Тимчасовий президент Сирії Ахмед аш-Шараа виголошує промову під час відкриття Нової візуальної ідентичності Сирійської Арабської Республіки у президентському палаці в Дамаску, 3 липня 2025 р
Після падіння режиму Башара Асада владу в розколотій і спустошеній війною Сирії здобула коаліція сирійської опозиції, очолювана рухом «Хаят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) і Сирійською національною армією (СНА). Новий уряд на чолі з лідером ХТШ і перехідним президентом Ахмедом аш-Шараа одразу зіткнувся з низкою викликів: економічними, політичними та безпековими, які тісно переплетені між собою. Хоч нова влада отримала суттєвий кредит довіри і всередині держави, і зовні, стабільність Сирії залишається крихкою. Майбутнє держави залежить від того, наскільки успішно будуть розв’язані регіональні й етнічні суперечності на її території.
Економіка: будівництво з нуля замість відновлення
Майже 14 років війни завдали нищівної шкоди сирійській економіці. До громадянської війни ВВП країни становив 67,5 млрд, нині — близько 20 млрд. Сирія з 830 доларів США (2950 доларів у 2011 році) ВВП на душу населення є другою найбіднішою державою регіону. За період з 2010 року сукупне падіння ВВП склало 54–85 %, лише за 2024 рік показник скоротився на 1,5 %. Прогноз Світового банку на 2025 рік також невтішний — 1 % зростання, що фактично означає подальшу стагнацію. Економічна база країни зруйнована, а іноземні інвестори давно залишили країну, тож вірогідність стрімкого зростання в коротко- та середньостроковій перспективі низька.
Ситуація в гуманітарній сфері катастрофічна: близько 90 % населення у 23,7 мільйона перебуває у стані бідності, з них 14,5 млн не можуть забезпечити себе харчами, водою та засобами першої потреби. У багатьох регіонах проблеми з електропостачанням (понад 50 % електромереж виведені з ладу), водопостачанням та іншими службами. Додатковий тиск на слабку економіку може створити і повернення біженців з-за кордону, тоді як рівень безробіття на початок року вже складав 25 %.
Сирійська жінка вперше отримала пенсію після падіння режиму Башара Асада, Дамаск, 6 лютого 2025 року.
За даними ООН, на листопад 2024 року за кордоном перебували близько 4,8 мільйона сирійських біженців. Левова частка — 2,9 млн і 748 тисяч відповідно — у сусідніх Туреччині й Лівані. Решта перебували в Європі, найбільше у ФРН, що прийняла близько мільйона, та Австрії, де число сирійських біженців сягнуло 95 тисяч. За період з грудня 2024 по березень 2025 у Сирію повернулися понад 302 тисячі осіб, і процес не зупиняється, у тому числі з огляду на рішення держав ЄС зупинити видачу статусу біженця новим шукачам притулку із Сирії та переглянути умови перебування їх у країні.
Водночас економічний занепад подібного масштабу може спричинити соціальні заворушення, внутрішню міграцію та нові цикли локалізованого насильства, оскільки конкуренція за дефіцитні ресурси посилюється. Це також чинить величезний тиск на новий уряд.
Санкції, інвестиції та іноземний капітал
Відсутність у населення заощаджень і дефіцит фіскальних ресурсів призводять до ситуації, коли значне покращення економічної ситуації можна забезпечити лише за допомогою притоку інвестицій у державу. Керівництво Сирії одразу взяло курс залучення іноземного капіталу.
Так, ще у грудні 2024 американська UNIFI Communications оголосила про запуск проєкту Alasia, мета якого — покращити системи комунікацій у регіоні завдяки прокладанню оптоволоконного кабелю по дну Середземного моря між Кіпром і сирійським містом Тартус.
Французька логістична корпорація CMA CGM планує збудувати новий порт у Латакії, вклавши 230 мільйонів євро.
Також у державу зайдуть інвестиції регіональних гравців — у травні 2025 Дамаск підписав угоду з катарським консорціумом UCC Holding (за участю турецьких й американських компаній) про інвестиції в розмірі 7 мільярдів доларів США в енергетичну галузь.
Сирійсько-саудівський інвестиційний форум у Народному палаці в Дамаску 24 липня 2025 р.
24 липня під час інвестиційного форуму в Дамаску про намір вкласти кошти у відбудову Сирії заявила Саудівська Аравія — сукупний обсяг угод складе 6,4 млрд доларів, з яких 2,9 млрд — на розбудову інфраструктури. Крім того, Дамаск сподівається на німецькі інвестиції після створення 17 червня Німецько-Сирійської економічної координаційної ради. Сирійські банки також очікують, що їм відновлять доступ до системи SWIFT.
