Президент США Дональд Трамп виступає в Овальному кабінеті Білого дому, Вашингтон, 14 серпня 2025 р.
Місяць тому, 14 липня, Дональд Трамп висунув Росії ультиматум: вона повинна укласти мир з Україною впродовж 50 діб, у разі невиконання — торговельні партнери РФ, які купують її енергоносії, зокрема Індія та КНР, стануть об’єктами вторинних американських санкцій у вигляді збільшення тарифів. Спершу інсайдери повідомляли 500% тарифи, згодом сам Трамп вказав на число у 100%. Проте уже через два тижні президент США скоротив цей термін, з огляду на відсутність будь-яких мирних ініціатив з боку РФ, до 10-12 днів, врешті крайньою датою 8 серпня. Тоді ж були запроваджені перші вторинні санкції — додаткові 25% мита на індійські товари через те, що Нью-Делі продовжує закуповувати російську нафту.
Хоча Москва до цього не демонструвала готовності йти на поступки, санкції проти торговельних партнерів були сприйняті більш болісно, що змусило Кремль ініціювати діалог із Білим Домом. До РФ прибув спеціальний представник Стівен Віткофф, а згодом стало відомо про запланований на 15 серпня саміт Трампа та Путіна на Алясці в Анкоріджі. Подібна різка зміна динаміки переговорного процесу довкола війни Росії проти України війни може видатися надією на близький мир, однак детальніший розгляд позицій сторін змушує відкинути подібний оптимізм.
Позиція Росії: Стамбул у новій обгортці
Велику роль у формуванні картини можливого миру відіграє стан лінії фронту та окупованих територій. І хоча питання звільнення чи контролю над землями є одним із найважливіших та, безперечно, найбільш емоційно складним для обох сторін у плані поступок, війна ведеться не стільки за самі території, як за право визначити майбутнє України загалом, а через неї — вплинути і на прийдешність Європи.
Путін та спецпосланник США з питань Близького Сходу Стів Віткофф під час зустрічі в Кремлі 6 серпня 2025 р.
Первинне враження від візиту Віткоффа у РФ створювало враження більш поступливої позиції Росії, згодом стало зрозуміло, що вимоги Кремля для зупинки конфлікту не змінилися. Москва вимагає закріплення відмови Києва від курсу на вступ до НАТО шляхом проголошення позаблокового нейтрального статусу України, скорочення чисельності та накладення обмежень на Сили оборони України, зокрема в питанні західних поставок. Подібне має супроводжуватися федералізацією й закріпленням російської мови в якості другої державної, а також, хоча про це прямо не заявлялося в контексті саміту, вірогідно, суттєвими змінами до політики національної ідентичності та ревізією історії. У територіальному плані Путін прагне перш за все закріплення за РФ у тому чи іншому вигляді територіальних здобутків ЗС РФ. При цьому умовою згоди на договір є часткове чи повне скасування антиросійських санкцій.
Синтезом даних вимог є розуміння, що Росія прагне до суттєвого обмеження українського суверенітету й підриву спроможності Української держави у довгостроковій перспективі забезпечувати власну оборону. Що суттєво підвищує шанси Москви на перемогу у потенційному конфлікті через кілька років. Саміт же є не способом завершити конфлікт, а радше спробою Кремля відтягнути запровадження нових санкцій, а також зухвалим гамбітом з бажанням перемогли у війні шляхом угоди із Дональдом Трампом.
Сполучені Штати: батіг без пряника
Політику адміністрації чинного Президента США щодо України доречно описати як хаотичні спроби завершити війну у найкоротші терміни, змусивши обидві сторони до миру. Після оголошення щодо саміту тривалий час не було ясності щодо пропозиції, яку готується зробити Вашингтон. І хоча Стівен Віткофф спершу описував угоду як зупинку бойових дій на лінії бойового зіткнення без територіальних обмінів чи політичних обмежуючих зобов’язань на Україну, доволі швидко стало зрозуміло, що сама Москва не давала попередньої згоди на подібну пропозицію. Відтак можемо стверджувати, що тактика Дональда Трампа полягає у прямій розмові з Путіним, під час якої він сподівається переконати того, що війна не вигідна Росії.
Президент США Дональд Трамп і президент РФ Володимир Путін
Змушені висловити сумнів у готовності Росії прийняти подібне бачення, оскільки американська пропозиція не є стратегічним рішенням, а простим припиненням бойових дій без закріплення жодних здобутків чи вимог РФ у міжнародно-правовому полі. Важливо зазначити, що спершу позиція Вашингтона була більш гнучкою, і сам президент Трамп заявляв, що обом сторонам доведеться піти на територіальні поступки, які їм не сподобаються.
