Для американської мистецтвознавиці українського походження Марти Кузьми «Коло невимовного» — особливий проєкт. У 1990-х Кузьма була центральною фігурою українського культурного середовища: стала першою директоркою Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві, проводила виставки й заходи, що стали знаковими для мистецтва 1990-х. Під час повномасштабного вторгнення вона вперше за довгий час повернулася до України, а виставкою «Коло невимовного» — до кураторства.
Марта Кузьма (зліва) на відкритті виставки
Концепцію проєкту «Коло невимовного» Кузьма формулює так: звернення до розривів, спричинених війною, — розриву часу, розриву причинно-наслідкових зв’язків, переривання існування. Кураторка бачить у цих розривах паузу, яка робить можливим показ мистецтва у воєнному контексті. Виставка «Коло невимовного» покликана продемонструвати українському глядачеві «досвіди життя серед війни та їхнє втілення у виробництві мистецтва».
Важливо уточнити, що слово «війна» у цьому проєкті здебільшого не стосується українського контексту. Марта Кузьма привезла десятки митців і мисткинь з-за кордону, що рефлексують про насильство, колонізацію та втрачене місце. Для навігації експозиційними просторами Jam Factory Art Center, де розташували більшість творів виставки, потрібно опиратися на брошуру: у ній є схема розташування робіт, їхні автори/авторки й експлікації з поясненнями. Зі слів кураторки, щоб щось зрозуміти й осягнути під час перегляду експозиції, потрібно прочитати «книжку» — її видають при вході.
Без брошури виставка «Коло невимовного» — це потік фотографій, відеопроєкцій та архівних документів без підписів і розуміння, де закінчується робота одного автора і починається наступна. Лише глибока обізнаність у сучасному мистецтві різних країн або уважне прочитання текстів дозволять виділити окремі частини виставки. Та навіть це не допоможе знайти зв’язок з воєнним контекстом у деяких роботах.
Важливим акцентом виставки є твори ліванського художника Валіда Раада — його роботи, зокрема мистецький проєкт The Atlas Group (1989–2004), уперше показують в Україні. Практики Раада реконструюють новітню історію Лівану, зокрема війну 1975–1990-х років, спираючись на реальні й вигадані документи. На виставці представлені чотири його роботи, які досліджують різні форми розповіді про війну.
Роботи Валіда Раада.
Відео «Якби ж я міг плакати» (2002) про Оператора № 17 (офіцер розвідки ліванської армії, який замість спостереження за набережною фільмував захід сонця) рефлексує про роль свідка.
Серія фотографій «Додаток 153» демонструє картини палестинської художниці Сухи Трабулсі, які нагадують калейдоскопічні візерунки (арабські історики мистецтва називали їх провісниками абстракцій опарту). Нещодавно художниця зізналась, що основою її робіт стали фотографії обстрілу Бейрута в 1970-х роках, тож поруч з її картинами Валід Раад розмістив фото цих обстрілів.
Мультимедійна інсталяція «Водоспади» (2021) натхненна історією про ліванських ополченців, які називали водоспади на честь очільників тих країн, що фінансово і військово їх підтримували. А оскільки покровителі часто змінювались, то й водоспади в Лівані постійно міняли назви. На виставці проєктований водоспад омиває сім паперових фігурок лідерів, імена яких були назвами.
Робота Валіда Раада
Робота «Краще слідкувати за хмарами знову і знову» (1993–2025) — це десятки зображень політиків різних країн (серед них Юлія Тимошенко, Петро Порошенко), чиї голови стають серединками квітів, а тулуби — стеблами. Ці колажі створила офіцерка розвідки Ліванської армії Фадва Хассун, яка присвоювала кодові імена різним світовим лідерам. Жінка вивчала ботаніку в університеті, тому всі вони отримали назви квітів.
Серед інших важливих акцентів виставки — відеоесе «Там, де закінчується Росія» (2024) українського режисера Олексія Радинського про окупацію корінних народів Сибіру й індустріалізацію регіону. Ця робота, зібрана з невідомих до 2022 року кіноматеріалів, досліджує замовчану історію колоніалізму та його руйнівний вплив на навколишнє середовище. Плівки знайшли на студії «Київнаукфільм» серед іншого, там була документація численних експедицій українських кінематографістів у 1980-х роках до різних місцевостей Сибіру. Олексій Радинський створив цю роботу у співпраці з дослідником Філіпом Голлом. Відеоесе можна переглянути онлайн на українській платформі Takflix.
