Закарпаття свого часу було одним із фестивальних регіонів. Через низку логістичних проблем багато фестивалів переїхали до більших міст, скажімо, до Львова. На Закарпатті лишилося лише кілька фестивалів, які постраждали, по-перше, через коронавірус, по-друге, через повномасштабне вторгнення.
Розуміючи, як важливо зберігати українські та закарпатські традиції, ми вирішили зробити фестиваль.
Був ще один момент, який, як я вважаю, нас надихнув. В Ужгороді встановлена мініскульптура Федора Федоровича Манайла (український художник, що працював у галузі монументально-декоративного живопису, – ред.). З’явилася вона в місті, коли ми з колегами, продумуючи мистецьку екскурсію містом, сходили в музей і дізналися, що Федір Манайло сто років тому відновив народну традицію з розпису диньок і взагалі турбувався про збереження культурної спадщини та закарпатського села.
Розуміючи, що таких народних ремесел стає все менше, що вони не передаються, але всі вони унікальні, ми вирішили привернути до них увагу мініскульптурою. Ця подія також повернула до ідеї створення фестивалю, і не будь-де, а в музеї просто неба, в Ужгородському скансені, до створення якого Федір Федорович теж доклав руку.
Джерело: Закарпаття, Степан Гіга й леквар: як команда Muse.Travel створює етнофестиваль «Цвіт папороті»
