Іван Левицький
У липні 1873 року молодий учитель російської словесності Іван Левицький, відомий читачам за кількома оповіданнями під псевдонімом Нечуй-Левицький, постав перед труднощами пошуків роботи. Через політичні переслідування й нагляд поліції він отримав відмову від попечителя Варшавської учбової округи на призначення вчителем у новому навчальному році. Левицький телеграмою попросив попечителя Одеської учбової округи розглянути його кандидатуру на вакантну посаду викладача словесності. 11 серпня 1873 року ця ідея частково спрацювала: хоч Левицький сподівався на місце саме в Одесі, його призначили до штату Першої Кишинівської чоловічої класичної гімназії. Там він пропрацював майже дванадцять років — аж до виходу у відставку 12 квітня 1885 року.
Чому саме південь? Його приваблювала Одеса: він багато чув про її красу, театр, море, про її неповторну архітектуру. Це місто давно жило в його уяві як мрія. Син блакитноводої Росі, він одразу ж полюбив чорноморське роздолля — і згодом згадував у листі: «на вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатись в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь — усе припало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний».
Працюючи в Кишиневі, Нечуй-Левицький часто навідувався до Одеси. Давав лад видавничим справам, відпочивав у літню пору, був уважним спостерігачем мистецького життя міста. Його листи до друзів і знайомих свідчать про добру обізнаність з культурними процесами Одеси. Він постійно отримував одеську пресу, підтримував зв’язок з місцевими інтелігентами: Михайлом Комаровим, Леонідом Смоленським, Іваном Липою, Іваном Луценком. Письменника радо приймали в одеській громаді та редакціях місцевих видань «Одесский вестник», «Правда», «Пчелка» та інших. Саме в цей період Нечуй-Левицький створив свої найвідоміші твори: «Хмари» (1874), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).
Іван Нечуй-Левицький (cередній ряд в центрі ) з учасниками ‘Київської громади’, 1873 рік
У листах до одеситів — Івана Луценка й Михайла Комарова — збереглося чимало біографічно цінних свідчень. Зокрема, письменник запитував, чи справді цензура пропустила альманах «З-над хмар і з-над долин», упорядкований Миколою Вороним і виданий в Одесі 1903 року, — у ньому надрукували його нарис «Роковий український ярмарок (Лист до однієї пані)». Також він цікавився появою альманаху «З потоку життя», упорядкованого Михайлом Коцюбинським і виданого в Херсоні 1905 року. Його непокоїли численні помилки в опублікованому нарисі «Гастролі», тому він просив Луценка розшукати чернетку й чистовик — і надіслати обидва тексти.
Нечуй-Левицький щиро радів тому, що його твори активно рецензували. Особливо вдячно він згадував рецензію на повість «Микола Джеря» в «Одесском вестнике», а також публікацію оповідання «Чортяча спокуса» в українському альманасі «Нива», яке згодом вийшло і як окрема книжка. Коли ж цензура дозволила друк «Кайдашевої сім’ї», він одразу звернувся до одеських видавців. У листі до Комарова письменник запитував, чи могла б Одеса взятися за видання повісті для народу.
Враження від Одеси згодом знайшли художнє втілення в романі «Над Чорним морем», який він написав уже в Києві. Майже автобіографічний, він зберігає живу пам’ять про місто — з його атмосферою, суперечностями та українським інтелігентським середовищем. Нечуй-Левицький показує нове покоління — те, що поєднує ідеї національного визволення з емансипаційним дискурсом. Сюжетна динаміка поступається місцем розмислам: герої багато дискутують — про космополітизм, жіноче рівноправ’я, освіту, свободу. У структурі твору помітна спроба синтезувати національне, соціальне й загальнолюдське. І саме ця спроба робить «Над Чорним морем» чимось більшим, ніж ще одним добрим реалістичним романом.
