Архієпископ Митрофан
«На Харківщині архієреї всіх конфесій, включно з УПЦ МП – західняки»
Владико, як сталося, що вас, галичанина, відрядили служити на інший край України? І як ви призвичаїлися до Слобожанщини?
Я родом із Львівщини. Служив у Тернополі, потім в Києві – в Андріївській церкві, в Михайлівському та Видубицькому монастирях, а також на Козацьких могилах під Берестечком. І вже 12 років, як Священний Синод благословив мене керувати Харківською єпархією тоді УПЦ Київського патріархату, а нині Православної церкви України. Харківщина – це зовсім поруч із Росією – країною-агресором, тож Українській церкві тут дуже непросто. На той час тут було тільки чотири наших парафії. Мої київські парафіяни, які раніше сюди переїхали, мене зустріли, допомогли матеріально, щоб облаштуватися, і потихеньку-помаленьку ми почали розвиватися, розбудовувати єпархію. Найбільше піднесення почалося після отримання Томоса про автокефалію. Будуємо нові храми, монастирі, висвячуємо священників. І я радію, що наша Українська церква на сході потихеньку починає ставати на ноги.
Коли священнослужителя відправляють туди, де поле неоране, – це покарання чи вияв довіри?
Вияв довіри. На тебе покладають велику відповідальність, тут треба багато працювати. Свого часу Харківська кафедра вважалася дуже потужною в Російській церкві. Тут багато храмів – на жаль, переважно Московського патріархату. Тож Українській церкві дуже непросто. Але я щасливий у Бога, що потрапив на цю кафедру.
Як вас прийняли – не дивилися косим оком, що от, мовляв, бандерівця їм прислали?
Для Харківщини «бандерівці» не дивина – на той час усі четверо правлячих архієреїв різних конфесій були зі Львівщини. І так до сьогодні – всі єпископи різних конфесій у Харкові – західняки. Греко-католицький єпископ із Львівщини, римо-католицький єпископ з Хмельниччини. Навіть архієрей Московського патріархату зі Львівщини, його батько, до речі, служить у ПЦУ на Львівщині благочинним. І приблизно 75% духовенства Московського патріархату – це галичани. До галичан тут звикли й нормально сприймали.
Архієпископ Митрофан – військовий капелан
А місцева влада?
Це був 2013-й, часи Януковича, Добкін був губернатором, Кернес – міським головою. Кернес одного разу зустрівся зі мною, а Добкін не виявив бажання, хоч я кілька разів робив спроби. Воно й зрозуміло – Добкін же ж диякон Московського патріархату. Коли почалася Революція гідності, наш священник отець Віктор Маринчак став духівником Майдану, він щодня був на площі, з людьми. То мене викликали до владних кабінетів, щоби я «забрав» свого священника з Майдану. У мене була одна відповідь: він як духівник стоїть і молиться зі своїми парафіянами. Було страшно, коли 1 березня 2014-го росіяни практично захопили адміністрацію, вже над нею був російський прапор. Тоді вінницький «Ягуар» зайшов у будівлю і «пов’язав» сепаратистів. А коли змінилася влада, змінилося й ставлення до Української церкви. Ми ходили на всі заходи, спілкувалися. Дружно живемо з іншими конфесіями, окрім, звичайно, Московського патріархату. У нас одна біда – війна.
«Боляче стояти на попелищі свого храму»
Владико, як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
Десь о 4:30 прокинувся від вибухів. Спочатку подумав, що хтось гучно святкує. Виглянув у вікно і побачив вогонь. Думав, теракт, ймовірно, вдарили по Чугуївському аеропорту. Коли вийшов на вулицю о п’ятій ранку, побачив чергу автівок на виїзді з міста. Телефонували родичі, кликали втікати на Галичину, але я відповів, що поїду тільки коли виїде мій останній священник та вся моя паства і не залишиться для кого служити. Ми з римо-католицьким єпископом владикою Павлом вирішили тимчасово оселитися в одному будинку, разом узялися допомагати людям, розвозити гуманітарку. Я видав розпорядження своїм священникам, насамперед тим, що мають маленьких дітей, виїжджати. Частина наших парафій і священників опинилися в окупації. Одна парафія досі на захопленій території. Ще один священник, який служив у Руських Тишках, два тижні провів в окупації, потім поранили його сина, їм вдалося виїхати. А храм повністю знищили окупанти.
