Сергій і Олексій (праворуч)
Після шоку першого потрапляння в Бахмут він пригощав мене суші і розказував веселі історії зі свого життя; після нічного обстрілу в Покровську я не могла зізнатися іспанському колезі, як мені страшно і як близько ми були до смерті. Льоша ж тоді серед ночі зміг знайти правильні жарти, щоб врятувати репутацію безстрашності українських журналістів. Він завжди їх знаходить, ці кляті правильні слова. У мене ж для нього сьогодні їх немає.
Навесні 2023-го він запросив мене на заручини і з кращим другом Сергієм закохав у Донеччину, а цієї зими після довгого «ніяк» лікарняних палат, серед тотальної безвиході, у синьому світлі їхніх бліндажів буде надія — і ці хлопці знову повернуть мені бажання жити.
Сергій у бліндажі
Їхня історія стала ключовою на цій війні, точніше вона давно вже вийшла за межі історії.
— Що ти хочеш, щоб я тобі розповів? Ти і так все про нас знаєш, — говорить мені Льоха. В його голосі немає і натяку на звичну насмішкуватість.
Так, знаю. Якби Сергій прочитав потім цей текст, він би мені сказав в черговий раз незадоволеним тоном:
— Ой, Оля, не треба з мене оце знов героя ліпити..
Я б йому відповіла: “Тебе спитати ще забула. Не вчи мене робити мою роботу”.
Сергій з котом Валентином
Йому було б незручно, що я знову пишу про нього. Після прочитання тексту він би коротко похвалив “Та ну, харашо ж написано”, і зашарівся б. Потім би, послухавши вчергове, як я щиро дивуюсь історії про “за хвилину до смерті”, Сергій би дещо ображено зауважив:
— От якось завжди думаєш, що оці всі твої інші знайомі — серйозні воїни, а ми тут так. Ми тут вже четвертий рік, і в пиздячках побували. Я кожен кущ знаю в цій Костянтинівці (прифронтове місто, яке Росія стирає з лиця землі).
Мене часто запитували іспанські колеги, чи знайшла я Бога на передових. Я знайшла там інший вид релігії. Віру в людину. Я втрачала віру в європейських партнерів, в журналістику, але в них — ніколи. А ще я вірила в те, що Олексій з Сергієм повернуться одного дня додому. Що вони побудують сім’ї, про які так мріяли. Що Сергію нарешті пощастить у коханні. «Він просто не встиг», — скаже потім його друг Владік.
Льоша і Сергій (праворуч)
Я бачила їх подвиг та героїзм. Подвиг, як написав у своїй книзі мій дід — генерал, Герой Радянського Союзу, — це вибір. Вибір щодня вставати о 5-й ранку, переживати по декілька обстрілів за день, захищати небо Донеччини, спати в бліндажах. А потім втомлено обіймати єдину радість — кота Валентина, дивитися декілька тіктоків і провалюватися в короткий сон. Лишатися, попри втому, відсутність здоров’я. Знаходити час написати коротке повідомлення мамі та мовчати про те, як важко, щоб її не засмучувати.
Серьога червонів від незручних особистих питань, при цьому на війні як командир впевнено організував своїх “вафледронів”, за яких говотовий був померти. Нарікав, що в свої 28 він схожий на діда, занудно відчитував би про те, що зроблено неправильно. Він насміхався з мого фемінізму, але при цьому при моїх скаргах на стереотипне ставлення про жінок на війні завжди казав: “Ну, ми ж так з Льошою не думаємо. Шли ти їх всіх. Ти — ахуєнний воєнкор. Ти от нас як тоді під Бахмутом прикривала”. Потім би весело поміхнувся, та допоміг би підняти та застібнути важку броню.
“З мене такий собі підтримувальщик”, — говорив він завжди, але його друзі з ним би не погодилися. Владік, його найкращий друг періоду цивільного життя казав, що в складних ситуаціях він, Сергій, був завжди поруч.
Сергій (Орел)
Сергій у бліндажі
В ту п’ятницю Льоша мав святкувати своє тридцятиріччя, мала приїхати його наречена Каріна і вони б разом сміялися та обговорювали організацію майбутньої події. Влітку вони планували весілля, а Сергій мав би бути їхнім свідком.
Це був ранок перезмінки, який тут має особливу магію. Ця магія була у тих тридцяти хвилинах, поки закипала ранкова кава, у двох-трьох жартах про смерть, в звуках українського репу про солдатське нелегке життя, який так любив Сергій. У донецьких дорогах, освітлених вранішнім сонцем.
Орел (Сергій)
— Чи ти відчуваєш, що це найкращий час?
— Для мене найкращий час тоді, коли я можу поспати, — відповідав він. А потім додавав: а взагалі-то ти, мабуть, права — це той час, коли я можу зустрітися з Льохою.
У день смерті він встиг привітати свого друга з днем народження. Друга, якого він дуже любив і вважав за брата. Льоша каже, що така дружба, як була у них, дається долею. В їхній дружбі, справді, було щось магічне. Коли вони збиралися разом, навіть війна не здавалася такою важкою. Але цій дружбі не судилося тривати вічно. Ворожий FPV-дрон убив Сергія. Він до останнього намагався його збити, не побіг в укриття…
Десь в цей час у його матері в квартирі, за її словами, хтось вимкне та ввімкне світло. Про те, що не стане її “хорошої доброї дитини” та “її опори” вона дізнається тільки наступного дня. За словами пані Оксани, вона теж померла в цей день.
Він не так хотів померти.
— У нас на одній з позицій було поле з квітами. Там було так гарно. Я б хотів там просто лягти в траву та тихо заснути, — говорив мені втомлено Сергій.
Сергій часто говорив зі мною про смерть. Він повторював про те, що йому не судилося повернутися з Донеччини. Можливо тому, він розповідав мені багато про дитинство, про перше кохання, про друзів, про свої рідні Суми, бомбардовані російськими ракетами.
Льоша і Сергій (ліворуч)
— Ось всі говорять про переговори вже. Ви скоро повернетеся додому.
— Ти правда в це віриш, Олічко? Мені здається, я залишусь тут.
Сергію, як і всім солдатам, дуже боліла прірва між світом цивільним та військовим. Він до сліз переживав, коли йому казали, що він воює за гроші.
— Раніше, як були під окупацією, то — “врятуйте нас!”, а тепер: “ви — ненормальні, що пішли воювати”.
Мама Оксана розповіла, що цієї весни у період короткої відпустки люди, проводжаючи Сергія на Донеччину, все несли і несли продукти. “Вам, наші хлопчики”, — говорили вони. Добре, що вони встигли йому сказати.
Цієї п’ятниці в Бахмачі зберуться всі, хто любив Сергія, щоб попрощатися. Я б дуже хотіла сказати останнє “прощай”, але транспорт із Мадрида до Києва — невблаганна штука. Вчасно приїхати я так і не зможу. Може, воно й на краще, у наших прощаннях завжди було багато якоїсь ніяковості та незручних пауз. Але на твоїй могилі, Сергію, я залишу квіти. Вони будуть сплетені з літер та слів, які я так довго шукала. Дякую тобі за твоє терпіння, за твій подвиг, за підтримку і за те, що знов повертаєш мене додому.
Джерело: «На одній позиції було поле з квітами. Я хотів би лягти там у траву і тихо заснути...»