Письменник майстерно фіксує Одесу такою, якою вона постає перед мандрівником кінця ХІХ століття — яскравою, строкатою, живою. Місто в цій прозі не тло, а учасник: залите сонцем, з гіркуватим запахом моря, ще не до кінця розбудоване, ще не зашумлене туристами. Разом з героями ми їдемо кінним трамваєм до Малого Фонтану, минаючи вишукані дачі банкірів і аристократів, а потім — паровим трамваєм — до Великого Фонтану. Серед круч і акацій тут стоїть монастир — тоді ще далеко за межами міста. Ми заходимо в кав’ярні на Приморському бульварі, милуємося вітрилами в гавані, слухаємо, як на пляжних терасах гомонить публіка під вечірні вальси Штрауса. Разом з рибалками зустрічаємо світанок на плесом Дністровського лиману.
Нечуй-Левицький, уважний до деталей, не оминає нічого — ні акації та платанів, що затінюють вулиці, ні газових ліхтарів на перехрестях, ні паровиків, що гудуть поблизу порту. Він вдивляється в міське щодення — в одяг, поставу, звички — і завдяки цьому Одеса оживає не як декорація, а як живий організм, що дихає морем і рухом.
Попри густоту опису, проза не здається важкою. Одеса Івана Нечуя-Левицького — місто сонця, морського бризу, багатонаціональної барвистості — лише на перший погляд є святом життя. Саме в такому космополітичному просторі розгортається ідейне протистояння. Тут панує строкатість — у мовах, обличчях, звичаях. Але за цією строкатістю — духовна порожнеча. Саме місто уособлює космополітичне середовище, позбавлене коріння. У романі ми бачимо родини, що втратили орієнтири: Раїсу Навроцьку з полонізованого кола; Мавродіна, який зрікається еллінського походження; грецьке подружжя Мурашкових, яке існує поза традицією. Їхня культурна багатогранність поступово обертається байдужістю.
Головні героїні, Саня Навроцька й Надія Мурашко, сповідують космополітизм із запалом неофіток. Вони прагнуть стати громадянами світу, мріють про рівність і братерство, хочуть служити тим, хто найвразливіший — єврейським жінкам, міському робітництву. Їхня космополітичність не поверхнева мода, а цілісна, хоча й незріла етика. Проте Нечуй-Левицький скептично ставиться до цієї вселюдської доброзичливості: для нього вона часто означає втрату практичного змісту.
Космополітизм у «Над Чорним морем» — це випробування. Він перевіряє персонажів на глибину, на щирість, на здатність до практичного втілення високих гасел. І хоча дехто з героїв (зокрема Саня) зрештою проходить це випробування, знаходячи шлях до свого народу, інші — як-от Селаброс чи Фесенко — виявляються лише споживачами чужих ідеалів, неспроможними до справжньої відповідальності. Саме тому роман не лише відтворює інтелектуальну моду епохи, а й полемізує з нею, пропонуючи замість безособового світового громадянства укорінене, відповідальне громадянство національне.
Національне питання в романі «Над Чорним морем» виведено в площину внутрішнього переконання, морального обов’язку та світоглядної послідовності. Найповніше цю лінію втілено в постаті Віктора Комашка — героя, який не лише промовляє від імені української ідеї, а й втілює її в самому способі мислення, емоційного реагування, ставленні до життя. У фігурі Комашка Нечуй-Левицький унаочнює новий тип українського інтелігента кінця ХІХ століття: не сентиментального мрійника чи «серцем українця, розумом росіянина», а національно зорієнтованого, свідомого, освіченого демократа, що сприймає національну ідентичність як умову духовної повноти та ефективної дії. Через образ Комашка Нечуй-Левицький озвучує одну з найпослідовніших ідей своєї творчості — ідею нації як духовної громади, де мова, освіта й історична пам’ять — це не лише форма приналежності, а спосіб бути людиною.