Я пам’ятаю ті фото: ви стоїте на попелищі храму в Руських Тишках, тримаєте в руках якусь обгорілу річ…
Було дуже боляче, бо це був перший храм, побудований при моїй каденції, я пам’ятаю, як він будувався – від фундаменту до купола, як кожен цвях забивався. А тут – приїхав на згарище. Мене військові пропустили. Подвір’я було біле від фосфору, скрізь – невеликі ямки. Думаю, частина граду залетіла, напевно, в ріг храму. Я знайшов шматок гільзи, забрав, буде в моєму музеї війни, де я зберігатиму такі «експонати». Знайшов ще обгоріле блюдце від дискоса, чаші не було. Від семисвічника залишився архангел Михаїл – ми його передали Вселенському патріарху.
Архієпископ Митрофан на попелищі храму, знищеному ворогом.
Думаєте, ворог прицільно вдарив по святині? Загалом багато ваших храмів знищили?
Під час окупації храм не чіпали, там і лікарня була, і склад. А коли у вересні 2022-го окупанти відступали, то повністю знищили церкву, спалили дотла. Нині і село це знищене. Ще один священник був в окупації в селі Глушківка Куп’янського району. Зараз ми його вивезли, а цього села вже теж немає і що з храмом невідомо. І в окупованому Сватово є наш храм. Ще один наш храм був знищений у військовій частині – 135-літній, пережив дві війни, а цю, на жаль, не пережив. Тож три наші храми знищені повністю. Є в нас храми частково пошкоджені. У церкві Івана Богослова вибило багато вікон, бо прилетіло за 50 м від храму. Ми їх «позашивали». Не поспішаємо відновлювати, бо дуже багато прильотів по місту і не хочеться знову ставити вікна, щоб пошкодили. У деяких храмах ми поміняли вікна – там, де менше прильотів.
Розповідають, що священники ПЦУ служили на станціях метро, де люди ховалися від обстрілів…
У перші дні війни ми спустилися на станції метро, служили там. Я сказав священникам: настав час, коли не люди йдуть до нас, а ми до людей, тому що люди жили в метро, жили в вагонах на станціях, і мої священники пішли туди, проводили богослужіння, щоб духовно підтримати людей, посповідати, попричащати. Не забуду, як я читав канон Андрія Критського в метро. Раптом вагон дуже шумно проїхав, якась дитина злякалася і закричала. Тоді всім було страшно, окупанти вже ходили містом, ми не знали, що нас чекає. Але наші захисники вибили їх. Харків залишився українським.
Зараз люди дуже потерпають від обстрілів. Але бачу, що харків’яни сильно змінилися. Вони стали більш патріотичними, незламаними, вони тримаються попри все, навіть не виїжджають. Якщо в перші дні масово виїхали, то потім повернулися. А наше прифронтове місто дуже красиве, чисте, прибране, в квітах, з фонтанами. І це дуже піднімає дух людей. Коли вночі був приліт, а зранку все прибрано, почищено і до вечора вже лежить свіжий асфальт і квіти ростуть – це надихає. І мені добре серед цих людей, ми спільно боремося, ми допомагаємо один одному й чекаємо на нашу спільну перемогу.
Майже половина священників єпархії – капелани
«Майже половина єпархіальних священників ПЦУ – капелани»
Владико, розкажіть про свою єпархію: скільки у вас парафій, священників, якою переважно є ваша паства?
Маємо 35 парафій і 55 священників. І є один монастир – новозбудований, дуже гарний.
Наші парафіяни – різного статусу. Є науковці і представники влади, професори, студенти, є старші люди, але передусім – ці люди з проукраїнськими поглядами. А в наш храм Івана Богослова, в якому ми понад 30 років, який у нас найбільший і розташований у центральній частині міста, зараз приходить багато колишніх парафіян Московського патріархату.
Якщо глянути на перелік ваших парафій, то значна частина з них – на базі військових підрозділів, а чи не половина священників – капелани…
У Харківській єпархії маємо 25 військових капеланів, які служать у різних підрозділах Сил оборони. Це переважно молоді священники, які прагнуть допомагати нашим захисникам і захисницям.
Бачила, і ви вдягаєте захисного кольору підрясник із капеланськими шевронами?
Так, я офіційно служу капеланом. У 2022 році один із командирів попросив мене стати військовим капеланом. Я відразу погодився, бо розумів, що настав час йти в армію, бути поруч з військовими, підтримувати їх. Цього року я мав честь очолювати в області службу військового капеланства, мав можливість об’їздити разом із капеланами різних конфесій дуже багато бригад по Харківщині. Найприємніше, коли чуєш слова подяки. Пам’ятаю, як один воїн сказав: «Якщо батюшка тут, значить все буде добре». Вони вірять, що вже через саму присутність священника з ними нічого страшного не станеться, що все буде добре, що тут є Бог.
