Єврейський цвинтар у Роздолі.
Єврейські громади почали масово оселятися на українських землях у XIV-XV століттях, запрошені польськими королями та литовськими князями для розвитку торгівлі та ремесел. До початку XX століття вони створили унікальну економічну систему, яка визначила розвиток сотень міст і містечок.
Історикиня Тетяна Федорів знайшла в архівах Тернопільщини підтвердження, що євреї були економічним ядром міста. Вони створили складну систему торговельних зв’язків – місцеві продукти через єврейських купців потрапляли на європейські ринки, а в українських «блаватах» (крамничках) з’являлися товари з Італії, Франції та Америки. Це була рання форма глобалізації, яка інтегрувала навіть невеликі поселення у світову економіку.
Євреї не мали права володіти землею, тож часто монополізували ремісничі професії, були шевцями, кравцями, ювелірами. Федорів зазначає, що в документах навіть розрізняли звичайних кравців і «дамських». Система передачі майстерності в родинах, створення професійних династій стала згодом моделлю для розвитку українського міського виробництва.
Життя штетлів: між толерантністю та напругою
Економічна активність євреїв розгорталася в особливому просторі – штетлах, як на їдиш називали містечка з чисельним єврейським населенням. Культура штетлів створила унікальну модель співіснування. Євреї не були замкнутим анклавом, вони володіли українською, польською, німецькою, а українці знали базову лексику їдишу. Федорів наголошує, що жива багатомовність сформувала толерантність до культурного різноманіття.
У штетлах, як у Роздолі, діяли микви – ритуальні басейни для омивання, єврейські школи, синагоги. На побутовому рівні взаємодія була щоденною: на Песах євреї могли пригостити православного священика мацою, існувало добросусідське ставлення в дрібних послугах, навіть у допомозі в ремонтних роботах.
Архівні документи з Кракова свідчать про різні форми співпраці: євреї постачали матеріали для ремонту католицьких костелів, виготовляли ринви, ремонтували дахи. Це не порушувало релігійних приписів, оскільки вони не виготовляли релігійних предметів – лише постачали будматеріали.
Синагога у Збаражі.
Проте толерантність не завжди була беззаперечною. У 1883 році вісімнадцятирічний Вільгельм Фельдман виступив у Збаразькій синагозі із закликами до євреїв інтегруватися в польське суспільство. Хасиди сприйняли це як зневагу й вигнали його з синагоги – незабаром Фельдман назавжди покинув рідне місто. До 1930-х років ситуація погіршилася: письменниця Іда Фінк згадує, як у польській гімназії єврейські учні почали триматися окремо через насмішки та прізвиська.
Духовні лідери та хасидські династії
Попри економічну та побутову інтеграцію, духовне життя єврейських громад зберігало свою унікальність. На українських землях зародився хасидизм – революційний рух. За словами Федорів, його ідея була простою: «Бога можна пізнати не лише через вивчення Тори, а й через танець, спів, вино, оточуючий світ». Цей підхід резонував з українською народною релігійністю, де віра тісно переплетена з обрядовістю.
Майже в кожному містечку був свій цадик – духовний лідер громади. Авторитет цадика був непохитним: люди могли жити в злиднях, але збирали останні гроші на його благословення. Над могилами духовних лідерів зводили огелі – невеликі споруди-святині, де віруючі залишають квітлех – записки з проханнями. До Збаража й сьогодні приїжджають хасиди помолитися біля могили Мешулама Фейбуша Геллера.
Про глибину цих духовних зв’язків свідчить американський хасид Леві Іцхак Хагер, чиї предки багато років тому виїхали з львівського міста Розділ. Він згадує про «духовний трикутник» Розділ-Жидачів-Берездівці– монолітний релігійний простір, де родини переїжджали між містечками, одружувалися, а діти навчалися в сусідніх єшивах.
