У Кремлі полюбляють розповідати страшні історії про те, що Вашингтон завжди намагався знищити російську державність. Насправді після президента Рональда Рейгана всі господарі Білого дому демонстрували неприховане бажання дружити з Москвою. Вони не лише не були причетні до зменшення геополітичного впливу Кремля у світі, а й доклали чимало зусиль, щоб зберегти за Росією роль важливого гравця у сфері міжнародної політики.
Президент США Рональд Рейган, віцепрезидент Джордж Буш та президент СРСР Міхаіл Горбачов у Нью-Йорку, 7 грудня 1988 року
Одна з улюблених байок Путіна – байка про розвал СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу і «розпад історичної Росії». «Без підступних американців тут точно не обійшлося», – міркує рядовий росіянин. Насправді ж Вашингтон зробив все від нього залежне, аби вберегти радянську імперію від розвалу.
Адміністрація американського президента Джорджа Буша-старшого ніколи не ставила собі за мету розвалити СРСР. Збереження радянської держави і підтримка реформаторських зусиль Горбачова – так можна охарактеризувати основний зміст зовнішньої політики Буша-старшого. Радянський лідер Михайло Горбачов став справжнім другом для господаря Білого дому. За винятком міністра оборони Діка Чейні, ніхто з провідних посадовців адміністрації Буша-старшого всерйоз не розмірковував над необхідністю сприяння розпаду СРСР та підтримки суверенних устремлінь його республік.
Навпаки, у Буша-старшого вороже сприймали будь-які намагання вийти зі складу радянської імперії. І сконцентрувалися на взаємодії з Кремлем, ігноруючи республіканські еліти.
1 серпня американський президент у Верховній Раді проголосив свою промову, яка увійшла в історію під назвою «котлета по-київськи». «Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримають тих, хто прагне незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом», – говорив гість з трибуни українського парламенту.
Президент Джордж Буш-старший виступає у Верховній Раді України. 1 серпня 1991 року
Зусилля Буша-старшого із збереження Радянського Союзу не увінчалися успіхом. Комуністична імперія зрештою припинила існування. Але Москва має бути вдячна долі, що при владі у США у той переломний час перебував такий максимально лояльний президент як Джордж Буш-старший. Інакше все могло б обмежитися не лише розпадом СРСР, а й Російської Федерації.
Хоча СРСР зник з політичної карти, американська політика не зазнала кардинальних змін. Вона як і раніше була сконцентрована на Москві. Тільки тепер місце Горбачова посів Єльцин. Основною метою США стало ядерне роззброєння республік колишнього СРСР. Єльцин і Буш-старший мали спільне бачення щодо цього, оскільки обоє вважали, що вся ядерна зброя має бути передана Росії.
Адміністрація Білла Клінтона продовжила москвоцентричну політику свого попередника і спільно з Кремлем тиснула на Україну в питанні ядерного роззброєння. Спроби України отримати чіткі гарантії національної безпеки за відмову від зброї масового знищення сприймалися радше як шантаж, а не законна вимога. Реформаторська діяльність Єльцина всіляко возвеличувалася. А успіх «побудови демократії» у РФ підносився на планетарний рівень.
Спільний брифінг Клінтона та Кравчука у Борисполі 12 січня 1994 року
Підбадьорений дружньою підтримкою Клінтона, російський президент наприкінці квітня 1993 року відверто заявив: Росія не може визнати права власності України на ядерну зброю, що перебуває на її території. Водночас державний секретар Воррен Крістофер зазначав, що «ніякі відносини не важливіші для довгострокової безпеки Сполучених Штатів, ніж наші стратегічні відносини з Росією».
У липні 1993 року на саміті Великої сімки у Токіо Єльцин запропонував Клінтону тристоронній американсько-російсько-український формат для забезпечення денуклеаризації України. Цього б не сталося, якби у Кремлі не відчували повну підтримку з боку Америки. Адміністрація Клінтона дивилася на Україну та її місце у світі переважно через російську призму. Вашингтон не проявляв особливого бажання зрозуміти занепокоєння України, хоча вже на початку 90-х окремі російські політики відверто ставили під сумнів її територіальну цілісність. Адміністрація Клінтона зробила Росії велику послугу, допомігши їй роззброїти Україну.