Для військового капелана найбільша радість – вінчати військовослужбовця і потім хрестити його дітей. Найбільше горе – коли хорониш воїна, а маленька дитина, дружина чи старенька мама лежать на тій труні безутішно. І ти розумієш, як важко підібрати слова. І просто підходиш, обіймаєш і плачеш разом із ними…
Усе – творіння Боже
«Священники МП готові переходити, коли ними цікавиться ТЦК»
Владико, ви кажете, війна змінила слобожан. Здавалося б, вони и не першими мали зрозуміти, що треба триматися подалі від Москви. Але ж не поспішають розривати з Московським Патріархатом?
Переходи відбуваються дуже важко. Дуже. У нас їх було тільки п’ять, причому всі парафії приєдналися зі священниками. Останній перехід був вельми скандальним. То ми заходили в храм, то вони. Вони добре готуються, «молитовні стояння» влаштовують. Відразу почали поливати брудом священника. Це їхній стиль.
Я вже казав, що в них чимало священників – галичани, багато проукраїнських, але їх залякують.
Багато священників із МП кажуть, що «ще не на часі». Звертаються до мене хіба що коли ними ТЦК зацікавиться (держава не передбачила бронювання духовенства УПЦ МП – ред.). Недавно мені один священник телефонує і каже: «Хочу послужити в Українській церкві». Я вже їхні «прийоми» знаю, кажу: «І в якій ви вже бригаді?» Він відповідає, що в такій-то. На жаль, саме в таких ситуаціях вони згадують про Українську церкву.
Чому самі громади не переходять? Бо якщо, наприклад, на Львівщині керують більше парафіяни, бо вони будують своїми силами храми, то на сході будують спонсори, а рішення залежить від батюшки. Кажуть, мовляв, батюшка перейде – і ми перейдемо. Там священник – авторитет: як батюшка благословив, так і буде.
Крім того, люди схильні піддаватися омані. МП почепили всі таблички українською мовою. У них всюди пише «Українська православна церква, Харківська єпархія» і назва храму – все українською мовою. І вони говорять: «Ми – Українська церква, ми відійшли від РПЦ, ми не з Кирилом». Багато хто не поминає Кирила, поминають тільки Онуфрія Київського і Онуфрія Харківського. І люди вірять їм.
Візит Предстоятеля ПЦУ на Харківщину не анонсували через небезпеку.
А що скажете про тих п’ятьох настоятелів, які перейшли з УПЦ МП разом із громадами?
Вони справді хороші священники. Коли я приїжджав на ті парафії, які перейшли, в мене люди питали, чи не буду я «їхніх батюшок знімати». Кажу, ви знаєте, для архієрея велика радість, що ви задоволені своїм священником. І парафіяни ті мені подобаються, з великою радістю їжджу туди, ми добре спілкуємося. Правда, поки що дав їм дозвіл служити слов’янською мовою. Деяким парафіям дозволяю залишатися на старому календарі. Але поступово вони переходять на українську мову служіння і на новий календар. Головне, не тиснути на них, дати можливість адаптуватися.
На Харківщині було багато випадків колаборантства в лавах УПЦ МП. Що відбувається, коли священника викривають і затримують спецслужби?
Єпархія його просто виводить поза штат. Для порівняння: коли священник перейшов до нас, йому зразу в єпархії дали заборону, а коли їхній виявився зрадником, наводив російських агентів, то ніяких заборон ніхто не давав. У Харківській єпархії є три таких випадки – не знаю, чи вже посадили тих священників, чи ще під слідством. Ще в них багато священників, які в окупації співпрацювали з росіянами, і після звільнення територій їм довелося втікати в Росію. Ну і всі бачили, як ізюмський митрополит Єлисей в тоді окупованому Куп’янську приймав їхнього так званого губернатора, благословляв, а потім йому довелося теж виїхати в ту сторону, звідки й не повернувся.
Архієпископ Митрофан із військовими на передовій.
Владико, чи є випадки, коли Православна церква України могла претендувати на храм, який, скажімо, перебуває в комунальній чи державній власності?
Так було з університетський храмом Святого Антонія. Він у державній власності, один із губернаторів передав його в оренду на 49 років, потім там Московський патріархат проводив богослужіння, але почалися суди, які тривають досі, храм не передали нікому, він стоїть закритий.
Маємо непросту ситуацію із Благовіщенським кафедральним собором. Відбувся апеляційний суд, в якому Московський патріархат програв, а Харківська обласна військова адміністрація перемогла. Далі відбувся Верховний суд, який присудив цей храм Харківській обласній військовій адміністрації, але досі влада не виселила з нього УПЦ МП. Ми подали лист від митрополита Епіфанія з проханням передати храм Харківській єпархії Православної церкви України, але отримали відповідь, що немає процедури, немає положення про передачу культурних споруд. Насправді Уряд Дениса Шмигаля видав положення про передачу, але я нещодавно вчергове отримав відповідь, що «не на часі», що можливо, «колись, згодом». На жаль, за понад 30 років Українська церква на Харківщині отримала тільки один храм і то напівзруйнований. Роками там був склад, будівля була на 70% знищена. Ми досі його реставруємо, багато роботи, бо він дуже великий. Зараз у храмі Івана Богослова ми відспівуємо полеглих захисників, на його території розмістили меморіальні таблиці загиблих в АТО, встановлюватимемо таблиці сучасним героям.