У самому Роздолі протягом поколінь правила династія Таубів. За словами Хагера, роздільські ребе були учнями Баал Шем Това – засновника хасидизму. Першим був Моше Хаїм Тауб, який заснував хасидський двір і помер у 1831 році. Його описували як людину розсудливу й зосереджену, здатну годинами молитися в повній тиші. Син Моше Хаїма – Шломо – зміцнив позиції династії, одружившись з донькою впливового рабина Айхенштайна. Останнім довоєнним лідером став Пінхас Хаїм Тауб – врівноважений, близький до простих людей ребе, який керував громадою до 1935 року.
«Вони були не над людьми, а з людьми», – підкреслює Хагер, згадуючи родинні перекази про те, як до Таубів приходили з усіма життєвими питаннями – від народження дитини до сімейних чвар.
Культурна спадщина: від мови до медицини
Цей духовний та економічний симбіоз залишив глибокий слід в українській культурі. Єврейський вплив проник і в мову: окрім загальновідомих «шабаш», «хохма», «шмальц», українська запозичила десятки слів з їдишу – «гешефт» (вигідна справа), «гвалт» (відчайдушний крик про допомогу), «кагал» (історично – орган єврейського самоврядування, у просторіччі – галаслива група людей), «шахер-махер» (сумнівні дрібні оборудки), «цимес» (щось особливо гарне чи приємне), «шлімазл» (невдаха). Ці слова органічно увійшли в побутове мовлення, їх єврейське походження часто лишається непоміченим.
Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович)
Літературний світ українських штетлів увічнив Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович), народжений у Переяславі. Його оповідання про Тев’є-молочника, Мотла-приблуду та Менахема-Мендла стали класикою світової літератури, зберігши для нащадків неповторну атмосферу єврейських містечок України з їхнім гумором, бідністю, трагізмом і життєстійкістю.
Музей Шолом-Алейхема в Переяславі
Інший великий майстер – одесит Ісаак Бабель у «Одеських оповіданнях» створив яскраву галерею персонажів (серед яких – знаменитий Беня Крик), передавши колорит єврейського кримінального та портового життя початку ХХ століття. Поет Перець Маркіш, уродженець Полонного на Хмельниччині, писав їдишем про українські степи, містечка та долю єврейського народу у вирі ХХ століття. Його творчість, сповнена епічного розмаху й трагізму, обірвалася трагічно – у 1952 році він став жертвою сталінської «нічі страчених поетів».
Ісак Бабель. липень 1894 року
Система освіти в єврейських громадах, де вивчення священних текстів і грамотність були не лише культурною цінністю, а й релігійним обов’язком, створювала ґрунт для розвитку науки та медицини, а також сприяла розвитку ремесел і торгівлі. Навіть у невеликих штетлах існували хедери й єшиви, де хлопчики з раннього віку опановували читання, письмо та засади логічного мислення на основі Тори й Талмуду (жіноча освіта тоді була значно обмежена). Ця традиція виховувала покоління людей, здатних мислити аналітично та прагнути до знань.
Не дивно, що серед вихідців з українських єврейських родин було чимало видатних лікарів і науковців. У багатьох містечках саме єврейські лікарі нерідко ставали єдиними доступними медиками, що лікували і заможних, і бідняків, незалежно від національності чи віросповідання.
Володимир Хавкін
Серед найвідоміших Володимир (Вальдемар) Хавкін з Одеси, мікробіолог світового рівня, який створив ефективні вакцини проти холери та чуми й рятував життя в Індії та Північній Африці; його не раз пропонували до висунення на Нобелівську премію. Професор Макс Мандельштам із Києва, один із фундаторів офтальмологічної школи в Російській імперії та засновник авторитетної клініки; працював над проблемами громадського офтальмологічного здоров’я (зокрема трахоми).
Макс Мандельштамм
Їхній внесок став частиною ширшої історії єврейської медичної традиції в Україні, де знання і служіння громаді були тісно переплетені.
