Учасники круглого столу «Креативні і дієві методи стимулювання вживання та розвитку української мови».
Починаючи з 2007 року, коли було прийнято постанову Конституційного Суду, згідно з якою закон «Про кінематографію» передбачає обов’язкове дублювання фільмів державною мовою, Україна невпинно йде до українізації публічного простору. Мовне законодавство, створення кабінету мовного омбудсмана, національної комісії зі стандартів української мови, офіційна сертифікація володіння і квоти на радіо — усе це ефективні кроки в процесі українізації. Українізації, що неперервно триває вже більше ніж десятиліття і вже тим, здається, мала б дати нам зрозуміти, що цей процес не швидкий.
Десь із 2023 року все більше прийнято зазначати, що українська мова здає позиції, що відбувається певний відкат. Іноді з обговорення цього питання навіть виникає враження, що ситуація стала гіршою, ніж була до 2022 року. Що, звісно, не так, хоч на контрасті з відчуттям тотальної, добровільної та стрімкої українізації так і може здаватись.
Тут є просте пояснення (і простота не робить його хибним). Відкату українізації ми дивуємося так само, як відкату патріотизму, єдності та бажання приєднуватися до Сил оборони чи волонтерського руху. Повернення назад до російської в старшого покоління є лише частковим проявом ширшого прагнення «жити життя», знайти собі зону комфорту, у координатах якої воєнних контекстів, як і принесених війною змін, просто не існує. Парадоксально, російська для декого може бути простором безпеки саме тому, що нормалізованість її вживання тісно асоційована з періодом «миру», в який мовець намагається перевписати якщо не все суспільство, то бодай персонально себе. І байдуже, що період «миру» все ще був періодом гібридної війни. Важливо, що він передував тотальному низовому зламу в ставленні до Росії. Для окремих людей російська є захисним механізмом. Це абсурдна логічна конструкція, але такі механізми психологічного захисту сліпі до логіки.
Проте проблема «відкату українізації» заледве тотальна. Сьогодні ми зосереджуємось не на радянських поколіннях, як то переважно було до 2022 року, а на дітях і підлітках, котрі, так, помітно менше розмовляють українською, ніж покоління їхніх батьків. І намагаємося знайти причину, з якої батьки, котрих виховували російською, самі відтворюють знайомі шаблони спілкування з дітьми — так само російською. Тому що української навчать у школі. Тому що вони ж навчились уже в дорослому віці, то й діти навчаться. Тому що це легше, ніж докладати зусиль, врешті-решт.
Про питання інформаційної чи смислової війни думає мало хто — і це теж нормально. Проте паралельно з цим не думають також, що виховання російською робить дітей більш сприйнятливими до російської пропаганди, занурює їх в інфополе ворога із самого дитинства і, найгірше, формує культурну ідентичність дітей без участі батьків і на російських матеріалах. Це можна називати безвідповідальністю, але знову ж — більшість людей просто не думають і не подумають про те, що світ змінився, а зростання в російському контексті у 1980–1990-х було далеко не таким загрозливим для України сьогодення, як зростання в російському контексті тут і зараз. Що ігнорування української культури сьогодні є значно гіршим, ніж тридцять років тому. Не думають, а багато хто й не подумає. Таке життя.
Об’єктивно ситуація сьогодні не надто критична, хоч і проблемна. Зрештою, українська не загрожена в бюрократії, медіях чи комунікаціях, оскільки для цих сфер існують чіткі та дієві методи дотримання законодавства та формування україномовного середовища. Проте в цих сферах діти й підлітки присутні дуже обмежено, якщо взагалі. TikTok державні комунікації не ведуть, а весь — я ще раз повторюю «весь» для додаткового підсилення — корпус українізаційних заходів досі був скерований на повнолітнє населення. Нинішніх підлітків навіть не брали в розрахунок при плануванні цих політик. Не дивно, що найкритичнішою сферою відкату українізації називають школи і загалом заклади освіти. Для них, на противагу сфері послуг та офіційній сфері, не існує дієвих мовних політик. Тому там панує інерція.