«На Харківщині поки один монастир ПЦУ – Миколаївський»
Владико, ви викладали у вищих навчальних закладах, поєднуючи це з духовними й адміністративними обов’язками в церкві. І загалом маєте три вищі освіти й науковий ступінь. Вважаєте це потрібно монахові, архієрею?
Спочатку я отримав духовну освіту, а потім закінчив решта своїх університетів. Кандидатську захистив уже будучи Харківським єпископом, моя тема – «Юридичний статус Української церкви». У Києві викладав в авіаційному, а приїхав до Харкова – запросили в місцеві університети. Маю 12 років викладацького стажу. Досі викладаю філософію в Харківському університеті радіоелектроніки на 0,25 окладу, бо хочу бачити, чим живе сучасна молодь, щоби мати духовну можливість підтримати їх, щось порадити, а можливо навернути. Мені дуже подобається спілкування з молоддю, вони щирі, задають багато запитань, усім цікавляться. Згодом бачу своїх студентів і колег у нашому храмі. Думаю, для молоді є добрим прикладом, що монахи не позакривалися в келіях чи печерах, а й здобувають освіту, стають науковцями, передають знання наступним поколінням.
Освячення храму в монастирі ПЦУ, першому і поки що єдиному на Харківщині.
Нещодавно Предстоятель ПЦУ освятив на Харківщині монастирський храм. Хто ті монахи, що живуть у монастирі: виплекані на Слобожанщині чи, може, теж «західняки»?
Намісник Миколаївського монастиря – ієромонах Феодосій – тутешній, раніше був у Покровському монастирі УПЦ МП в Харкові, потім приєднався до Української церкви. Він купив будинок і на цій території розпочав будівництво церкви. У 2021-му блаженніший митрополит Епіфаній заклав капсулу у фундамент. За кілька місяців вдалося частково побудувати стіни, і почалася війна. Будівництво зупинилося. Але минуло півтора року, і роботи відновили. Завдяки нашому доброму жертводавцю, який вже не одну святиню збудував, вдалося звести храм. Другого липня митрополит Епіфаній освятив його. Ми не анонсували його візит, бо небезпечно, в тому селі не раз були прильоти. Але все одно прийшло дуже багато людей. Наразі в монастирі є намісник і один послушник, бо ще немає братського корпусу, щоб оселити монахів. Попри те, що війна, в намісника є план за два роки збудувати корпус, тоді там почнеться повноцінне монаше життя. Там дуже гарне молитовне місце, прекрасний храм із доброю акустикою, я люблю служити в ньому. Миколаївський монастир – перший і поки що єдиний наш монастир на Харківщині.
А будуть наступні?
Коли я прийшов сюди в 2013-му, в нас було 12 священників, деякі похилого віку, п’ятеро з них вже померло. А сьогодні ми маємо 55 священників. Я раніше й не думав, що на Харківщині буду висвячувати молодих священників. А зараз бачу, що хлопці прагнуть навчатися, приходять до старших священників, розпитують, переймають досвід. Упевнений, що в нас будуть і монаші покликання. У майбутньому тут буде велика потужна єпархія з монастирями і красивими храмами. Сьогодні багато людей хочуть до Української церкви, шукають її. У нас відбувається дуже багато хрещень, а це значить, що молоде покоління обирає Українську церкву.
Найбільша радість для духовенства – хрестити дітей.
Плануєте залишатися?
Усе залежить від рішень Священного Синоду і від благословення предстоятеля. Ми, монахи, не повинні ні від чого відмовлятись і нічого не просити. Тому якщо церква завтра покличе в інше місце, зі смиренням прийму цю волю.
Однак скажу, що приріс до цього краю, він став для мене рідним. Пригадую, на початку каденції наш парафіянин з Видубицького монастиря Олег Ляшко влаштував мені зустріч із Кернесом. Запам’яталася його фраза, сказана мені, новоприбулому архієрею: «Ето Харьков, дєтка». Згодом я зрозумів його слова. Харків – специфічне місто. Воно тебе або приймає, або ні. А якщо приймає, ти стаєш своїм назавжди. Люди мені подобаються: якщо вже обіцяють, то роблять. І якби нині стояло питання, жити і служити на Галичині чи в Харкові, я би обрав Харків. Тим більше, похвалюся, торік отримав звання «Почесного громадянина Харківської області». Тож мене визнали своїм, слобожанином.