Подібне формулювання викликало різку незгоду з боку України та занепокоєння європейських лідерів, результатом чого стала онлайн-зустріч представників України, США та ЄС та Великої Британії 13 серпня, на якій Дональд Трамп завірив партнерів, що не буде підписувати на Алясці угоду з Путіним, оскільки це мають зробити Москва та Київ, додавши, що у разі відмови Росію чекають “важкі наслідки”. Згодом також з’явилася інформація, що США готові надати Україні безпекові гарантії в разі миру, однак офіційного підтвердження подібні імплікації наразі не отримали.
Якщо для Росії саміт є шляхом отримати бажане не військовим шляхом, то США радше бачать у ньому принциповий початок мирного процесу на найвищому рівні, зокрема сам Трамп обговорював можливість уже тристоронньої зустрічі із Зеленським та Путіним після саміту на Алясці. Вочевидь, санкційний тиск примушує Кремль слідувати вимогам Вашингтона, однак уже зараз очевидні суттєві розбіжності у позиціях сторін, що роблять досягнення консенсусу маловірогідним, особливо в контексті відмови української сторони виконати вимогу, яку РФ називала для початку перемовин — вивести війська з Донецької області.
Європейська оптика України
Як Росія не згодна відступити від своїх вимог, так і для України виконання будь-якої із теперішніх умов Кремля є неприйнятним як з політичної, так і стратегічної точки зору. Слов’янсько-Краматорська агломерація залишається найбільшим вузлом оборони СОУ на Донбасі, штурм якої вимагатиме від ЗС РФ колосального напруження ресурсів. Вивід військ означатиме не лише втрату значної кількості територій, а й значне спрощення подальшого наступу для армії Росії, цього разу вже у Дніпропетровську область. Це справедливо і для Херсонської та Запорізької областей — добровільна передача будь-яких територій лише дозволить ЗС РФ відновити наступ вглиб України з більш вигідних рубежів.
Позиція Києва не дає права на гнучкість — виживання України у довготривалій перспективі може бути пов’язане виключно із подальшою інтеграцією у безпековий та економічний простір Заходу. Відмова від цього курсу буде головним індикатором поразки у війні.
У ширшій перспективі оборонна спроможність Української держави у значній мірі визначає безпеку Європейського Союзу, доля якої також може визначатися на Алясці. Держави Європи розглядають підтримку Києва як інвестицію у власну безпеку, тому не підтримають жодне обмеження обороноздатності України, оскільки вірогідність нового конфлікту у Європі в такому випадку лише зростає. Малоймовірно, що РФ зупинить свою військову машину зараз, коли у неї, враховуючи повільні темпи та складність процесу переозброєння Європи, наявне вікно можливостей для подальшої експансії.
Військові навчання в Калінінградській області.
У першу чергу мова про держави Балтії та Фінляндію, які зазнають дедалі частіших випадків диверсій та саботажу з боку Росії, а також спостерігають пряме нарощування військових угруповань біля своїх кордонів, зокрема розміщення нового армійського корпусу біля кордонів Фінляндії та кількаразове нарощування чисельності Ленінградського військового округу. Фактична заморозка бойових дій ніяким чином не гарантує їх невідновлення у найближчі роки — радше навпаки, вона дає Москві потрібний час для відновлення та нарощування сил.
Що буде сьогодні?
Саміт у Анкоріджі, попри весь ажіотаж довкола цієї події, зараз не дає приводів очікувати мирного договору. Російська Федерація відчуває сили продовжувати бойові дії, її війська отримують стабільне поповнення живою силою, а економіка, попри значний спад у цілій низці галузей, спроможна підтримувати теперішній рівень оборонних видатків, у першу чергу за рахунок емісії облігацій федерального займу, ще щонайменше протягом року чи двох, не зазнаючи краху. Геостратегічна мета Росії у всій її кампанії проти Заходу — відкинути кордони НАТО від своїх та повернути у якомусь обсязі втрачену з часів Холодної війни сферу впливу у Східній Європі.
Кінцева ціль РФ у війні з Україною — встановити політичний контроль, інструментом чого може бути федералізація та нейтралізація. Позиції Москви настільки далекі від тих можливих поступок, на які могли б піти США чи ЄС, що перспективи миру химерні.
Аеропорт Анкориджа, Аляска.
