Віка Лещенко тривалий час була в команді Docudays і ділиться, якими зусиллями українське документальне кіно виходило у світ ще за відсутності супутніх інституцій. На той час показ українського кіно за кордоном був не надто поширеним і наші документалісти збирали досвід міжнародних фестивалів, щоб адаптувати його до свого й активно розвивати власний. Згодом це набуло природного процесу і постала потреба розповідати про себе через українське кіно більше — з’явилися запити на рекомендації вітчизняних документальних фільмів і кінематографістів, і це привело до пошуку інструментів поширення інформації. Тоді почали публікувати каталог українського документального кіно і формувати делегації українських кінематографістів на деякі міжнародні фестивалі, щоб стати більш видимими світу. Пізніше з’явилися профільні інституції, як Український інститут, УКФ та інші, які почали активніше працювати над промоцією української культури на міжнародний загал.
Продюсерка культурних подій Віка Лещенко
Зараз Віка є програмеркою секції «Міжнародне документальне кіно» фестивалю DOK Leipzig, до програми якого намагається долучати і українське кіно, проте визнає, що, попри співчуття і підтримку колег до України, є багато речей, яких вони не розуміють через інший контекст і спосіб життя, тож доводиться вчитися пояснювати, про що насправді той чи інший фільм і це місія кожного. Це довгий шлях і найбільший виклик на ньому — це знайти мову перекладу зі своєї на іншу, наприклад, культурну мову, а для цього потрібно вивчати середовище й отримати більше знань про вашого партнера в діалозі.
Ніколас Моліна намагається розмовляти з аудиторією з погляду фільмів і художнього процесу — відстежує співвідчуття глядача зі своїм режисерським рішенням, особливо на закордонних показах, і також відмічає вразливість лінії перекладу, особливо локального контексту.
Кінорежисер Ніколас Моліна
Марія Пономарьова натомість підкреслює: «Багато українських кінематографістів хотіли б мати привілей спілкуватися лише зображеннями, однак більшість із нас за поточної ситуації не має можливості лише показувати свої фільми і брати участь у заходах. Тільки як кінематографісти ми є культурними дипломатами. Куди б ми не пішли, нас часто запитують про поточну ситуацію». Однак зазначає, як важливо знайомити аудиторію зі своїми роботами через нюанси, з якими люди можуть співвіднести себе — це сприяє формуванню емпатії. «Презентуючи себе в середовищі інших, також слід виявляти повагу, як до дому з іншими правилами, на які потрібно налаштуватися, вивчати ментальність, щоб розуміти, з ким розмовляєш, намагатися не очікувати відразу, що одні повинні зрозуміти біль і боротьбу інших. Люди можуть хотіти це зробити, проте іноді дуже неохоче, бо ми все ще живемо в постімперіалістичному світі або у світі з великою кількістю колоніальної боротьби. Тож іноді іншим здається, що достатньо лише поверхово зрозуміти вашу історію, а потім просто інтерпретувати через свій західний погляд. Оскільки російська пропаганда активно насаджувалася і в країнах Західної Європи, нашим кінематографістам потрібно бути реалістами й усвідомлювати, що присутність на показах — це не лише можливість презентувати стрічку, а й розвінчати міф про щось чи когось, при цьому сподіватися на аудиторію з добре розвиненим критичним мисленням. Частиною культурної дипломатії режисера є те, що він повинен продовжувати виконувати свою роботу як художник, але перевіряти свої відчуття і пізнавати місцевий контекст, у який вступає, неорієнтованість у якому може мати зворотний ефект».
Хав’єра Леал поділяє думку, що слід встановлювати зв’язки про взаємне (зокрема в роботі) і потрібно бути готовим почути історії та познайомитися з ними, якщо хочете, щоб історії вашої країни поширилися на інших людей. Вона зазначає, що деякі країни в латиноамериканському просторі зараз стикаються з екстремістською політикою, як-от скорочення фінансування кіновиробництва в Аргентині, що унеможливлює робити кіно та фестивалі формою опору. Тож режисерка переконана, що необхідно бути політично свідомими у своїх діях і їхніх результатах, адже це дозволить протистояти актуальним викликам.