Окрім інвестицій, уряд Сирії залучає кошти у вигляді міжнародної допомоги. Зокрема, у березні 2025 ЄС виділив 6,5 мільярда доларів США грантами і кредитами. Рішення прийняли на тлі підготовки до зняття санкцій із Дамаску — ЄС зробив це через два місяці, 20 травня. Вашингтон почав знімати санкції 30 червня.
Розділена держава, фрагментована безпека
Попри всю складність економічної ситуації, найбільші загрози для стійкості Сирії лежать у політично-безпековій площині. Проблема в тім, що не всі актори із силовим ресурсом згодні з візією майбутнього Сирії, яку пропонує теперішній Дамаск, тобто «Хаят Тахрір аш-Шам», який узяв курс на високоцентралізовану президентську модель управління. На практиці це виливається у відсутність монополії держави на насилля — мілітарні формування всередині держави не готові довіритися центру та скласти зброю, як того вимагає офіційна влада, оскільки це означає віддати питання захисту своїх інтересів і безпеки в руки колишніх джихадистів.
Окрім самої ХТШ, у Сирії існують інші осередки сили, які здатні підважити позицію центру: колишні асадити й алавіти, Сирійські демократичні сили (курди) і племена, насамперед бедуїни та друзи.
Військовий парад був організований Міністерством оборони Сирії після випуску понад 300 солдатів армії, 12 лютого 2025 року.
При цьому на околицях все ще діє Ісламська держава. Кожна сила контролює частину території, і Сирія залишається глибоко фрагментованою та небезпечною, оскільки, попри падіння диктатури Асадів, спалахи насилля відбуваються регулярно. Змінився лише їхній характер — наразі замість відкритої багатосторонньої громадянської війни насильство виривається у форматі місцевих повстань лоялістів Асада, локалізованих сутичок між представниками різних сил і релігійного тероризму. І значне ослаблення центральної влади, необережна політика або втручання зовнішніх гравців можуть обвалити цей фасад стабілізації, зануривши державу в нове повномасштабне протистояння. Проблема поглиблюється ще й тим, що, попри спроби досягти компромісу між різними суспільними групами, влада Сирії не є новим, «стерильним» гравцем — за нею стоїть ХТШ, що має довгу історію конфліктів і суперечностей з іншими акторами.
Минуле, яке не відпускає: асадити й алавіти
Серед факторів, що підвищують стабільність теперішньої влади в Дамаску, є її релігійна приналежність. Ахмед аш-Шараа, як і більшість міністрів його кабінету, — суніт, як і близько 70 % населення держави. Тоді як диктатура родини Асадів спиралася на алавітів — представників течії шиїтського ісламу, які складають понад 10 % жителів (загалом шиїтів у Сирії понад 13 %) і зосереджені в північно-західних регіонах, Тартусі та Латакії.
Після падіння Башара Асада найпершою загрозою для альянсу ХТШ і СНА стали силовики колишнього режиму, левова частка з яких була алавітами. Хоча частина з них добровільно склала зброю, у Тартусі й Латакії асадити підбурювали населення на спротив, і з грудня 2024 у провінціях відбувалися регулярні сутички між тепер уже урядовими військами ХТШ і місцевим ополченням.
Окрім досить раціонального страху перед етнічними розправами над алавітами, причиною спротиву багатьох функціонерів силового блоку старого режиму є відсутність у них ресурсів для втечі, а також способу примиритися з новою владою. А та не готова пробачати співробітникам служби безпеки та старшим офіцерам армії, причетним до злочинів Асада, — це не лише суперечить заявленим намірам притягнути винних до відповідальності, але й може підірвати легітимність ХТШ й Ахмеда аш-Шараа в очах сунітів.
Шматок портрету колишнього президента Сирії Башара Асада лежить серед гільз на авіабазі Меззе на околиці Дамаска, 16 грудня 2024 року.
Влада Сирії ввела в регіон свої сили, щоб стабілізувати ситуацію й недопустити організованого спротиву. На практиці, однак, «армія Сирії» поки що складний конгломерат ХТШ, сил СНА, менш дисциплінованих і більше афілійованих з Туреччиною, а також дрібніших ісламістських угруповань і загонів іноземних джихадистів. Релігія грає не останню роль у цій ситуації — для ультрарелігійних бойовиків алавіти не просто інша етнорелігійна група, а муртади — віровідступники, і ця обставина провокує насилля над мирним населенням.
