Події фільму розгортаються у крихітному містечку Еддінгтон у штаті Нью-Мексико. Надворі травень 2020 року – розпал епідемії ковіду, що прирекла людей на тривалий локдаун. Тоді ж у США поліцейські вбивають темношкірого Джорджа Флойда, що призводить до вибуху соціальних протестів Black Lives Matter.
Еддінгтон не залишається осторонь. Місцевий шериф Джо Кросс (Хоакін Фенікс), що перебуває у статусі перманентної “холодної війни” з мером Тедом Гарсія (Педро Паскаль), опирається політиці повсюдного носіння масок та має розбиратись з мітингами BLM. При цьому, єдиний темношкірий у місті – це поліцейський. Зрештою, Кросс вирішує балотуватися в мери і стає опозиційним до дійсного мера блогером. Ведучи політичну кампанію, він занурюється у люту коспірологію і втрачає дружину (Емма Стоун): вона втікає з молодими харизматом-проповідником (Остін Батлер). Цю сюжетну лінію Астер невпинно веде до кривавої та неочікуваної розв’язки в дусі найкращих сцен ультранасилля Квентіна Тарантіно.
Кадр з фільму ‘Еддінгтон’.
Арі Астер – американський режисер, що вдало синтезує чорний гумор, відчуття тривожності та тему комплексів. Він створює складні та стильно збудовані світи, де абсурд межує з сюрреальністю. Його базова кіномова – це лего з метафор та символів. Наприклад, попередня робота Астера “Усі страхи Бо” (також з Хоакіном Феніксом в головній ролі) – це багатошарове, місцями психоаналітичне дослідження страхів та комплексів жителя американського мегаполісу. Натомість в “Еддінгтоні” режисер неочікувано конструює доволі прямолінійний та реалістичний світ: сюрреалізму тут фактично немає, а абсурд набирає сатиричних форм.
Кадр з фільму ‘Еддінгтон’.
Суперечки щодо масок в супермаркетах, двометрова соціальна дистанція, безкінечні Zoom-конференції, повсюдні тести на ковід – Астер вдало реконструює вже підзабуту епоху тотального локдауну. До цієї атмосфери він додає протести, де білі підлітки вже самі заплутались, за що вони стоять – адже, коли білі беруть участь в акціях на підтримку темношкірих, це також “перевага білизни”. Арі Астер відверто насміхається над американським суспільством, яке одномоментно скотилось у безумство, однак при цьому не робить ніяких висновків. Розганяючи одразу кілька сюжетних ліній (ковід, BLM, особисте життя шерифа), він так і не зводить їх в щось цілісне: фільм не пропонує жодного способу консолідувати їх в якусь єдину першопричину чи спільний наслідок, які закликали б до дискусії (як це зазвичай буває в сатиричних творах). Ба більше, ця сюжетна розхристаність призводить до того, що персонажі Емми Стоун та Остіна Батлера взагалі губляться у цьому безкінечному неврозі на тлі неосяжної пустелі.
Кадр з фільму ‘Еддінгтон’.
Утім, Астер не забуває, що він фільмує вестерн – канонічний жанр американського кіно. Конфлікт між мером та шерифом Астер ставить, як типове для вестернів протистояння – щоправда, з двометровою соціальною дистанцією. В хід ідуть різні засоби з’ясування стосунків (не дарма це ревізія вестерну): від війни рілзів до справжньої зброї. Однак вагома частина канонічного вестерну – це те, як розборки пливають на громаду, адже цей жанр – про простір, а не лише про індивідів. Саме тому політична боротьба між шерифом та мером врешті отримує абсурдний епілог, який пояснює, що ж сталося з Еддінгтоном у той абсурдний, хаотичний і дуже тривожний 2020-й рік.
Прогнози Астера виглядають не дуже втішними – адже жителі Еддінгтона просто адаптувались до абсурду навколо. Це сприйняття навколишнього божевілля як норми і є діагноз, що його ставить нашому суспільству один з найбільш невротичних режисерів сучасності.
Кадр з фільму ‘Еддінгтон’.
Джерело: «Еддінгтон» Арі Астера: епоха нормальності божевілля
