Аліса Коваленко
Аліса Коваленко дебютувала 2014 р. з короткометражкою «Сестра Зо» про свою двоюрідну сестру, яка грала в жіночій футбольній команді. Перша повнометражна картина Коваленко «Аліса в країні війни» (2015) — про війну на Донбасі й досвід полону — взяла участь у більш ніж 50 фестивалях. Другий повний метр «Домашні ігри» (2018) переміг у конкурсі європейських документальних фільмів на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Повномасштабне вторгнення Росії спонукало Коваленко зробити паузу в режисерстві і мобілізуватися до лав Української добровольчої армії, що воювала на Харківщині. А втім, на передовій Аліса все ж вела відеохроніку фронтових буднів, фільмувала онлайн-розмови з пʼятирічним сином Тео і писала йому листи. Так і зʼявився новий фільм. Світова премʼєра «З любов’ю з фронту» (Україна — Польща —Чехія) відбулася на кінофестивалі CPH:DOX (Копенгаген, Данія).
Постер до фільму ‘З любов’ю з фронту’ (eng. My Dear Theo)
Режисерка будує оповідь на основі фронтових зйомок – про побут і спілкування в окопах, про виконання бойових завдань. Контрапункт — сімейний архів: мирні відео про Тео зі сміхом й іграми. А за кадром авторка начитує листи до сина, які складаються в цілком дорослий щоденник, адресований радше Тео в майбутньому. Поетичні й трагічні візуальні подробиці, щирість інтонацій роблять «З любов’ю з фронту» зразком ліричної документалістики.
Ми розмовляли з Алісою Коваленко незабаром після київської премʼєри фільму.
Алісо, памʼятаю, на початку повномасштабного вторгнення ти казала, що вже не бачиш себе в кіно. Що змусило змінити думку?
Сукупність факторів. Нашу базу розбомбили, коли ми поїхали ховати побратима на Волинь, і мій командир дав мені час подумати. Мала підписувати контракт або закінчувати попередній фільм «Ми не згаснемо». Дуже довго розмовляла зі своїм партнером Стефаном, який є копродюсером фільму, з іншими колегами. Вирішили, що таки важливо закінчити фільм.
Я відчуваю, що повинна закінчити на цьому полі. Але я не віднайшла цей внутрішній баланс. І не думаю, що комусь із нашої кіноспільноти це вдалося. Хоча багато хто продовжує тримати лице, фільмувати і працювати, наче нічого не відбулося. Повернулося відчуття потрібності комашкодипломатії, як я її називаю — маленькі нескінченні діалоги на фестивалях, коли ти продовжуєш доносити якісь сенси і намагаєшся себе переконати в тому, що це важливо, хоча наслідки цього не так часто можеш побачити. От у «Любові з фронту» ближче до фіналу рухається вервечка мурашок в окопі. Пам’ятаю, коли знімала їх, то думала, що це ми. Носимо якісь пилинки, але в масштабах Всесвіту що це? Але ці маленькі речі теж треба робити.
Кадр з фільму ‘З любов’ю з фронту’ (eng. My Dear Theo)
Коли ти фільмувала в траншеях, то одразу думала, що з цього вийде фільм, чи то був радше режисерський рефлекс?
Ні, про фільм не думала. Насправді інколи навіть змушувала себе щось зняти — для сімейного архіву, для Тео; думала, що, може, потім надсилатиму маленькі відео побратимам. Дійсно не мала мотивації до режисури. Насправді й у фільмі моя позиція не режисерська. Поступово вже прийшло розуміння, що ці малесенькі фрагменти органічно зняті з позиції наче якогось буддиста, який на фронті просто дивиться на дерева, на травинки, на комашок. Завдяки Марині Степанській (режисерка, подруга Аліси Коваленко. — Ред.) я почала думати, що це можна трансформувати у фільм. Але до другого монтажного дня, коли ми вже почали монтувати з моєю подругою Касею (Кася Кучинська, продюсерка фільму «З любов’ю з фронту». — Ред.), я не вірила, що з цього щось вийде.
То чим тебе Марина переконала?
Вона тоді робила свій новий фільм, хотіла подивитися мої матеріали. Подивилася і сказала: «Слухай, тут є кіно. Таке нудне іранське, може. Але є». І я про це задумалася. Зробила заявку на грант. Почала збирати докупи листи, які написала Тео. Потім побратими почали гинути. І в усіх них були діти майже такого віку, як Тео. Я почала думати про цю перспективу, що дуже важливо тримати зв’язок і говорити про цей досвід, будувати міст пам’яті між нами й нашими дітьми, особливо коли вони маленькі. Але як сказати п’ятирічній дитині про свої переживання, щоб не травмувати її? Я багато роздумів писала в листах. Це важливі рефлексії, універсальні, тому що кожен шукав ці камінчики, щоб цей міст зв’язку між нами залишався.
То як ти відбирала матеріал?
Тут усе здавалося важливим. Було всього 30 годин відео, це дуже мало. Тим більше, я почала відбирати, коли вже загинули побратими Барс і Оріль, тому все з ними я залишила, не могла нічого відрізати. Ми з Касею спочатку все подивилися, потім почали читати листи і вирішили йти за їхньою хронологією. Тому що емоції змінювалися і була певна драматургія в листах. З другого боку, бувало, що на лист ми не могли знайти момент з реальності.
