Ділана», де також зіграв Тімоті Шаламе, бо це все ще 1960-ті роки. Коли працювали над «Марті Супрімом», одним із завдань було зробити фасад локації аеропорту менш модерновим, щоб він відповідав історичній епосі. Зістарення (aging) матеріалів – це взагалі, мабуть, найважливіше, що має вміти робити художник на знімальному майданчику. Утім, це не обовʼязково про відтворення 1960-х чи 18 століття, наприклад. Це також про те, щоб зробити стіни квартири чи іншого простору обжитими, «оживити» інтерʼєр чи екстерʼєр.
Штучне зістарення вивісок для знімання фільму «Марті Супрім. Геній комбінацій». Мирослав Дузінкевич
«Боб Ділан: Цілковитий незнайомець» – фільм Джеймса Менґолда («Аутсайдери») з Тімоті Шаламе в головній ролі, який позмагався за «Оскар» у восьми номінаціях у 2025 році, а один із фільмів, які редакція Віледжа найбільше чекала цьогоріч.
Після «Боба Ділана» Тімоті Шаламе зіграв Марті Райзмана в соло-дебюті режисера Джоша Сафді – він відповідає своєму братові Бенджаміну, який цьогоріч випустив «Незламного» з Двейном Джонсоном й Олександром Усиком, спортивною драмою «Марті Супрім. Геній комбінацій» про гравця в настільний теніс. Фільму від A24 з великим як для студії бюджетом в 70 мільйонів доларів іще не встиг вийти в прокат, а йому вже пророкують кілька номінацій на «Оскар», зокрема, за головну чоловічу роль.
Мирослав Дузінкевич також працював над серіалом «Сирени» від Netflix. Це історія про двох сестер, одна з яких потрапляє під вплив дивакуватої начальниці-багатійки. Сюжет «звабливої» комедії розгортається на курорті у стилі «Білого лотосу» протягом одного тижня. У ролях – Міллі Алкок («Дім дракона»), Джуліанн Мур («Все ще Еліс») і Кевін Бейкон («Поручитель»)
Якщо в Коннектикуті це була невелика театральна студія й команда в пʼять-шість людей, то тут тільки самих художників-декораторів 20, а стейдж – розміром із футбольне поле. Усі щось ріжуть, пиляють, складають. Іноді кумедно, коли йдеш пустим майданчиком і посеред нічого стоїть шматок стіни. Я запитую, чому так? Бо для сцени може бути потрібен тільки один шматок стіни, а не ціла кімната, і щоб не витрачати час і ресурси – знімають так.
Такої кількості різних матеріалів, як у кіно, я ніде не бачив. Пензлі, малярні валики. 20 видів валиків, розумієте? А фарби… Це недешеве задоволення, але фарба класна, якісна. Бачив на власні очі, як колега змішувала колір – трохи не влучила й просто вилила цілий галон фарби у смітник. Це вражає, бо це просто рай. Купити такої фарби самому – це сотні, тисячі доларів. Кіно нагадує мені суперкар, де все – від найменшої дрібнички до гвинтика в колесі – має своє чітке місце. По-справжньому я це відчув, коли працював із Netflix над серіалом «Сирени» на Steiner Studio. Важко уявити, які це обʼєми – там 30 майданчиків, де можна паралельно знімати. А оренда одного такого стейджа – близько 100 тисяч доларів на місяць.
Коли я потрапив у кіносферу, я не знав, що майже всі голлівудські фільми на 90% зняті в павільйонах. Як це відбувається? Для «Сирен» від Netflix ми звели будинок. Спочатку встановлюють величезні фанерні листи-стіни – столяри це швидко склепали, забили цвяхи, і воно, усе в дірках, тріщинах і зі щілинами в сантиметр, переходить до наших рук. Ми це монотонно шпаклюємо, приводимо в робочий стан. У театрі зовсім не так – мені там цікавіше як художникові, бо багато завдань, де ти працюєш тільки пензлем.
Steiner Studios в Нью-Йорку, яку заснували у 2004 році. За словами її творців, це «найбільша студія США за межами Голлівуда». Charles Nguyen
У «Сиренах» було дуже багато завдань з імітування різних матеріалів: каменю, плитки, мармуру. Оригінальний маєток, який є в серіалі, стоїть на Лонг-Айленді, але нам також потрібно було відтворити його на студії. Якось колега приїхав із того будинку до нас, на студію, і каже: «Ого, плитка, яку ви імітуєте, має кращий вигляд, ніж у справжньому домі». 400 штук цієї плитки довелося зімітувати, а на це дають два-три дні. Я навчився робити ці імітації з дешевих матеріалів, що допомагає в роботі з театрами – там усе набагато скромніше з бюджетами. У кіно ж стільки матеріалів, що зайве іноді просто викидають у смітник. А ще в театрі робочий день триває сім годин, а в кіно – 10.
Як проходять будні художника-декоратора в кіно?