Ситуація сягнула піку в березні 2025, коли відбулися сутички між загонами Сирійського народного спротиву (СНС), асадитського повстанського угруповання, та силами безпеки. СНС почала брати під контроль окремі населені пункти, Дамаск направив додаткові сили в регіон, що дозволило придушити бунт, при цьому жертвами невибіркового насилля та цілеспрямованих розправ з боку сунітських сил стали близько 1500 алавітів. Президент аш-Шараа відреагував заявою про розслідування, однак доречно засумніватися у спроможності забезпечити правосуддя в умовах кругової поруки, що характерна для іррегулярних збройних формувань, які де-факто й діяли в регіонах.
Хоча згодом насилля пішло на спад, у квітні міністр внутрішніх справ Сирії Анас Хаттаб заявив про невдалу спробу державного перевороту, організовану офіцерами режиму Асада. Основний спротив асадитів зламано, однак напруга в регіоні зберігається. Зокрема, уряд Сирії побоюється втручання Ірану, для якого падіння Асада означає не лише втрату союзника з Осі спротиву, але ускладнює підтримку іншого партнера — Хезболли, і який все ще може мати контакти серед алавітів, щоб використати їх і підірвати стабільність у державі. Тож Дамаск буде реагувати рішуче. Важливо, однак, зауважити, що подібні неконтрольовані випадки етнічно чи релігійно мотивованого насилля суттєво ускладнять для «Хаят Тахрір аш-Шам» стабілізацію ситуації не лише з алавітами, але й з курдами та друзами.
Сирійські курди: між Анкарою, Дамаском, Тегераном і Тель-Авівом
Іншою військовою силою, яка не поспішає роззброюватися чи інтегруватися в сирійську армію, є вже згадані раніше Сирійські демократичні сили — альянс, утворений на базі курдських Загонів народної самооборони (YPG) та локальних арабських сил. СДС контролюють північний схід Сирії (близько 20 % території), включаючи найродючіші ґрунти та 70 % родовищ вуглеводнів. Загальна чисельність їхніх збройних сил може сягати 100 тисяч, хоча частина з них — це локальні арабські ополчення з низьким рівнем організації.
Члени сирійських курдських загонів народної оборони (YPG).
До падіння режиму Асада СДС були зосереджені в основному на захисті зайнятих територій і боротьбі з ІДІЛ, були локальними союзниками США і меншою мірою ситуативними партнерами Ізраїлю та Ірану. Проте після поразки Ісламської держави Вашингтон відійшов від тісної співпраці з курдами.
Іншим головним противником СДС є Туреччина. Анкара, визначаючи потенційний курдський сепаратизм стратегічною загрозою, вкрай негативно оцінює курдський квазідержавний проєкт у Сирії. 6 грудня 2024, коли оборона Сирійської арабської армії впала і сили альянсу опозиції рушили з Ідлібу в наступ, Сирійська національна армія, афілійована з Туреччиною, атакувала не в південному напрямку (як це робила ХТШ, рухаючись до Дамаску), а на схід — проти курдських сил, розпочавши за підтримки турецької армії операцію «Світанок волі» і витіснивши СДС з Телль-Ріфаату й Манбіджу, після чого просування застопорилося. США втрутилися й домоглися угоди про припинення вогню між сторонами 19 грудня, однак де-факто сутички тривали до кінця зими, включаючи обстріли з території Туреччини.
Анкара, головний партнер сирійського уряду, виступає проти будь-якої курдської автономії біля своїх кордонів, розглядаючи подібне утворення як природну базу для операцій визнаної в Туреччині (і США) терористичною Робочої партії Курдистану (РПК). Інтерес Дамаску дотичний — аш-Шараа націлений на побудову унітарної держави. У березні президент Сирії та лідер СДС підписали угоду про інтеграцію СДС у державний апарат, що в тому числі передбачає включення збройних загонів демократичних сил до складу сирійського війська. Чи вдасться реалізувати це прагнення, зокрема без збройних сутичок, залежить від спроможності Дамаску тримати під контролем усі свої сили та гарантувати порядок і безпеку. Крім того, остаточно не визначений майбутній статус територій, контрольованих зараз СДС, а сама інтеграція на практиці відбувається вкрай повільно, тому доречно сказати, що остаточної згоди сторони не досягли.