Поряд з національним у романі «Над Чорним морем» на повний голос звучить іще одна болюча для другої половини ХІХ століття тема — жіноче питання. Це не просто побічна лінія чи прикраса сюжету — навпаки, саме через діалоги між Санею Навроцькою й Віктором Комашком, через зіткнення їхніх світоглядних позицій автор розгортає багатошарову дискусію про місце жінки в суспільстві, про межі її свободи, про здатність поєднувати особисте визволення з громадянською відповідальністю.
Іван Нечуй-Левицький
Саня Навроцька — вільна, освічена, емоційно незалежна, дотепна і динамічна. Вихована на західноєвропейській літературі й ідеях, Саня мислить категоріями особистої свободи, рівності, самореалізації. Вона відкидає традиційну модель жінки як берегині домашнього вогнища, прагне до активної ролі в житті, має власні погляди на політику, релігію, літературу, виховання. Її космополітизм — відлуння модних тоді європейських теорій про вселюдське братерство, рівність і прогрес. Вона прагне щастя, але не розуміє, в чому воно для неї справді полягає. Вона заперечує шлюб як залежність, але потай прагне любові. У цьому внутрішньому конфлікті — уся складність жіночого становища на зламі століть.
Жіноче питання в романі розгортається не на побутовому рівні, а як філософська суперечка про сенс жіночої емансипації. Саня заперечує жертовність як рису жіночої сутності, але її шлях — це врешті шлях самопожертви: вона не приймає кохання Комашка, бо боїться втратити власну незалежність, але водночас її самотність не вибір, а покарання за нездатність поєднати свободу з довірою. Так роман промовляє важливу думку: справжня емансипація не в запереченні кохання чи шлюбу, а в можливості вибору — і відповідальності за нього.
Нечуй-Левицький, як і його герої, розумів, що відданість ідеї могла привернути небажану увагу імперської влади, яка пильно стежила за будь-якими виявами громадянської активності. Це стосувалося не лише особистих доль, а й самої літератури. Редакторські втручання в текст роману свідчать: з тексту намагалися прибрати все, що могло пробудити в читача критичне мислення, національну самосвідомість, почуття відповідальності за спільноту.
Передусім під ножем цензора опинилися ті фрагменти, в яких прозвучала пряма чи завуальована критика російського імперського режиму, його репресивної політики, денаціоналізації, централізації, русифікації. Вилучення зачепили також риторично сильні антивоєнні пасажі — ті, де війна зображується як аморальне змагання «дипломатів і генералів», а не народів; де автор устами героїв формулює мрію про масову відмову людей убивати одне одного за чужі інтереси. Цілком очікувано, що вилучили й критику псевдоінтелігенції, яку автор зображує як чужу народові, відірвану від національного ґрунту, з мертвою мовою, що служить не культурі, а централізації та асиміляції. Слова про українську мову, яку «викурюють з дому», надто гострі, надто викривальні. Не менш промовисті й вилучення, пов’язані з мораллю та соціальною відповідальністю.
Критики роману часто зауважували надмірну тенденційність, схематичність характерів, недосконалу композицію, надто виразне проговорення ідей. Також вказували на те, що герої спілкуються між собою українською мовою — якою, на думку критиків, тогочасна інтелігенція не говорила в побуті. Ці зауваження не позбавлені підстав: у творі є стилістичні та структурні вади. Та попри це, «Над Чорним морем» — це багатовимірний роман, у якому Нечуй-Левицький оприявнює суперечність між щирими пошуками смислу й духовною спустошеністю модерного світу. Він не лише полемізує з інтелектуальними модами часу, а й ставить героїв — і читача — перед серйозним вибором. І все це — на тлі моря, в південному просторі, де день схиляється до вечора повільно й красиво, де навіть у драматичних сюжетах залишається місце для краси, мрії й надії.
Цей текст глибший і щедріший, ніж про нього звикли думати. Його просто треба читати.
Джерело: «Над Чорним морем»: перший український роман про Одесу
