На Docudays українське документальне кіно, окрім національного повнометражного конкурсу, можна буде знайти в програмах Docu/Світ і Docu/Коротко, а також у форматі спеціальних показів. Показово, що всі стрічки зняли без участі Державного агентства України з питань кіно. Перш ніж потрапити на Docudays, майже всі фільми мали прем’єру на ключових міжнародних фестивальних майданчиках. Перегляд і аналіз дозволяє зрозуміти, який образ України конструюють українські документалісти сьогодні, що саме ми розповідаємо світу і самим собі про себе.
Сьогодні документальному кіно доводиться балансувати між мистецтвом, свідченням і пропагандою. В умовах гібридної війни, яка охоплює і культурну сферу, демонстрація сили, стійкості та єдності країни стає елементом інформаційної безпеки й культурної дипломатії. Але водночас документалісти мають пильнувати, щоб не притупилося їхнє критичне сприйняття дійсності.
Плинний процес трансформації українського суспільства намагаються охопити в «Мілітантропосі» Аліна Горлова, Єлизавета Сміт, Семен Мозговий з творчого обʼєднання Tabor. Буквально за кілька тижнів до Docudays фільм показали на Каннському кінофестивалі.
Назва фільму поєднує латинське milit («воїн») і грецьке anthropos («людина»), утворюючи поняття «мілітантропос» — людина війни. Це стан, у якому індивід змушений обирати війну як єдину можливу форму існування і трансформуватися, щоб вижити.
Тяжіння до античності проявилося не лише в назві, але й у формі стрічки. Вона починається як епічна легенда про зіткнення сил неба й землі. Вибух, клуби диму, погляди, в яких читається усвідомлення неминучого. Це точка відліку, з якої автори намагаються вловити момент трансформації суспільства, спільнот і, зрештою, окремої людини. Проте навіть на рівні індивідуальної історії все лишається досить умовно узагальненим і в просторі символічного.
Туман, крига суне Дніпром, діти граються в окопах серед квітучих дерев — візуально потужно, хоча й місцями надмірно естетизовано, немов листівки з війни. Парадоксальне формулювання приходить у голову під час перегляду «Мілітантропосу» про подібну трансформацію суспільства. Ця краса викликає внутрішній дисонанс: адже війна і руйнування — це не те, що хотілося б лишити на пам’ять.
«Гарні сцени сюди не пасують, надто все трагічно. Кров’ю пахне», — такий метакоментар звучить у фільмі «Зшиті кроки» режисерки Аліни Максименко, що увійшов до національного конкурсу та був номінований на нагороду Європейської кіноакадемії.
Режисерка знімає себе і свою сім’ю в перші дні повномасштабного вторгнення, коли російські війська стрімко просувалися через Київщину, де лишилися герої. Документальний щоденник — це одночасно досить поширений, утім складний жанр, адже він потребує максимальної відвертості і критичності стосовно себе й найближчого оточення. Це часто зумовлює конфлікт, що добре для драматургії фільму, але може бути трагічним для взаємин, особливо якщо лінія фронту нестримно наближається на вас.
Аліна Максименко, як і в попередньому документальному короткому метрі Ptitsa, продовжує досліджувати теми дому і сталих сімейних звʼязків. Але тепер до внутрішнього й міжособистісного конфлікту додається небезпека жорстоких руйнувань під час війни і проблема вимушеного переміщення. Проте знімаючи себе і своїх батьків, вона не боїться показати героїв у потенційно непривабливому світлі навіть у питаннях мови й ідентичності.
У момент напруженої тягучої невизначеності в житті родини, що ніяк не закінчиться, батько, звертаючись ніби одночасно до режисерки й аудиторії, зауважує: «Не виходить на повний метр. Нудно буде дивитися». Через цей та інший моменти проявляється унікальна здатність Максименко, попри важку тему, бути самоіронічною. І така щирість не може не підкуповувати.
Ще однією учасницею національного конкурсу, де авторка одночасно і головна героїня, стала стрічка «З любов’ю з фронту» режисерки Аліси Коваленко. Це відеощоденник, створений для сина, в якому, за її словами, «так хочеться встигнути записати щось важливе для нього і відправити йому це у майбутнє».
Документальна історія починається з констатації кризи режисерської ідентичності, що зумовлена переходом від стану цивільної до військової. Проте матеріал, який мав залишитися у формі розрізнених, фрагментарних листів — своєрідних капсул часу для сина, — усе ж був зібраний у цілісну картину про людей, які захищають країну в ім’я майбутнього своїх дітей.
Наскрізна у фільмі Коваленко і майже дослівно повторена у стрічці Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить» думка: військові воюють зараз, щоб не довелося це робити їхнім дітям. Прем’єра картини Журби відбулася на Венеційському фестивалі.
Режисерка намагається вхопити узагальнений образ країни, яка перебуває у стані війни. Ці трансформації на рівні суспільства й особистості є, безперечно, травматичними. Проте масштаб і глибину цієї травми поки що важко окреслити. Можна зафіксувати страшні симптоми: недалеко від лінії фронту діти в проміжках між обстрілами грають у війну і розповідають, як допомагали переносити мертвих солдатів. Військові здивовано помічають, що жахіть було стільки, що зараз вони вже нічого не відчувають. Родини загиблих радіють, якщо вдалося знайти хоча б тіло.