Силовий сценарій небажаний як для Дамаску, так і для СДС, оскільки, незалежно від результату, може поставити під сумнів увесь проєкт відновлення сирійської держави, відлякавши інвесторів і спровокувавши силові виступи в інших регіонах. Однак інші регіональні гравці, Іран та Ізраїль, що парадоксально з огляду на запеклу ворожнечу, мають спільний протилежний інтерес, і кожен з власних мотивів волів би зберегти курдську автономію, щоб не допустити посилення уряду аш-Шараа. Позитивне для Дамаску вирішення ситуації з друзами дає право на стриманий оптимізм, хоча неспроможність через удари Ізраїлю сирійської армії власними силами придушити повстання може підважити позиції аш-Шараа на майбутніх перемовинах.
Єдина нова сирійська армія
Питання державної монополії на насилля, окрім згаданих вище зовнішніх факторів, має також і внутрішній вимір. Коаліція сил, що прийшла до влади після падіння Асада, вкрай строката за своїм спрямуванням і охоплює угруповання від ісламістів, іноземних джихадистів, сирійських націоналістів до навіть турецьких націоналістів з дивізії «Султан Мурад». Подібне об’єднання сил стало одним з вирішальних факторів, що дозволив Ідлібській коаліції повалити Башара Асада, однак тепер, коли вчорашні повстанці взялися за процеси державотворення, цей чинник є радше негативним.
Ще в середині грудня 2024 Ахмед аш-Шараа заявив, що всі повстанські групи будуть розформовані та інтегровані в сирійську армію під егідою міністерства оборони, яке, до слова, тепер очолює колишній член ХТШ. 24 грудня він повторив заклик до об’єднання і провів низку особистих зустрічей з лідерами різних угруповань. Підсумком можна назвати проведену 29 січня 2025 Конференцію перемоги, на яку разом з представниками самої «Хаят Тахрір аш-Шам» прибули вищі чини інших військових груп, крім СДС і племен друзів: СНА, Вільної сирійської армії (ВСА), Армії ісламу, дивізій «Султан Мурад», «Аль-Амшат», «Хамзат», 8-ї бригади, а також великої кількості менших угруповань. 17 травня міністерство оборони Сирії оголосило про завершення інтеграції інших угруповань в єдину сирійську армію. Очевидно, заява покликана продемонструвати єдність урядових сил і підкреслити контроль Дамаску над ними. На практиці, однак, процес інтеграції досі не завершено через цілу низку факторів.
Президент Сирії Ахмед аш-Шараа виголошує промову під час виступу у президентському палаці в Дамаску, Сирія, 3 липня 2025
Головною перепоною є недовіра. Багато угруповань ворогували між собою протягом громадянської війни, і хоча спільний ворог в особі Асада об’єднав їх до дії, інтеграція в структуру єдиної армії викликає побоювання, особливо з огляду на те, що ключові позиції в державі та армії займають члени ХТШ. Це призводить до подвійної конфліктної ієрархії, за якою окремий підрозділ формально підпорядковується міноборони, а де-факто в першу чергу виконує вказівки своїх польових командирів. Доволі часто це супроводжується відмовою віддавати, наприклад, важке озброєння чи реформувати структуру самого підрозділу.
Єдина армія передбачає, що збройні сили перебувають на утриманні держави, з чим також суттєві складнощі з огляду на гостру нестачу фінансів у сирійській казні. Тому багато підрозділів продовжують отримувати основне фінансування з-за кордону. У першу чергу мова про Сирійську національну армію та дивізії сирійських туркменів «Султан Мурад», «Аль-Амшат» і «Хамзат», яких утримує Туреччина. Попри підтримку, яку президент Ердоган надає Дамаску, Анкара стримує процес інтеграції афілійованих з нею сил до сирійської армії, у першу чергу бажаючи зберегти засоби для стримування СДС, допоки останні не будуть розформовані чи позбавлені суб’єктності. З іншого боку, подібна позиція Туреччини ускладнює можливу інтеграцію курдських сил до сирійської армії. Крім закордонної підтримки, багато угруповань за роки війни випрацювали власні джерела фінансування, що часто полягає в поборах з місцевого населення, збору «мит» тощо, і отримані кошти нерідко йдуть у кишені ватажкам. Інтеграція означає втрату цих доходів, що є додатковою причиною гальмування військової реформи.