Взагалі це диво, що щось вдалося. Ми найдовше працювали над початком, у нас було 20 варіантів, тому що для старту було замало матеріалів – у мене ж тоді був внутрішній супротив, що я не зніматиму.
Кадр з фільму ‘З любов’ю з фронту’ (eng. My Dear Theo)
Зараз, коли вже є дистанція, скажи, про що фільм?
Про любов. Тому я в українській назві залишила це «З любов’ю з фронту». Я дуже багато думала, наскільки важливо зберегти в собі любов, ніжність, світло, якусь таку людську крихкість, не перетворитися на згусток болю, жорсткості. Неможливо продовжувати боротьбу, втративши все світло в собі. Світло в дружбі, світло в наших спілкуваннях з дітьми. І це про спробу залишити в собі це світло, цю ніжність. Воно є в різних проявах тут з моєї перспективи мами. Але це також ніжність з погляду спільноти всередині нашого підрозділу. Ми коли з Касею подивилися перший монтаж, то подумали: «Це неймовірно — так показати солдатів з чуттєвої людської сторони».
Як Тео відреагував на фільм?
Ми зробили сімейний показ в київському кінотеатрі «Кіно 42». Посадили його між мною і Стефаном, тримали за руки. Він дуже емоційно на кожну сцену реагував, повертався, говорив: «Ой, я це пам’ятаю! Ой, тут я відчуваю ностальгію! Ой, а я це не пам’ятаю. А чому ти матюкаєшся? Чому вони матюкаються? Що це таке? Мамо!» — і сміється. Я кажу: «Ну ми на фронті, знаєш».
А коли я на екрані кажу, що ми пішли на фронт заради майбутнього дітей, щоб вони вже не воювали, то він відповів мені в залі: «Я так не хочу, щоб ти поверталася на фронт. Давай вже я наступного разу піду». Так щемко і боляче… Але я думаю, що цей пазл у нього складеться, коли вже він подорослішає, тоді зрозуміє всі сенси. Адже листи я писала не до п’ятирічного, а до дорослого Тео. Бо уявляла собі, якщо раптом загину і він стане підлітком, то почне рефлексувати: «А чому мама пішла? А чому так?». І йому будуть потрібні відповіді. Мені хотілося хоч щось залишити для нього на майбутнє.
Я помітив, що в тебе герої поступово від фільму до фільму молодшають. У «Ми не згаснемо» — герої-підлітки. Зараз п’ятирічний Тео. Це радше не питання, а спостереження.
Просто посилюються рефлексії щодо молодого покоління. Дуже хочеться їм дати, наскільки це можливо, інструменти, щоб цей шалений світ не збив їх з ніг. Розумію, що ми цей світ не полагодимо, то хочеться залишити точки опори. Зараз думаю про документальне кіно спеціально для дітей.
Команду фільму «З любовʼю з фронту» та режисерку Алісу Коваленко (ліворуч) відзначено спеціальною нагородою в українському конкурсі Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
Про що воно буде?
Я якось пробувала читати Тео «Про тиранію: двадцять уроків двадцятого століття» Снайдера. Намагалася спрощувати, пояснювала якийсь бекграунд. І тепер розумію, що хотілося адаптувати цю книгу для дітей у документальній формі. Поки сира ідея, але я почала писати якісь чернетки.
Це і є твій наступний проєкт?
Ні, зараз ми закінчуємо монтаж фільму «Сліди» про жінок, які постраждали від сексуального насильства внаслідок російської агресії з 2014 року. Я членкиня правління організації SEMA Україна, яка захищає постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, з 2019 року.
На мій сором, мало знаю про цей рух.
Тоді ніхто не говорив про ці злочини, Генпрокуратура не особливо хотіла розслідувати, а ми були непомітною малою спільнотою. Але з початку повномасштабної війни ми документували дуже багато злочинів, і наша організація зросла втричі. Ми розуміли, що документалістика теж інструмент адвокації, але я не зважувалася за це братися, було страшно.
Кадр з фільму ‘З любов’ю з фронту’ (eng. My Dear Theo)
Чому?
Я думала, що купа тригерів вискакуватиме в процесі цієї роботи, але вирішила переступити через себе, через свої страхи й зробити це. Маємо розтрусити міжнародну спільноту і показати весь жах злочинів сексуального насильства. Добитися міжнародного правосуддя. Ми разом зробили лист до Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша про включення Росії до списку ганьби саме за злочини сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Дуже сподіваюсь, що фільм стане інструментом боротьби за правосуддя, проти сексуального насильства як зброї війни.
Взагалі ми зараз швидкими темпами проходимо шлях, який інші країни проходили 20 років, коли розслідування починалося через багато років [після закінчення війни]. Ми ж одразу вже задокументували багато свідчень. Жінки і чоловіки говорять публічно. Розроблені механізми репарації і закон про спеціальний статус постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Фільм «Сліди» присвячений документуванню злочинів, але він не тільки про травму, а й про вихід з травми, про зцілення, про взаємну підтримку жінок.
Усе ж таки для твоєї роботи потрібні міцні нерви.
Ми їздили, документували. А потім треба три години стиснути до 30 хвилин, і ти слухаєш нонстоп про тортури і зґвалтування. У мене був період, коли здавалося, що я не можу більше дихати, поки дивлюся це. Я навіть почала бігати, хоча не дуже спортивна людина. Не знала, що робити з собою. Але якось упоралася.
Джерело: Режисерка Аліса Коваленко: «Неможливо продовжувати боротьбу, втративши все світло в собі»