Ольга Журба підходить максимально близько до межі, коли візуальні образи на екрані можуть теж стати травматичними. Проте їй вистачає такту, щоб цю межу не перейти. Вона не стає ні натуралістичною, ні неетичною стосовно людей у кадрі — живих чи мертвих.
Занурюючись у дослідження нашого сьогодення, режисерка через роздуми підлітків ставить питання про те, яким буде наше завтра і як ми будемо його будувати. Питання залишається відкритим. Але ствердним є бачення, що ми не підемо тим шляхом, яким іде наш ворог.
«Стрічка часу» Катерини Горностай цілком присвячена дослідженню життя українських школярів під час війни. Фільм презентували на Берлінале.
Картина побудована так, ніби ми проходимо шлях від Першого вересня, де ключовими є першачки, до Останнього дзвоника, коли на авансцену виходять випускники. Унікальне вміння режисерки, яке проявилося в цій і попередній ігровій стрічці «Стоп-Земля», полягає в тому, що, з одного боку, ти дивишся на екрані сучасні події, а з іншого — весь час згадуєш свої шкільні роки.
Вона підмічає універсальні моменти в житті кожного школяра: хвилювання в перший шкільний день і на іспитах, закоханість, ствердження своєї самості, сум і надію на випускний. Це сприяє встановленню сильного емоційного зв’язку між глядачами і героями. Режисерка, працюючи з цим відчуттям знайомого і впізнаваного, ніби намагається перевірити, як змінилося з війною наше сприйняття дійсності. «Стрічка часу» не лише фіксує зміну сприйняття себе на індивідуальному рівні, а й окреслює напрям змін у країні загалом. Адже те, як і чого на рівні загальносередньої школи вчать дітей, дає уявлення про державну політику загалом. З фільму видається, що цей напрям — до кращого й усвідомленого життя, яке, звичайно, неможливе без подолання корупції.
«Як пройшли мої літні канікули?»
Помислити про майбутнє через призму сприйняття школярів намагається Антоніо Лукіч. Його фільм «Як пройшли мої літні канікули?» бере участь у міжнародному короткометражному конкурсі. Ця стрічка могла б бути веселою комедією про вічну тему всіх уроків англійської мови, а стала гірким свідченням зіпсованого літа і поламаного війною дитинства. Та діти однаково мріють і планують своє подальше життя в мирній країні.
«Де мій бронік?»
Напевно, кілька років тому подібні думки виникали в головах героїв фільму «Де мій бронік?» режисерки Дар’ї Пенькової з програми Docu/Коротко. За сюжетом, авторка приїжджає з Німеччини до батьків у Дружківку й зустрічається зі своїми однолітками-військовими, які подекуди, не встигнувши навіть подорослішати, були вимушені взяти на себе непомірно важку ношу.
У міжнародному конкурсі Docu/Світ представлять роботу Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки», яка отримала приз за найкращу режисерську роботу на «Санденсі». Авторам вдалося з різнотекстурного візуального матеріалу — GoPro на шоломах солдатів, відео з дронів, кадрів, знятих на професійну камеру, — створити важку і правдиву історію про ціну кожного відвойованого метра. Під час перегляду мозок ніби намагається захиститися, сприймаючи найреалістичніші сцени як ірреальні. Нестерпно усвідомлювати, що образ поховання і кладовища з прапорами стає наскрізним у сучасній українській документалістиці.
На цьому нескінченному шляху завдовжки 2000 метрів ми чуємо: «За що ми воюємо, якщо там уже нічого не лишилося?».
«Татова колискова»
Спеціальною подією на фестивалі буде показ «Татової колискової» Лесі Дяк, що охоплює період до повномасштабного вторгнення, але є своєрідною вісточкою з майбутнього, адже розповідає про ветерана, який зустрівся з великою війною ще у 2015 році.
Це чесна розмова про те, як складно людям після військових трансформацій повертатися до цивільного життя. Спроба режисерки розібратися, як ми можемо допомогти вийти з цього стану, несподівано перетворюється на дослідження героєм мотивації самої кінематографістки розповісти цю історію. Такий поворот додає «Татовій колисковій» ще одного виміру — фільму про саму природу документального кіно і позицію автора в ньому.
***
На прикладі українських картин з програми фестивалю Docudays 2025 чітко відчуваємо драматургічний злам, що стався в документалістиці: якщо ще торік 24 лютого 2022 року у фільмах було поворотним моментом, що переривав попередній перебіг життя, то цьогорічні стрічки цілком занурені в теперішнє, де війна стала новим хронотопом. Війна — не подія, а тривалість. Нова реальність, у якій формується колективний досвід — через травму, трансформацію й віру в майбутнє.
На екрані, як і в реалі довкола, постають образи зруйнованих міст і сіл, забруднених рік, знищених лісів — руїна, в якій лежить значна частина України. Але як каже герой одного фільму: «Може, це наш шанс почати все з нуля, так, як ми хотіли б, щоб це було для нас і наших нащадків».
Джерело: Часопростір війни: українське документальне кіно на Docudays 2025