Менш помітним, проте потенційно навіть більш руйнівним є фактор можливої фракційності всередині самої ХТШ, спровокованої відходом Ахмеда аш-Шараа до більш поміркованої об’єднавчої позиції, що може викликати спротив більш радикальних елементів, особливо якщо теперішня влада зазнає серйозної невдачі або надто сильно зблизиться зі США.
Американські посадовці вважають найбільшою загрозою наявність іноземних ісламістів у складі «Хаят Тахрір аш-Шам». Спецпредставник США у Сирії Томас Барак зазначив, що президента Сирії можуть убити невдоволені радикали, і закликав владу Америки докласти зусиль для його захисту.
Проте варто зазначити, що кількість іноземних добровольців у складі урядових сил не перевищує 5 тисяч осіб. Серед них близько 3500 з Ісламської партії Туркестану, кілька сотень бойовиків з пострадянського простору, переважно з Чечні, у складі «Ліва аль-Мухаджирін валь-Ансар» і до 300 осіб у Балканському батальйоні. Однак досі ці побоювання не мали практичного втілення, а сам Ахмед аш-Шараа відмовився під тиском Заходу видавати чи депортувати цих добровольців.
Сирійські сили безпеки беруть участь в операції після нападів, здійснених проти них у Латакії, Сирія, 7 березня 2025 року.
Наразі єдність сирійської армії тримається на неформальних засадах: вірність лідеру й організації, однак не державній інституції. Армія не є єдиним організмом, потерпає від сильної фракційності, однак за вісім місяців не відбулося жодного її серйозного виступу проти курсу Дамаску чи самого Ахмеда аш-Шараа. Допоки влада Сирії зберігатиме цей консенсус, шлях до реальної інтеграції армії в міру відбудови спроможностей держави залишається відкритим.
Неспокій на півдні: Ізраїль і Голани
Географія Сирії розміщує її на перетині інтересів трьох центрів сили регіону: Туреччини, Ізраїлю та Ірану. Режим Башара Асада тримався на іранських і російських багнетах, при цьому його відносини з офіційним Тель-Авівом характеризувалися виключною прагматичністю, попри публічну антиізраїльську риторику. Асад був зручним для Єврейської держави з огляду на те, що волів зайвий раз не порушувати питання Голан, а ізраїльські авіаудари по території Сирії, спрямовані найчастіше проти іранських сил і проксі, не викликали серйозного невдоволення світової спільноти з огляду на статус Сирії як держави-вигнанця. Після втечі Башара Асада ситуація зазнала змін.
Ізраїль і Сирія технічно перебувають у стані війни з 1948 року, тобто від самої Війни за незалежність Ізраїлю. Тель-Авів захопив Голанські висоти 1967 року й анексував 1981-го. Після повалення Асада в грудні 2024 року Ізраїль зайняв нові території в південній Сирії, завдав сотні авіаударів по військових об’єктах, у першу чергу знищуючи засоби ППО. Ізраїль стверджував, що ці дії були оборонними, щоб захиститися від ворожих сил, які використовують вакуум влади, а також для підтримки демілітаризації прикордонної зони та захисту друзької громади.
Перші спроби налагодити діалог з Тель-Авівом з боку Дамаску через нейтральну Швейцарію відбулися у квітні, однак Ізраїль проігнорував їх. Комунікація налагодилася, лише коли до процесу долучилися США після зустрічі Дональда Трампа й Ахмеда аш-Шараа у травні. Попри первинний оптимізм Вашингтону, перемовини відбувалися у стриманому темпі. На теперішньому етапі інтерес Дамаску лежить у площині практично досяжних цілей і полягає у припиненні вогню та визнанні нового сирійського уряду Ізраїлем. Проте для Дамаску можливий мир з Єврейською державою медійно та політично токсичний через кампанію Ізраїлю в Газі, де число жертв серед палестинців унаслідок невибіркового насилля з боку ЦАХАЛу вже перевищило 50 тисяч. У таких умовах мирний договір і долучення до Авраамських угод, на що сподівався Білий дім, не лише відштовхнуть від нової влади впливові держави Близького Сходу, у першу чергу Саудівську Аравію, але й можуть спровокувати розкол усередині самої ХТШ і союзних сил.
Президент США Дональд Трамп зустрівся з тимчасовим главою Сирії Ахмадом аль-Шараа за посередництвом спадкового принца Саудівської Аравії Мухаммед Ібн Салмана, 14 травня 2025 року.