Відеоесе «Там, де закінчується Росія»
Окрема виставкова кімната відведена для серії фотографій «Займисті землі» (2025) української мисткині Яни Кононової. На знимках зображена місцевість в Азербайджані, яка переживає нафтову лихоманку, розпочату російськими та західними підприємцями в 1878 році. Окрім сучасних фотографій у роботі використані архівні зображення нафтової індустрії того регіону. Яна Кононова називає свій проєкт «зустріччю з доіндустріальним несвідомим», демонструючи, як ландшафт може містити форми власного індустріального майбутнього. Мисткиня досліджує специфічне місце та його геологічну історію, опираючись на теоретичну рамку темної екології (відмова від протиставлення людина — природа, розуміння змін як постійної властивості екосистеми. — Ред.).
Роботи Яни Кононової.
Проєкт «Укрзалізниця» (2025) української художниці Джулі Полі (Юлія Полященко) буквально зображує присутність російсько-української війни в повсякденному житті українців. Мисткиня демонструє трансформацію залізничної системи України під вимоги війни. Фотографії не документальні — авторка мала на меті передати загальну атмосферу перебування у вагонах національної залізниці. На знімках – люди, що незручно сплять на кріслах інтерсіті; дивна сімейка, що їсть бутерброди; епатажна жінка з десятком песиків у купе; пара військових; вагони медичної евакуації.
У Зеленому ангарі (назва простору Jam Factory Art Center) розміщені роботи, присвячені темі Криму, колонізації та втрати землі. Фотографії Ярослава Солопа «Вічне повернення» були створені у 2011 році на півострові під час відпочинку. У 2014-му автор вирішив втрутитися і малювати на оригінальних негативах, фіксуючи так свою емоційну включеність у події анексії Криму. Тепер серія «Вічне повернення» стала фотоархівом тих подій і постійним нагадуванням про втрату. Поруч транслюється фільм від Центру Просторових Технологій «Храм, Хора, Херсонес» (2025), який досліджує історію археологічних розвідок у Херсонесі через історичні зображення. Він демонструє суперечність, властиву археології — дисципліна формується під впливом ідеології, хоч і прагне до об’єктивного пізнання істини.
Роботи Ярослава Солопа.
У Домі42, місце-просторі інституції ЛКП «Львівське радіо», триває кінопрограма німецького режисера Харуна Фарокі. Він став одним із засновників жанру кіно- та відеоесеїстики, знімав експериментальні документальні фільми, досліджував насильство, політичну владу та кризу сучасності. У межах проєкту «Коло невимовного» можна побачити його фільм 1997 року «Вираз рук»; наступні роботи будуть додавати до програми поступово. Стрічки підібрала дружина режисера Антьє Еманн — кураторка й авторка, що очолює Інститут Харуна Фарокі в Берліні.
У Машинній залі Національного університету «Львівська політехніка» розташована добірка робіт «Магічна архітектура: манускрипт (факсиміле)». Ця експозиція присвячена масштабній, але ніколи не опублікованій книзі австрійсько-американського архітектора й теоретика Фредеріка Кіслера. Вона презентує факсиміле його рукопису, створеного після Другої світової війни. Книга «Магічна архітектура» — це понад 300 сторінок тексту й десятки ілюстрацій, що репрезентують міждисциплінарне бачення архітектури. Автор досліджує історію людського житла і критикує приховані ієрархії влади. У серпні 2025 року очікуємо публікацію цієї книги у видавництві MIT Press.
Марта Кузьма не оминає і теми Другої світової війни, звертається до неї через творчість Пауля Целана — єврейського німецькомовного поета, народженого на Буковині. Його метафора меридіана як замкнутого кола стала відсилкою для назви виставки, а досвід Голокосту і роздуми про мистецтво після часів знищення й жорстокості є, за кураторським задумом, основою для концепції виставкового проєкту. Під час презентації Кузьма звернула увагу на одну деталь біографії Целана: після повернення з табору примусової праці поет дізнався, що всю його сім’ю розстріляли нацисти, але, попри це, він продовжував писати німецькою — своєю рідною мовою. Із залу було питання — чи не повинні ми, українці, привласнити собі російську мову, яка є рідною для багатьох. Кураторка відповіла, що це дуже влучний коментар.
Публічна програма виставки тривала тиждень після відкриття, більшість подій були англійською мовою — навіть ті, які організатори заявили як україномовні. Друга частина публічної програми відбудеться у серпні, а виставка працюватиме до 2 листопада. Повний список митців, чиї роботи представлені в експозиції, можна знайти тут.
Джерело: «Коло невимовного» у Jam Factory: війна та мистецтво
