Військові РФ грабують музей в Маріуполі
Розкопки під держконтролем: що стоїть за цифрами російських дозволів
Між 2014 і 2024 роками Міністерство культури РФ видало понад 1360 дозволів на археологічні розкопки в Криму, з яких близько 60% стосувалися польових досліджень на 1000-1500 об’єктах. Крім науковців та археологів, до цих експедицій залучали студентів та школярів, представників релігійних і навіть військових структур РФ.
За даними Регіонального центру прав людини, Росія вилучила або перемістила понад 15 мільйонів одиниць археологічної спадщини України. Лише незначна частина цих цінностей була передана до музейних фондів, решта залишилася поза будь-яким обліком.
Частину цінностей, зокрема з Херсонесу Таврійського, вивозять до Росії під виглядом “реставрації” та “наукових досліджень”. Так, у квітні 2025 року до Єкатеринбургу вивезли 117 об’єктів, зокрема античну кераміку, фрагменти споруд і колону VIII–IX століть. Ці дії подаються російською владою як “порятунок спадщини” та “відновлення історичної справедливості для вєлікої російської культури”, а самі цінності – як доказ “віковічної російської присутності в Криму”. У реальності йдеться про цілеспрямоване присвоєння та перезапис минулого.
Як російські закони легітимізують мародерство
Ці дії не випадкові – за ними стоїть цілісна, централізована система з політичною волею, фінансуванням і мережею підпорядкованих інституцій. Її ядро складають ключові органи державної влади РФ, включно з Адміністрацією Президента, Міністерствами культури, освіти, оборони, Російської академії наук (РАН), Ермітажем та іншими структурами. Фінансування таких ініціатив, як правило, здійснюється або з держбюджету РФ, або через фонди, пов’язані з оточенням Путіна. У 2014 році був ухвалений закон “Республіки Крим”, що вніс українські пам’ятки до російського реєстру, а вже у 2015 році він підкріплений розпорядженням Уряду РФ № 2073-р. Так РФ формує враження правової процедури, хоча йдеться про грубе порушення міжнародного гуманітарного права.
Правові механізми доповнюються ідеологічною рамкою, сформованою в Стратегії нацбезпеки РФ та Основах культурної політики, де закладені “захист традиційних цінностей”, боротьба з “нацизмом та лібералізмом, загрозами з боку США та її союзників”. Насправді ж, йдеться про витіснення всього неросійського з публічного простору, де культура стає знаряддям державного контролю та впливу, особливо на окупованих територіях.
Програма «Земський працівник культури»: культурна експансія за бюджетні кошти
Окремим елементом цієї системи є напрямок її кадрового підкріплення. У 2025 році Росія запустила програму “Земський працівник культури”, учасники якої – бібліотекарі, музейники, директори будинків культури – переїжджають працювати на тимчасово окуповані території України. За словами Міністра культури РФ Ольги Любімової, 70 працівників уже були направлені до різних регіонів: 8 – у Донецьку область, 27 – у Луганську, 23 – у Херсонську, 12 – у Запорізьку та 34 – у Крим. Кожному з них пропонують до 2 млн рублів як фінансову підтримку для переїзду.
Ці фахівці не просто виконують адміністративні функції. Їхня місія полягає у впровадженні російських наративів, що виправдовують окупацію та знецінюють українську державність, і формуванні образу «нормального життя» під російською владою. І саме в цьому полягає особлива небезпека: культура стає зручною оболонкою для ідеологічної колонізації.
Як культурні інституції стали платформами пропаганди
В окупованому Криму музеї, архіви, бібліотеки й будинки культури давно перестали бути нейтральними просторами – вони працюють як платформи для трансляції російських наративів. Крим подається як “колиска православ’я” та “центр російської державності”. Водночас Росія подає себе як фортецю “традиційних цінностей”, де “русский солдат” – святий, а Захід – морально ниций ворог. Росія через музеї та архіви у Криму переконує: вона єдиновірна спадкоємиця перемоги над нацизмом, і за тим, сьогоднішня війна є виправданою, бо йде боротьба з “київським неонацистським режимом”.
Ці наративи не просто нав’язуються – вони стають частиною шкільної освіти, діяльності храмів, музеїв. Вони звучать під час конкурсів пісень, концертів, “патріотичних диктантів” тощо. Зрештою, окупація стає не тимчасовою реальністю, а “новою нормою”, у якій українське – чуже. І що довше це триває, то складніше буде не тільки повертати території, а й пояснювати, чому це взагалі потрібно.
Культурна війна як державна стратегія: що має робити міжнародна спільнота
Те, що Росія робить у Криму – від археології до музейних виставок – є частиною продуманої культурної війни, яка має закріпити окупацію і витіснити українську присутність. Найнебезпечніше в цій політиці те, що вона працює на випередження – формує покоління, які більше не бачитимуть нічого поза російським наративом. Якщо не реагувати вже зараз, українська культура може бути стерта не лише з публічного простору, а й з пам’яті людей. І коли ці території повернуться, повертати доведеться не лише адміністративно, а передусім ментально – і це буде набагато складніше. Тому культурну війну варто сприймати так само серйозно, як і збройну – бо одна готує ґрунт для іншої.
Авторка: Дарина Підгорна, старша юристка Регіонального центру прав людини