Відтак питання Голанських висот публічно не обговорювали, хоча, за інсайдерською інформацією, уряд Сирії розглядав два варіанти мирного договору. Перший — Тель-Авів зберігає третину території Голан, а ще третину бере в Сирії в оренду на 25 років. Другий — Ізраїль збереже дві третини Голан, однак Дамаск при цьому отримає ліванське Триполі як компенсацію. Механізму передачі частини Лівану під владу Сирії при цьому не вказували.
Навіть якщо такі пропозиції справді лунали, вірогідність згоди уряду Нетаньягу слід оцінювати як низьку. Теперішня влада Ізраїлю бачить у Сирії небезпечне турецьке проксі, що небезпідставно з огляду на суттєву підтримку Анкари, а самого аш-Шараа називає терористом, і від представників уряду Ізраїлю вже звучали заклики вбити президента Сирії. Ізраїль вважає гарантією власної безпеки перетворення Сирії на неспроможну федералізовану державу, де слабкий центр буде балансуватися курдською, друзькою та, можливо, алавітською автономіями, і подібне бачення залишає мало простору для компромісу. Остання наразі спроба знайти спільну позицію, вірогідно, відбулася під час робочого візиту лідера Сирії до Азербайджану 12 липня, однак успіху не мала.
Доля російських баз: майбутнє туманне
Тель-Авів також виступає за збереження військових баз свого партнера — Росії — на території Сирії: авіабази Хмеймім і бази ВМФ у Латакії. Мета та сама — ослабити владу «Хаят Тахрір аш-Шам» присутністю російських військових, яких Ізраїль розглядає як противагу турецькому впливу в Сирії. Для Москви збереження баз є питанням радше престижу, а не прагматики. Хоча Кремль обіцяв допомогти у відновлені сирійської держави, фінанси РФ у вкрай скрутному становищі, вкладати мільярди в Сирію нема змоги, як і впливати на події в ній. Зокрема, під час згаданих раніше бунтів у алавітських регіонах російська сторона обмежилась тим, що приймала на своїх базах цивільних, які шукали прихистку, однак ніякої допомоги колишнім асадитам не надала.
Нова влада Сирії налаштована негативно до Москви через підтримку нею режиму Асада і прихисток самого диктатора в Росії. На початку 2025-го Дамаск розірвав договір з російською компанією «Стройтрансгаз» на управління портом Тартус. Доля баз і договору про торгівлю невизначена — присутність Росії у Сирії створює безпекові ризики, що можуть стати на заваді залученню інвестицій. Водночас Дамаск не вимагатиме ліквідації баз без гарантій підтримки від Анкари, котра може розглядати ці бази як інструмент тиску на РФ, оскільки в разі конфронтації останньої з Туреччиною вони стануть одними з перших мішеней.
Російська авіабаза Хмеймім у Сирії
Практична цінність баз для Кремля амбівалентна — з одного боку, ЗС РФ не мають змоги убезпечити свої форпости, постачання відбувається повітряним шляхом через Каспій, Іран та Ірак. З іншого ж, Росія здійснює операції в Африці саме через базу Хмеймім, що слугує перевалковим пунктом для найманців чи вантажів, які РФ відправляє на континент, її втрата завдасть шкоди інфраструктурі російського впливу в Африці, хоч і не призведе до ліквідації.
Отже, військові бази в Сирії є необхідним активом зовнішньої політики РФ, який, однак, робить Росію вразливою до потенційного силового тиску Туреччини та Сирії. Майбутнє баз залежить від того, чи зможе Кремль запропонувати Дамаску достатню компенсацію за їх збереження, при цьому стратегічна культура Москви робить неможливою видачу Асада, а грошей у Путіна суттєво менше, ніж раніше.
Криза у Сувейді
Окрім курдів та алавітів, складні стосунки в офіційного Дамаску і з третьою за розміром меншиною Сирії — друзами, 700 тисяч яких мешкають на південному сході держави, а ще до 150 тисяч проживають в Ізраїлі та на окупованих ним Голанських висотах. Як і курди, друзи за час війни сформували власне ополчення, однак ступінь його організованості та боєздатності суттєво нижчий за СДС, оскільки за суспільною структурою друзи є племенами, крім того, серед меншини немає єдності щодо ставлення до нової влади, різні представники друзів виступають як за співпрацю та інтеграцію, так і за розширення самоуправління.