Робочий день починається о 6:00 і закінчується за 10 годин, о 16:00. Є також обідня перерва з 12:00 до 13:00 і ще два бейки по пів години. Після останнього з них нам залишається попрацювати тільки годину. Зранку завжди маємо організаційну пʼятихвилинку. Керівник, у якого вже все розписано по хвилинах, розподіляє ролі на робочий день. Якось після такої переклички, я зрозумів, що мене не назвали – запитую, а що ж мені робити? А мені кажуть: «У тебе спеціальне завдання. Треба виліпити камʼяну сходинку. За дві години зробиш?» Через 45 хвилин позаду вже стоїть людина й чекає, щоб я віддав роботу [сміється]. А кажу: «Гей, так давали ж дві години!» Але за 5–10 хвилин сходинка була готова.
Резиденція з серіалу «Сирени» і картини, над якими працювали художники-декоратори. Netflix
У кіно маєш уміти робити все: писати картини, імітувати мармур. Бо протягом дня тебе можуть перекидати з одного завдання на інше – і не один раз. Найголовніший критерій роботи – швидкість. Перед першим знімальним днем «Сирен» для Netflix працювали до сьомої-восьмої вечора, а завтра на майданчику потрібно бути вже о шостій ранку. Увечері – порожньо, відчуття, що нічого не готово. Приїжджаєш зранку, а там усе в меблях, оператори налаштовують камери, режисери ходять. Як таке може бути? Нереально.
Коли беру якісь додаткові проєкти, то завжди підбираю матеріали й техніку під гонорар. Якось робив колону для замовника, і він хотів покрити її золотом. Я мав схожий досвід, бо працював над реставрацією Маріїнського палацу, де було багато позолочень, тож і для цієї колони я заморочився та витратив багато часу, хоч працював і не зі справжнім золотом. А знайомий мені каже: «А нащо? Узяв би балончик і «задув» золотом за кілька годин». Такі моменти треба відчувати.
Фрагмент реклами Coca-Cola і декорування стіни для «Марті Супріма». Мирослав Дузінкевич
Ще часто запитують: «Чекайте, а чому не взяти й не зняти кіно на вулицях Мангеттену, а не в павільйоні?» Але в цьому й полягає традиція. Завдяки цьому й існують художники до цього часу, і це кльово, бо зберігається цілий пласт культури та ремесла. Не знаю, чи так буде через 100 років [зважаючи на розвиток штучного інтелекту – ред.]. Але зараз художники можуть десятиліттями працювати руками в кіно й непогано з цього жити.
Серед художників-декораторів багато людей, яким уже за 70, а вони досі працюють у Голлівуді. Я би сказав, що середній вік – десь за 60, але вони досі молоді, активні, і я порівнюю з пенсіонерами в Україні, у яких немає таких можливостей, щоб працювати на улюбленій роботі й отримувати пристойні гроші. У Штатах ці художники за 70 вийдуть і в неділю, ще й зарплатня у вихідні дні – x1,5.
Крутіший вигляд за художників на майданчиках мають тільки столяри. Дуже стильні, підкачані, у жовтих чоботах Timberland слухають на всю Metallica чи Guns’n’Roses, а на роботу приїжджають на кльових машинах чи мотоциклах Harley Davidson. Крім столярів, ще є grips – окремий персонал, який переносить усі збудовані конструкції. Такої енергії мені часто не вистачає, коли закінчуються знімання. На виставках інша енергія, антураж. Живопис, звісно, мені імпонує найбільше з усіх занять.
Фрагмент статуї Свободи з металу і міді, над яким працював Дузінкевич, для приватного замовлення. Фото з резиденції Immersive Van Gogh Exhibit New York City
Найдовший проєкт у кіно був для Netflix, а так – по кілька тижнів. Як завершилися знімання «Марті Супріма», перед Різдвом 2024 року, до березня не було роботи взагалі. Це ідеальний час, щоб займатися живописом. Якби я працював тільки в кіно, мені б цього не вистачало. Хочеться емоцій вид виставок також. Сидіти на місці – це не про мене. Немає часу сидіти на місці й думати. Тут рік – за пʼять, а, може, і за всі 10.
Нью-Йорк – найбільш артистичне місто з тих, що я бачив, хоч я багато де побував у Європі – Англія (Лондон), Італія, де я з виставками разів із 20 бував. Нью-Йорк нагадує всесвіт у мініатюрі, бо тут люди з усього світу. Виставлятися тут можна хоч щотижня – було би стільки картин. У Києві я міг писати один твір три місяці, а тут – маєш зробити за три дні. Крім того, тут я став сміливіше працювати з кольором.
На Мангеттені є галерея Time to be Happy, що проводить резиденції. Тобто можна прийти в їхньому приміщенні та працювати над власними творами. Думаю, що завітаю до них на кілька тижнів. Там, наприклад, виставлявся хлопець, який малює винятково зелених жаб. Там одна посміхається, інша сидить і мріє про щось. Що тобі подобається – те й треба робити, тільки так воно «вистрілить».
обкладинка: Мирослав Дузінкевич
Джерело: Фільми з Тімоті Шаламе й серіал для Netflix. Я працюю художником-декоратором у Нью-Йорку