Роль євреїв у розвитку університетів була значною. Попри офіційні квоти – «процентну норму», запроваджену 1887 року (10% у межі осілості, 5% поза нею та 3% у столицях), – єврейські студенти та викладачі робили вагомий внесок у розвиток вищої освіти, особливо медичної. Багато талановитих єврейських студентів змушені були їхати навчатися за кордон, але поверталися практикувати в Україні.
Єврейські друкарні в Бердичеві, Житомирі та Славуті насамперед видавали релігійні тексти івритом та їдишем; подекуди друкували й світські матеріали. Клезмерська музика вплинула на розвиток міських пісень, а єврейська кухня збагатила українське меню стравами, які стали традиційними.
Пам’ять каменю та живі зв’язки
Трагедія Голокосту вирвала цілий пласт з української історії. Містечка втратили економічну основу та культурне різноманіття. Федорів наводить драматичний приклад: батько-кантор відрікся від доньки за шлюб з католиком, але саме цей союз врятував родину під час війни. Такі історії показують складність людських доль на перетині культур.
Сьогодні єврейські цвинтарі залишаються свідками зниклого світу. Мистецтво мацев вражає різноманітністю: «Цвинтарі в Сатанові чи Вишнівці – справжні витвори мистецтва», – зазначає Федорів.
Сатанівський єврейський цвинтар
Стиль залежав від епохи та регіону: у XIX столітті створювали багаті рельєфи з символами – менорами, деревами життя, птахами, коронами, оленями, левами. У XX столітті оздоблення стало простішим. На Житомирщині, де використовували твердий червоний граніт, лише шліфували поверхню для напису. Бідні родини ставили дерев’яні мацеви, які швидко зникали.
Символіка надгробків розповідає історії: руки в жесті благословення вказують на когенів – нащадків священицького роду, глечики – на левітів. Ці священні місця пам’яті часто ставали об’єктами нищення в радянські часи. У Роздолі, за переказами, в 1950-х влада спробувала прокласти дорогу через цвинтар, але коли тракторист раптово помер від серцевого нападу, люди сприйняли це як кару за наругу, і врешті, через інші організаційні проблеми, роботи по знищенню цвинтаря зупинили.
Рабин Хагер вірить у духовне значення цих місць: «Душа праведника бере участь у молитвах біля місця поховання. Коли ми приїжджаємо туди – між нами виникає зв’язок з небесами, нитка між поколіннями».
Історикиня Оксана Лобко вважає український досвід співжиття з євреями практичним уроком побудови складного суспільства на локальному рівні. За її оцінкою, євреї були природними посередниками між селом і містом, локальним і глобальним, традицією та модернізацією. «Ми не вчимося толерантності – ми пригадуємо її. Сьогодні, коли Україна будує свою європейську ідентичність, цей досвід безцінний», – підкреслює Лобко.
Сучасні зв’язки між Україною та Ізраїлем набувають нового виміру в контексті спільної історії. Сотні тисяч ізраїльтян мають українське коріння (за різними оцінками, 5-7% населення). Станом на 2020 рік в Ізраїлі проживали близько 170 тис. єврейських мігрантів, народжених в Україні; після 2022 року до Ізраїлю переїхало ще близько 40,7 тис. українських євреїв.
Паломництво хасидів до Умані у вересні 2023 року.
Щорічні паломництва хасидів до Умані, які не припинилися навіть під час повномасштабної війни, свідчать про живу пам’ять про спільне минуле.
Рабин Хагер переконаний: «Мої предки жили поруч із вашими. Вони творили цей край разом із вами. Коли українці допомагають зберегти єврейську пам’ять як спільну, це не тільки жест доброти, а справжнє віковічне добросусідство».
Україна формувалася як простір зустрічі культур, мов, традицій. Збереження пам’яті про єврейську спадщину – це не лише данина минулому, а інвестиція в майбутнє, де вміння жити в різноманітті стає ключовою компетенцією для успішної інтеграції в глобальний світ.
Джерело: Невидима спадщина: як єврейська присутність формувала українське суспільство