За релігійним спрямуванням друзизм є відгалуженням шиїтського ісмаїлізму, що дає підстави сунітським силам розглядати представників меншини як муртадів (відступників віри). Ситуацію загострюють також публічне позиціювання Ізраїлю як захисника друзів і політична інструменталізація ним цього питання для тиску на Дамаск. Окремі спалахи насилля між арабськими силами та друзьким ополченням відбувалися регулярно. Перемовини Дамаску з друзами де-факто не просувалися, оскільки їхня доля великою мірою залежала від можливої угоди з Тель-Авівом.
Лідери племен зібралися у штаб-квартирі Сирійської ради племен і кланів в Ідлібі, Сирія, 18 липня 2025 року під час оголошення мобілізації на підтримку бедуїнських племен у Cувейді.
Масштабна липнева криза розпочалася з локального насилля: 11 липня група бедуїнів (арабські племена) викрала і катувала друзького торговця з траси Дамаск — Сувейда. Ситуація набула розголосу, і 13 липня спалахнули масштабні збройні сутички між ополченням друзів і племенами бедуїнів, число вбитих сягнуло 30. Дамаск відправив війська придушити заворушення, і 14 липня армія Сирії розпочала бойові дії проти друзького ополчення, яке взяло під контроль місто Сувейда. За час бойових дій число загиблих серед друзів сягнуло 300 осіб, при цьому ополчення отримувало серйозну підтримку від Ізраїлю, який завдавав авіаударів по силах сирійської армії. Крім стабілізації регіону, влада Сирії могла переслідувати й додаткову мету — провести злагодження сил нової армії, однак офіційного підтвердження таких дій, звісно, немає.
15 липня уряд Сирії заявив, що досягнув угоди про припинення вогню з лідерами друзької громади, однак наступного дня один з трьох духовних лідерів друзів, шейх Хікмат аль-Хіджрі, чиї сили і брали найактивнішу участь у сутичках, відкинув будь-які домовленості та закликав усіх друзів продовжувати боротьбу, а Ізраїль завдав удару по будівлі міноборони Сирії, вимагаючи вивести урядові війська, що і відбулося у ніч з 16 на 17 липня. Хоча офіційно вивід військ подавали як реалізацію раніше досягнутих домовленостей, на практиці це була поразка Дамаску, який не має військових засобів до спротиву ізраїльській агресії, відтак змушений поступатися і вдаватися до дипломатичних методів, ефективність яких не завжди достатня.
Перемога Тель-Авіву, однак, не покращила безпекової ситуації. Відхід урядових сил призвів до відновлення бойових дій між друзами й бедуїнами, причому на допомогу останнім почали прибувати племена з усієї Сирії після того, як представники ради племен оголосили мобілізацію. Бедуїни витісняли сили друзів, і їхні колони рухалися на Сувейду, що обернулося б новим вибухом етнічного насилля.
Сирійська армія та сили безпеки розгорнули операцію з придушення конфлікту після зіткнень між бедуїнськими племенами та місцевими бойовиками біля міста Сувейда, де більшість населення становлять друзи, на півдні Сирії, 14 липня 2025 року.
Представники племен відкидали взаємодію із сирійською владою, однак можна припустити, що певна кооперація таки була, адже дії бедуїнів змусили Ізраїль змінити позицію, і вже ввечері 18 липня Тель-Авів і Дамаск за допомогою США домовилися припинити вогонь, а урядові сили знову рушили у Сувейду.
Очевидно, що криза в Сувейді не минула. Тактична перемога Ахмеда аш-Шараа, проте, підтвердила тривожний патерн сирійської армії, уже проявлений у Латакії й Тартусі: дії урядових сил у несунітських регіонах супроводжуються численними випадками насилля над цивільними, що зменшує позитивний ефект від стабілізаційних дій і сприяє спротиву.
Навіть після досягнення перемир’я між Дамаском та Ізраїлем ополчення, пов’язані з проізраїльським шейхом Хікмат аль-Хіджрі, продовжують бої з урядовими силами, а сам шейх далі закликає до боротьби. Водночас сили ради бедуїнських племен наразі відступили від Ас-Сувейди, звільнивши місце урядовим силам, що можна вважати додатковим підтвердженням кооперації між ними.
Бойовики з бедуїнських племен в місті Мазраа, де більшість населення становлять друзи, в місцевості Сувейда на півдні Сирії, 18 липня 2025 року.
Хоча політично питання друзької автономії зникло з порядку денного, сутички між друзами, бедуїнами та урядовими силами вже призвели до мінімум 600 загиблих, ще 145 тисяч мешканців регіону були вимушені покинути свої помешкання. Усередині друзького суспільства відбувся розкол: хоча один шейх став на бік Ізраїлю, двоє інших, Юсуф Джарбу та Хаммуд аль-Хіннаві, а також губернатор Сувейди підтримали уряд Сирії, засудивши заяви Тель-Авіву про «захист» друзької громади.
