Молдовська перемога і принцип “спільного човна”
В сусідній Молдові 28 вересня 2025 року відбулися парламентські вибори. На них переконливу перемогу здобула проєвропейська партія «Дія і Солідарність» (PAS) під політичним лідерством Майі Санду. Цей результат став ударом по спробах кремля відновити свій вплив у країні та зупинити проєвропейський курс Кишинева.
Не дивно, що невдовзі після цього група з 55 депутатів Європарламенту звернулася до голови Європейської ради Антоніу Кошти із закликом негайно відкрити переговори про вступ саме з Молдовою. У цьому листі не згадується Україна, та офіційне керівництво ЄС чітко дотримується іншої позиції. Голова Європарламенту Роберта Мецола та єврокомісарка Марта Кос запевнили: Україну та Молдову мають інтегрувати разом, синхронно, бажано ще до кінця 2025 року.
Цей принцип «двох країн в одному човні» є для нас критичним. Україна, ведучи війну, не лише захищає себе, але й є щитом для тієї ж Молдови та всього Євросоюзу. Не може бути несправедливих процесів, коли держава-захисник штучно стримується, поки інший партнер просувається. Це велике поле для нашої дипломатії – вимагати не лише визнання своїх заслуг, а й синхронності політичного та безпекового імперативу.
Поворот у Центральній Європі: Чехія та Словаччина
Нові виклики для консенсусу виникли у Центральній Європі. На початку жовтня парламентські вибори у Чехії завершилися перемогою популістської партії ANO колишнього прем’єра Андрея Бабіша. Це означає зміну влади: від рішуче проукраїнського уряду Петера Фіали до кабінету, який, ймовірно, буде більш ізоляціоністським та євроскептичним.
Хоча Бабіш заявляв, що Україна «не готова» до вступу в ЄС та критикував військову допомогу, його повернення до влади не є катастрофічним. По-перше, президент Чехії Петр Павел залишається переконаним прозахідним союзником і може блокувати призначення відверто антиєвропейських міністрів. По-друге, Бабіш, попри риторику, вимушений буде шукати прагматичний компроміс, щоб не зруйнувати відносини з Брюсселем. Тому українській дипломатії важливо працювати з цим новим урядом, щоб мінімізувати втрати.
Тим часом, Словаччина, яка після приходу до влади Роберта Фіцо (вересень 2023) відмовилася від надання летальної зброї, демонструє обережний прагматичний поворот. Після зустрічі з Володимиром Зеленським у вересні, Фіцо вже у жовтні оголосив про новий пакет військової підтримки. Хоча він не включає летальне озброєння, Словаччина надасть Україні важливу небойову військову допомогу: інженерну, медичну техніку, машини для розмінування Bozena. Цей крок є сигналом, що Братислава, попри антисанкційну риторику Фіцо, шукає баланс між власним електоратом і солідарністю з ЄС.
Угорський важіль та ознаки прагматизму
Угорщина залишається найбільшою перепоною на нашому євроінтеграційному шляху. Віктор Орбан досі блокує відкриття першого кластеру переговорів. Проте на цьому фронті також з’явилися ознаки змін, продиктовані реальністю.
- Диверсифікація газу: Будапешт, який критично залежить від російського газу, підписав рекордну угоду з французькою компанією Engie на постачання скрапленого газу (LNG) протягом 10 років (2028–2038). Це, як і дещо раніша угода із Shell, є спробою часткової диверсифікації, яка послаблює енергетичний важіль кремля.
- Дрони: Прем’єр Орбан, попри всю свою проросійську риторику, несподівано заявив, що Угорщина «не боїться збивати» російські дрони, якщо ті порушать її повітряний простір, підкреслюючи, що «Росія слабка» порівняно з Європою. Це сигнал про те, що коли справа доходить до прямої безпеки НАТО, Будапешт змушений діяти як союзник.
Крім того, попереду парламентські вибори навесні 2026 року. Високі шанси набрати значну вагу має опозиційна партія «Тиса» на чолі з Петером Мадяром. Хоча опозиція в Угорщині слабко структурована та організована. Це створює поки теоретичну можливість для перезавантаження наших двосторонніх відносин на новій, менш конфліктній основі.
Визначальний рік
Очевидно, що навіть найбільш скептично налаштовані до України країни Європи (Угорщина, Словаччина) поступово змінюють свої погляди, підкоряючись реаліям геополітики та енергетичної безпеки. Нам необхідно не лише очікувати, але й пропонувати — ділитися, наприклад, досвідом зі створення «стіни дронів» чи зміцнення енергетичної стійкості, що демонструє нашу цінність як майбутнього члена ЄС.
Змагальний процес євроінтеграції не стоїть на місці. Попри всі перешкоди, офіційні особи ЄС наголошують, що європейське майбутнє України є «неминучим». Враховуючи набраний нами євроінтеграційний темп, наше завдання — добитися, аби до кінця 2025 року, як і обіцяють керівники ЄС, ми перейшли до наступного етапу — початку переговорів про членство. І для цього кожен український політик та дипломат має докласти максимум зусиль, аби цей шанс не був втрачений.
Джерело: Українська Європа: чому 2026-й може стати вирішальним роком для вступу до ЄС