Про культурний контекст, досвід країни і важливість повідомлення
Віка Лещенко наводить приклад одного з перших великих проєктів Docudays з культурної дипломатії – See Ukraine, очолений Ольгою Бірзул, який розповідає іноземній аудиторії про Україну через документалістику і виник ще на початку війни. Його першочерговою метою було потрапити до країн, де російська пропаганда була потужнішою – як Греція, наприклад. Відсутність великих ресурсів на просування та опірна аудиторія створювали виклики, але з довгострокової точки зору, це була дуже раціональна мета і стратегія була саме такою – вона виглядає логічною і сьогодні, але щоб потрапити до країн, налаштованих проти нас і де в принципі менше знають про Україну, і щось світоглядно донести, потрібні бюджети, дослідження, сильна мотивація, потрібна послідовність. Займатися культурною дипломатією також вимагає багато психічного здоров’я, багато відданості і багато ресурсів, особливо в стані приголомшення війною.
Для Ніколаса Моліни, наприклад, важливо розповідати глядачеві про чилійський культурний контекст і свій народ метафорично, використовуючи поезію образів, а не прямим посланням, для чого більше слугують інші платформи і засоби, а не кінематограф. «Мені дуже подобається ця метафора емоцій як універсальної мови, зрозумілої без перекладу» – говорить Ніколас.
Хав’єра Леал з досвіду програмерки фестивалю розповідає, що у своєму національному конкурсі вони завжди шукають щось цікаве для соціального сектору і в Чилі є чимало нових кінематографістів, які звертаються через минуле до сьогодення (як приклад, представлений на цьогорічному Docudays фільм «Непевна тінь» Селести Рохас Мугіки), а є роботи, які поетично розповідають про характерне життя Чилі і її людей (як фільм «Вогняне місто» Ніколаса Моліни). Багато різних тем і пластів і в тому, що відбувається у світі, але, як вважає команда Ха в’ єри, не потрібно говорити про ці речі прямо – важливо шукати способи представлення реальності.
Особливий акцент Хав’єра робить на тому, що важливіше, ніж сам показ фільму, є дискусія та подальша взаємодія з глядачами. Як приклад, цього року у фокусі фестивалю у Сантьяго палестинське кіно, адже Чилі стала домом для тисяч палестинців, і, за відсутності палестинських кінематографістів, після показів організовувалися розмови з представниками місцевих організацій, що надало більше контексту та сприяло роздумам. “Потрібно пам ’ ятати, що фільм не закінчується показами”, наголошує Хав ’ єра.
Марія Пономарьова підіймає гостру тему представленості українського кіно на міжнародних майданчиках, що обмежується одиницями слотів для участі українських фільмів у кінофестивалях – відповідно і уявлення про український контекст формується досить обмежене. Що не стосується, наприклад, західноєвропейського кіно. Тож йдеться про спробу пробитися крізь цю ідею обмеженої «достатності» для розуміння одного культурного контексту чи досвіду для певних регіонів. Так, Марія наводить приклад Шеффілдського кінофестивалю, де заявлена панель під назвою “Чи забагато українських фільмів?”, що підкреслює необґрунтованість такого підходу. Для нас важливо відчувати, що заклик до підтримки українських голосів на міжнародній арені від початку повномасштабного вторгнення – це не просто тимчасова тенденція, а послідовна підтримка України.
Про уважність глядача до досвіду інших культурних контекстів та їх усвідомлене пізнання
Марія Пономарьова ділиться досвідом перебування в Ірландії і Північній Ірландії, проводить паралелі між ірландською та українською культурою через колоніальну історію, посилаючись на лекції Тімоті Снайдера, та підкреслює, як кіно (наприклад, фільм “Колінна чашечка” або серіал “Дівчата з Деррі”) допомогло їй тонко налаштовуватися на неочевидні культурні нюанси. Марія багато фільмує і це спонукає її бути відкритою до множинності досвідів та уникати стереотипних очікувань.