Узагалі ж, відступаючи трохи вбік, ми живемо в період динамічного розвитку української мови. Таких стрімких, тектонічних і природних змін у ній не було щонайменше сто років, від мовних експериментів українського аванґарду. А мовна політика, як і публічне представлення української мови в принципі, дуже мало уваги приділяє сучасному стану української, обираючи фокусуватися на словниках, підходах і методах викладання, які ми перейняли ще з радянських часів. Зрештою, Словник української мови досі містить сотні, якщо не тисячі цитувань радянських джерел, зокрема, приписані українським класикам вигадані цитати чи й просто взяті з агіток приклади. Перемандрували ці проблеми і в Правопис 2019 року — безумовно корисний і найсучасніший з усіх мовно-нормативних документів, однак все так само обтяжений деструктивним радянським спадком. Простір українського словникарства один з найменш декомунізованих, бо це вимагало б тривалого і ресурсозатратного укладання актуальних словників.
25-й Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, 25 жовтня 2024 року.
Що довше ми вважаємо достатнім сучасний стан презентації української мови, то більшою стає різниця між живим варіантом і стандартом. Це провокує відчуження мови, особливо в людей, чия мовна ідентичність лише формується, хто навчається пізнавати світ через мову й у кого немає постійного і самопідтримуваного розмовного середовища. Школа мала б бути простором, що заохочує таке пізнання, проте вона ним не є. Українська школа не є навіть простором опанування української мови.
Шкільна програма і НМТ націлені майже виключно на опанування теоретичної граматики. Навіть творче завдання, хоч яким формальним воно було, зникло зі скасуванням ЗНО. Шукаючи способу вивчити іноземну мову, люди часто шукають розмовні клуби, розуміючи, що сама лише теорія мови не навчає розмовляти. У ситуації, коли учні вже й так фактично володіють українською, від теоретичної граматики користи ще менше, а шкода у вигляді демотивації та відторгнення безмірна. Кожна наша скарга на русифікованість дітей і підлітків є проявом цієї шкоди.
Уроки української мови, як нерідко й уроки літератури, за межами вчительського ентузіазму не є просторами вивчення живої мови, а лише опануванням канону і стандарту. Програма орієнтується не на вивчення різних способів існування мови та різних комунікаційних стилів, а на завчання єдино правильних варіантів.
Радянський підхід «мова має бути стандартизованою або ніякою» був націлений не на нормальний розвиток мов, а на зближення їх з російською. Такий підхід до викладання української був серед причин тихої русифікації сімдесятих-вісімдесятих, то чому б сьогодні він не вів до тієї ж русифікації? Бачте, суть цього підходу в тому, що він створює бар’єри замість пропонувати інструменти. Дуже легко переконати себе, що раз єдино правильний і єдино припустимий варіант української мови лежить у прокрустовому ложі шкільної програми, то ніхто, крім мовознавців і шкільних учителів, тею мовою й не володіє. Решта нібито україномовних розмовляє суржиком, а суржик — це щось жахливе. Тому краще російською, щоб «нє ковєркать». Парадоксально, що російська, котра нещадно витравлювала з себе усі діалекти та низові мовні форми, в сучасній Україні часто сприймається як більш ліберальна система комунікації, ніж українська. Хоч українська завжди, в усі часи була відкритою до експериментів і змін, що її збагачують.
Коли ми говоримо про «кризу української мови», потрібно перше визначити, що ми тут маємо на увазі під українською мовою. Бо якщо єдиний державний стандарт — нівроку, йому нічого не загрожує. Державний стандарт завдяки бюрократії та медіа чудово почувається і робить свій, відверто чималий, внесок в українізацію. А якщо мова про українську як таку, про сукупність регіональних, соціальних та індивідуальних проявів української — тут є проблеми, і ці проблеми з боку тих, хто намагається українську підтримувати інституційно.
Аби зняти ці шори, маємо поводитися так, ніби українська мова є багатоманітним, варіативним і полістилістичним інструментарієм комунікації, а не універсальним набором правил і кліше до вивчення. Правила — це ресурс для мовця, а не інструмент дослідника. Правила належать тим, хто практикує мову, бо практика їх породжує. Вони належать спільноті, а не мовознавцям. Діалекти, сленґи, жаргони і суржик — потенційні інструменти українізації. Ніщо, крім переходу на російську, не є симптомом проблеми. Хвиля українізації була низовою, і лише прагматичний підхід, загальна орієнтація на порозуміння між носіями як первинну мету вивчення української не відповідатиме на низовий запит.
Саме так живе мова.