Ізраїль при цьому порушив перемир’я та надає своєму проксі військову підтримку, додатково підважуючи непевну стабільність у Сирії. Подібні дії Тель-Авіву і регіон, і Вашингтон сприймають деструктивно. Кілька анонімних джерел з адміністрації Трампа вказували на серйозне роздратування президента США діями прем’єра Ізраїлю, які підривають зусилля Америки зі стабілізації Близького Сходу.
24 липня відбулася тристороння зустріч представників США, Сирії та Ізраїлю, конкретні результати невідомі, проте вірогідно, Америка тисне на свого союзника, аби той відступив. На тлі перемовин уряд аш-Шараа відвів частину військ, однак криза розгорається — у відповідь на звернення Дамаску Анкара погодилася надати підтримку в боротьбі з терористами, включно з, однак не обмежуючись, Ісламською державою. Підтримка союзника може стати вирішальним фактором для зламу спротиву шейха Хікмата аль-Хіджрі, однак ключова слабкість сил ХТШ перед армією Ізраїлю — відсутність ППО — навряд чи буде вирішена.
Дим піднімається над містом Аль-Мазраа після зіткнень між бедуїнськими племенами та місцевими угрупованнями друзів, Сувайда, південь Сирії, 18 липня 2025 р.
Помірно небезпечною, з тенденцією до погіршення залишається ситуація із СДС на фоні кризи. Дамаск й Анкара бачать загрозу можливої дестабілізації ситуації Єврейською державою в курдських регіонах, адже інтеграція курдських сил у сирійську армію відбулася радше фасадом. СДС відмовляються остаточно вливатися у структуру міноборони та воліють зберегти контроль й озброєння, виконання березневих угод між Дамаском і курдами фактично зупинилося. Реакцією Туреччини та США став де-факто 30-денний ультиматум від 21 липня, згідно з яким СДС мають остаточно влитися в державну структуру нової Сирії. Прямі погрози озвучені не були, однак Туреччина вказала, що в разі невиконання можливі «альтернативні шляхи вирішення». На фоні загострення відносин з Ізраїлем підтримку аш-Шараа і в курдському питанні, і щодо кризи в Ас-Сувейді висловила Франція.
Висновки
Сьогодні Сирія перебуває на роздоріжжі своєї історії. Зруйнована війною держава не має власних ресурсів для відбудови та вирішення складної гуманітарної ситуації. Держава гостро потребує міжнародної допомоги й іноземних інвесторів.
Ключовою умовою відновлення є стабільність, а її запорукою — стійкий міжконфесійний мир. Наразі уряд Ахмеда аш-Шараа прагне досягти миру шляхом унітаризації й встановлення державної монополії на насилля, однак стикається з перепонами у вигляді браку довіри на всіх рівнях: між союзниками по коаліції, від курдських і друзьких сил, а також прямою ворожою діяльністю з боку Тель-Авіву.
Сирійські солдати патрулюють вулиці Алеппо, 12 лютого 2025 року.
Критично важливою залишається фактична інтеграція бойових груп в єдину армійську структуру з підпорядкуванням Дамаску, а також реальне включення алавітської, друзької, курдської та християнської меншин у процес управління державою для уникнення маргіналізації та радикалізації цих груп, оскільки від спроможності нової влади гарантувати мир залежить її сприйняття у світі, зокрема, у Європі та США, які можуть виступити провайдерами ресурсів для відновлення сирійської держави.
Головний виклик короткострокового характеру — завершення кризи в Сувейді у найкоротші терміни, які дозволять мінімізувати жертви, і побудова нової вертикалі управління регіоном у співпраці із силами двох інших друзьких шейхів, авторитет яких допоможе стабілізувати суспільні настрої.
Найважливішим викликом у середньостроковій перспективі є мирна інтеграція Сирійських демократичних сил і повернення контролю над північним сходом держави. Успішна реалізація цього кроку відкриє шлях до подальшої інтеграції вже протурецьких угруповань в єдину структуру командування. У зовнішній політиці керівництву Сирії слід і далі дотримуватися прагматичного курсу та налагодити тісні взаємини з іншими сунітськими арабськими державами регіону.
Джерело: Дім розділений: загроза нового витка насилля в Сирії