на екрані ліворуч кінорежисерка та сценаристка Марія Пономарьова
Віка Лещенко відмічає, що ми як народ історично були досить егоцентричними і не надто зацікавленими в тому, що відбувається у світі, як і більшість. А з початком повномасштабного вторгнення ми стали дуже драматичними, і у стані збереження в умовах війни досить важко плекати цікавість до зовнішнього світу, хоча водночас виникає потреба знайти універсальну мову, щоб говорити про себе на міжнародному рівні, і це виглядає як виклик. Подекуди на Заході звучать зауваження щодо недостатньої уваги українців до інших конфліктів, зокрема палестинської теми, попри схожість. Однак, поза досвідом, ймовірно, важко зрозуміти, що в режимі виживання не завжди є спроможність для глибокого дослідження інших досвідів, коли головна мета — збереження власної культури в умовах війни ідентичностей, в якій наша культура стає мішенню. Дещо інша ситуація українців за кордоном, коли, маючи більше простору та відстані, є більше залученості до міжнародних зв’язків і відкритості до реального дослідження інших тем.
Особлива увага приділяється проблемі відбору фільмів на міжнародних кінофестивалях. Зазначається, що навіть авторитетні програмери, обираючи стрічки з таких країн, як Україна, Росія, Чилі чи Палестина, часто не мають достатнього контекстного знання. Це призводить до вибору фільмів, які можуть виглядати виразно на поверхні, але насправді виявляються пропагандою або не відображають справжню суть ситуації. Віка наголошує, що кінофестивалям критично важливо залучати компетентних консультантів для різних регіонів, щоб забезпечити якісний та об’єктивний відбір.
Ніколас Моліна ділиться, що для нього кіно є не засобом пошуку культурних контекстів, а джерелом емоційного відлуння поза конкретними конфліктами. Його досвід зосереджений на амбасадорстві теми та взаємодії з аудиторією, а не на галузевих рішеннях. Він підкреслює, що пошук універсальної культурної мови у кінематографі може працювати двояко: якщо бути занадто зашифрованим, фільм може залишитися незрозумілим; якщо надмірно зосередитися на зрозумілості для інших, можна втратити свою виразність і зазнати невдачі, але якщо бути занадто прямолінійним, можливо, фільм буде схожий на пропаганду. Потрібно знайти спосіб бути собою та показати власне відчуття ритму життя – це крихкий баланс між універсальністю та самобутністю.
Хав’єра Леал розмірковує над тим, для кого і з якою метою створюються фільми: чи орієнтовані вони для зовнішнього світу, чи призначені для об’єднання людей власної країни? Вона погоджується з думкою, що фільми можуть допомагати у пізнанні країни чи певної ситуації, але це не є їхньою вичерпною функцією. «Кіно – це мистецтво, а документальні фільми – це кіно», говорить Хав’єра і зауважує «надмірно концентруючись на інформації, можна забути про чуттєвість та емоцію, які є невід’ємними складовими кінематографічного досвіду.»
Дискусія ‘Пояснюючи себе’
Про циклічність міжнародної уваги до українського досвіду та пошук шляху до глибокого тривалого діалогу зі світом
Віка Лещенко згадує, яка величезна хвиля солідарності та підтримки до України спостерігалася на початку повномасштабної війни, особливо в культурній сфері, що вилилося у численні гранти та можливості для показу українських фільмів, наприклад, у Німеччині. Проте це тривало трохи більше року, а потім почало спадати. Зараз українська тема втрачає фокус світової уваги, поступаючись, зокрема, палестинській, що особливо відчутно на масштабних подіях, як Каннський кінофестиваль. Це пояснюється втомою людей на відстані від теми війни і природним очікуванням Європою миру, а також близькістю палестинської теми для певних переважаючих діаспор. Але війна триває і, попри відчуття перевантаженості та пригніченості, важливо діяти стратегічно, систематично, послідовно – навіть малими кроками. Віка вважає, що зараз Україна має інвестувати у власний порядок денний та культурну дипломатію, оскільки наявність коштів дозволяє формувати наративи та впливати на події. Стабільність фінансування та систематична робота є надзвичайно важливими для підтримки міжнародної уваги.