У червні 2001 року, після першої зустрічі з Путіним, новий президент США Джордж Буш-молодший похвалився тим, що він зміг зазирнути в душу російського президента і йому сподобалося те, що там побачив. Помаранчева революція 2004 року стала моментом істини. Вона показала справжні наміри Москви та її бажання відновити втрачені сфери впливу. Підвищена увага адміністрації Буша-молодшого до подій в Україні допомогла зірвати узурпацію влади Януковичем з допомогою сфальсифікованих результатів виборів.
Також потрібно згадати прихильність американського президента до євроатлантичних устремлінь Києва. Але це не означає, що у Вашингтоні розвіялися ілюзії щодо можливості вигідної дружби з Москвою. У Білому домі уникали згадок про деструктивну роль Росії під час президентських виборів в Україні у 2004 році. Також Америка крізь пальці ставилася до згортання рештків гібридної демократії у РФ та становлення там авторитарного режиму на чолі з Путіним.
Джордж Буш-молодший та Владімір Путін
Буш-молодший обманював себе, коли у вересні 2005 року стверджував, що Вашингтон і Москва «працюватимуть над просуванням свободи і демократії в наших країнах та в усьому світі». У Путіна точно не було такої мети.
Будучи сенатором у квітні 2008 року Барак Обама назвав глибоко тривожними дії Росії у Грузії. Та висловив свою підтримку бажанню Києва і Тбілісі прагнути тісніших зв’язків з НАТО. Але ставши президентом, він розпочав політику перезавантаження відносин з РФ. Про російське вторгнення 2008 року швидко забули. У липні 2009 року у Москві Обама стверджував, що обидві великі держави мають спільні інтереси, які мають стати основою для співпраці. Росія сприйняла політику перезавантаження як підтвердження і заохочення свого зовнішньополітичного курсу.
Державний секретар США Гілларі Клінтон дарує міністру закордонних справ Росії Сєргєю Лаврову «кнопку перезавантаження», 6 березня 2009 року
Російська анексія Криму та вторгнення на Донбас підтвердило крах політики перезавантаження. Але не змусило Обаму кардинально змінити позицію. Його адміністрація спочатку вкрай мляво реагувала на окупацію півострова та зволікала з санкціями. Потім принципово відмовлялася надати Україні летальну зброю, надсилаючи прилади нічного бачення, бронежилети та ковдри. Також Обама називав російську агресію кризою, а російських бойовиків – сепаратистами.
«Суворі попередження» не заважали президенту США регулярно обговорювати по телефону з Путіним ядерну програму Ірану чи боротьбу з ІДІЛ у Сирії. Та щиро сподіватися на допомогу Кремля у розв’язанні цих питань. Обама зробив велику послугу РФ, відмовившись рішуче підтримати Україну та покарати Москву. Це, безумовно, надихнуло, Путіна на нові загарбницькі авантюри та надало йому більше впевненості.
Під час виборчої кампанії 2020 року колишній президент США Джо Байден назвав Росію головною загрозою безпеці Америки. На гостру антиросійську риторику демократа звернув увагу навіть Володимир Путін. Багато хто очікував, що прихід до влади Байдена неминуче приведе до введення нових антиросійських санкцій і посилення тиску на Кремль. Однак перші кроки сорок шостого президента США стосовно РФ нагадували обережну спробу нового перезавантаження. Як жест доброї волі до порозуміння адміністрація Байдена відмовилася від санкцій проти Північного потоку-2.
Повномасштабна агресія проти України змусила Вашингтон реагувати. Ця реакція була б значно адекватніша і швидша, якби Байден мав рішуче бажання покарати Кремль. Але у планах США не було пункту про поразку Росії у війні проти України. Зброю надавали зі значною затримкою і допомога не завжди встигала за зміною характеру бойових дій. Тому шанс вигнати загарбників з української землі був втрачений.
Президент США Джозеф Байден у Києві, 20 лютого 2023 року
А санкції, хоч і створили Кремлю купу проблем, зрештою виявилися не такими й страшними. Війна набула характеру затяжної війни на виснаження. І в цьому є значна провина президента Байдена.
Хоча Трамп здається нам унікальним у дивному намаганні не карати Росію за її загарбницьку війну проти України, він не надто виходить за політичні рамки взаємодії Вашингтону з Москвою, які були сформовані після Рональда Рейгана.
Зачарованість Росією, яку демонстрували американські лідери, не раз рятувала Кремль від великих проблем і дозволяла йому реалізовувати свої загарбницькі амбіції без значних негативних наслідків.