Водночас, Володимир Путін може погодитися на заморозку бойових дій або ж уже пропоноване раніше “повітряне перемир’я”, при якому сторони зобов’яжуться не здійснювати ракетно-дронові удари вглиб території противника. Важливо розуміти, що жодна з цих дій не є провісником завершення війни, а лише тимчасовим або частковим перепочинком. До того ж, є ще одна сторона, що досі не згадувалася у статті, проте чиї зовнішньополітичні амбіції вимагають продовження бойових дій у Європі — Китай.
Китайська Народна Республіка є найважливішим партнером Путіна у війні. Без китайської електроніки, дронів, торгівлі, а також згоди на поглиблення співпраці КНДР із РФ спроможності останньої вести бойові дії цілком вірогідно б уже вичерпалися. Пекін же є головним бенефіціаром війни — ізоляція штовхає Москву до все тіснішої співпраці, яка, однак, не є рівноправною, на практиці представляючи радше сировинну експлуатацію, аніж союзницькі відносини, яких жадала Росія. Війна у Європі відволікає сили та увагу США від Тихоокеанського регіону, при цьому витрати на підтримку війни з боку КНР не становлять ніякого тягаря, дозволяючи натомість проводити випробування продукції власного ОПК. КНР готується до війни, ціль якої очевидна — Тайвань, і сьогодні відсутня змога вказати на реалістичні поступки чи заходи тиску, що могли б примусити Китай відхилитися від прийнятого політичного курсу чи випустити РФ зі своєї орбіти.
Сполучені Штати на перемовинах можуть тиснути, однак перелік можливих пропозицій з їх боку, які не будуть засуджені Європою та відкинуті Україною, надзвичайно вузький. Сталий мир за теперішньої конфігурації міжнародної політики неможливий, тому що головний конфлікт ще навіть не розпочався, а заморозка у перспективі загрожує нападом РФ уже на держави НАТО — небажаного для США сценарію, при якому доведеться або жертвувати єдністю альянсу, що буде геополітичною катастрофою, або ж перенаправляти ще більше ресурсів від Тихоокеанського регіону до Європи. Тому державним інтересам Америки відповідає сталий мир на Європейському субконтиненті. Реалізація цього інтересу пов’язана з іншою стратегічною метою США у війні Росії проти України — розривом російсько-китайського альянсу, що, однак, є малоймовірним варіантом розвитку подій через брак засобів і непоступливість РФ.
Прапори рф та Китаю на вулицях Пекіна під час візиту Путіна в країну.
Розуміючи складність переговорного процесу, Вашингтон намагається знайти способи додаткового впливу на Москву, вдаючись до економічних засобів. Хоча про повне зняття санкцій наразі не йдеться, Дональд Трамп готовий уже запропонувати РФ спільний видобуток рідкоземельних ресурсів на Алясці і на окупованих землях України, паралельно знявши санкції з авіапромисловості РФ. Дану пропозицію складно сприймати нічим іншим, як підкупом Москви, однак навіть у такій ролі слід розуміти, що США не зуміють замінити для Росії Китай. Ба більше — вони не прагнуть цього. Альтернативою, при чому кращою, до китайського ринку для Москви виступає європейський, однак ЄС зайняла жорстку позицію у питанні санкцій, і не готовий зменшувати тиск допоки імплементація сталого миру не відбуватиметься на практиці. Звісно, такі події є зараз лише маренням.
Висновок
Вкрай мало ознак дозволяють припустити функціональну успішність перемовини у Анкоріджі. Позиції Росії та США мають розбіжності у не одному принциповому моменті, готовність РФ до припинення бойових дій на не своїх умовах досі низька. Навіть у разі, якщо Дональд Трамп слідом організує тристоронню зустріч лідерів США, РФ та України, маловірогідно, що переведення дипломатії у подібний персоналістський формат дозволить обійти фундаментальні протиріччя позицій України й Росії. Врешті у Вашингтона та Європи не залишиться виходу, окрім як продовжувати тиснути на Кремль.
Для Києва саміт у Анкоріджі, хоч і представляє інтерес додатковою можливістю вплинути на позицію Білого Дому, наголосивши на неспроможності РФ до компромісу та потребі збільшення санкційного тиску, не віщує структурних змін у міжнародно-політичній ситуації. Долю України досі вирішують, насамперед, її Сили оборони на полі бою.
Застосування самохідних артилерійських установок Archer 45-ю артилерійською бригада ЗСУ
Джерело: Примарний мир, незавершена війна