Ще одне усвідомлення, яким ділиться Віка з професійного досвіду перегляду багатьох фільмів, стосується вразливості та крихкості процесу створення та презентації українського кіно у воєнний час – це потребує постійного спілкування та пояснення себе світу, щоб зберегти розуміння і підтримку. На відміну від блискучих, але “відполірованих” в емоційному аспекті стрічок, чи надто вільно виражених фільмів, українські кінематографісти зараз не мають привілею створювати “просто художній, божевільний фільм” без огляду на суспільну думку, оскільки це має свою ціну. «В цьому, наприклад, різниця між українськими і російськими фільмами, тому що для цих людей нема чого втрачати, і це зовсім протилежне, бо для нас це питання виживання – те, як ми спілкуємося зі світом.», зазначає Віка. Українці не можуть дозволити собі бути надто емоційними у своїх висловлюваннях, враховуючи втому світу від війни та постійні жертви на фронті – багато умов постає перед нами. В наш час українське кіно також є частиною культурної дипломатії, і це формує його вигляд.
Марія Пономарьова також зазначає, що послідовність справді дуже важлива у вирішенні проблеми і незважаючи на мінливість реакції світу, Україні потрібно нагадувати про себе, щоб про нас дізнавалися більше і розпізнавали. Попри можливі заклики кінокритиків до дивування глядача, на думку Марії, українські фільми повинні бути про те, що дійсно має для нас драматичний сенс, що є для нас дорогим – тим, з чим ми себе співвідносимо. І що найважливіше в цьому — це зберегти різноманітність голосів в кінематографі, а Україні пощастило мати різні сильні голоси зі своїм власним фокусом, цікавинками, зі своїми «больовими точками». Марія також наголошує, як важливо не конкурувати між собою попри ринкові умови, а підтримувати – визнавати і відзначати фільми одне одного, бути на наших прем ’ єрах на міжнародних подіях – зазначати нашу єдність. Режисерка також наголошує на важливості солідарності, «адже від України до Палестини окупація – це зло чин. Це важливо підкреслити, а не конкурувати, бо зміна фокусу уваги західних європейців – це їхня відповідальність, а не привід для нарікань для нас. В Україні дуже сильні громадські ініціативи, і попри певні виклики у взаємодії з урядовими установами, є такі інституції, як Український інститут, які допомагають належно представляти Україну в міжнародному культурному полі, попри зменшення зовнішньої підтримки.»
«Ми більше, ніж просто тренд, чиясь сенсація чи перевершення чужих очікувань. І так, іноді нам доводиться знімати «відполіровані» фільми, щоб бути більш зрозумілими кіноманам. Але у нас в Україні є чудовий вираз, який передає наше ставлення: «Нам своє робити». І у нас є свої обов ’ язки. Як і наші колеги з Чилі, ми маємо бути активними громадянами, бо окрім наших культурних обов’язків, ми також маємо на меті поєднати людей з нашими реаліями, коли демонструємо свою культуру за кордоном. І нам потрібно йти своїм шляхом, не витрачати енергію на внутрішні чвари, а підтримувати і дозволяти бути іншими одне одному. Бо якщо ми будемо добрими партнерами, ми не будемо жертвами, навіть в режимі виживання.» – говорить Марія.
Нас не потрібно жаліти, але наш біль має бути визнаний. Ми в Україні відчуваємо, як важко утримувати цю увагу міжнародної аудиторії, включно з війною, тому ми повинні бути надзвичайно гнучкими і трансформувати наші повідомлення та наративи, щоб утримувати ці точки уваги. Бо в довгостроковій перспективі ми біжимо не спринт – ми біжимо марафон.
Джерело: Пояснюючи себе назовні: культурна дипломатія кінодокументалістики з досвіду України і Чилі
