Щороку в день загибелі на його могилу приходить зміна в повному складі: історія Олександра Бобрушка

Олександр Бобрушко прийшов у цей світ останнього дня високосного 1996 року. Подейкують, що такі люди надзвичайно особливі й унікальні. І хлопець з Миколаївки Березнянсчької громади Чернігівщини справді був таким.

Був тому, що загинув, рятуючи під ворожим обстрілом земляків, які силилися вирватися з практично оточеного в березні 2022-го обласного центру.

Попереду в нього мали бути довге щасливе буття, успішна кар’єра в пенітенціарній царині, створення власної сім’ї, дітки й вірне кохання… Все це мало бути! Але росія рушила за новими землями в оманливих сподіваннях їхнього схибленого на імперстві лідера… Лише якусь мить з тієї тривалої бійні — приблизно тиждень — на війні провів цей доброволець і поліг навічно 26-літнім, розбивши мамине серце, в якої він був єдиною дитиною — надією й опорою, сенсом всього її непростого життя.

Немов магніт притягував людей якимсь невгасимим оптимізмом

У 2013-му Олександр здобуває повну середню освіту, а за два роки він — випускник Чернігівського професійного будівельного ліцею з дипломом електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. У тому ж 2015 році — стає молодшим сержантом внутрішньої служби, молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки Домницького виправного центру. Згодом, 2017-го переводиться у Чернігівське СІЗО у званні старшого сержанта внутрішньої служби, молодшим інспектором 2 категорії відділу режиму й охорони. Він мріяв розвиватися, рости у професії, тому у 2020 році вступив на заочне навчання до Академії державної пенітенціарної служби, яке перервала велика війна.

Очільник відділу по роботі з персоналом Чернігівського СІЗО Роман Баришполець повідомив: загалом до підрозділів Сил оборони на захист держави пішло близько 10 співробітників установи. Він теж працював у Домницькому виправному центрі й добре пам’ятає Олександра Бобрушка. І зауважує, що той вирізнявся сумлінністю, самостійністю, позитивним настроєм, на нього можна було покластися з будь-яких робочих питань. Цей співробітник однозначно збудував би успішну кар’єру, бо мав все для того.

— Мабуть, на його формування як особистості вплинула і ситуація в сім’ї, адже він був єдиною опорою мами, яка потребувала підтримки, — переконаний пан Баришполець.

Під час рашистського вторгнення Чернігів швидко опинився у фактичному ворожому оточенні, й у цю нелегку для країни й міста годину Бобрушко долучився до його оборони. Олександр звільнився з установи та пішов служити старшим стрільцем 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. У перебігу бойових дій на околицях обласного центру 30 березня 2022-го неподалік Пішохідного мосту через Десну воїн зазнав несумісних з життям поранень. Тоді він із побратимами забезпечував порятунок цивільних, які намагалися вирватися на безпечнішу територію.

Щороку в день загибелі на могилу Героя приходить його зміна в повному складі. Це вже стало святою традицією колег. Серед них — молодший інспектор відділу режиму й охорони Дмитро Орішко.

— Олександр — відповідальний, неконфліктний, енергійний, обожнював кікбоксинг, полюбляв на турніку й брусах займатися. Дуже хотів розвиватися, мав серйозні й реальні професійні амбіції. Був по життю принциповим, відстоюючи власну думку. Його рішення мобілізуватися стало несподіваним, він поставив нас перед фактом, що йде служити у ЗСУ. Він мав їхати в навчальний центр у Житомир, але очевидно, що близькість наступу окупанта на Чернігів змінили пріоритети комплектувальників, і Сашко долучився до іншої бригади, яка дислокується на місці. І загинув буквально на одному з перших бойових завдань, зазнавши фатального поранення уламком снаряда. Ми щороку навідуємо його могилу. Мамі дуже важко, але вона радіє, що ми приїздимо, просить частіше до неї приходити, — розповідає Дмитро Орішко.

Змалечку Олександра його матуся, після розлучення з чоловіком, виховувала сама.

«Сонечко моє, моя радість, мій біль, який ніколи не пройде Я дуже люблю тебе і завжди любитиму, бо ти був моєю надією, моєю радістю і підтримкою, а зараз мої думки, моє серце — біля тебе», — пише на фейсбук-сторінці сина його мама Наталія Степанівна, яка продовжує вести акаунт, перетворивши на своєрідний онлайн-меморіал любові до єдиного нащадка.

— Саша був моїм майбутнім, опорою і щастям всього життя. Він був у мене за сина і за дочку, і за господаря, в усьому допомагав. Бо з його батьком ми розлучені, він зовсім не брав участі у вихованні своєї дитини. Син служив у СІЗО, а як поїхав на війну, так я його й не бачила більше, привезли вже в труні, — крізь сльози оповідає Наталія Бобрушко, додавши, що Олександр увесь час гуртував довкола себе друзів, немов магніт притягував людей якимсь невгасимим оптимізмом.

Наталія Степанівна в рідній Миколаївці поблизу школи, де навчався її син-Герой, встановила стенд пам’яті.

Психологічно «порвало», коли виносив розтрощені, обгорілі трупи, зокрема й маленьких дітей, унаслідок «прильоту» по гуртожитку

Надзвичайно близьким Олександр Бобрушко був зі своєю колегою — молодшим інспектором відділу режиму та охорони Тетяною Пономаренко.

— Я його знала майже п’ять років. Він — добра, світла людина, мені був як молодший брат. Ніколи не відмовляв у допомозі. Особливо це проявилося, коли росіяни пішли в наступ і оточили місто. У СІЗО тоді запровадили практично казармене становище для персоналу. Я дітей не маю, чоловік був на роботі в Польщі, а вдома лишився котик, за якого дуже переймалася, плакала, що він п’ятий день там сидить. Саша каже: «Ну Тань, тут навколо люди гинуть, а ти за тваринкою плачеш..?» Я йому й аргументувала: той кіт — єдине живе створіння, яке зі мною мешкало тоді у квартирі, і його невимовно жаль, хоч це й не людина. Тоді він подумав і наказав: «Хутко збирайся, їдемо годувати твого Пушаню». І на його авто ми провернули цю операцію з порятунку чотирилапого друга, — згадує той період Тетяна Вікторівна.

Тоді персонал мав завдання вберегти СІЗО від хаосу, якихось бунтів, стабілізувати всі належні процеси, охорону й харчування ув’язнених, медичне забезпечення в установі тощо. Олександр знаходив час і їздив, де тільки міг, та діставав продукти, адже в той час сфера торгівлі в місті швидко деградувала, багато товарів просто щезали на очах, стаючи дефіцитом.

— Згодом жінок зі складу персоналу відпустили додому. Я поїхала в село. Хоч довкола й вирували воєнні події, розпочинався городній сезон, і ми навіть почали обмінюватися насінням, аби вкинути щось у землю, бо ніхто не знав, що їстимемо влітку і наступної зими в таких умовах. Якось зателефонував Сашко. Ми почали на цю «агрономічну» тему спілкуватися, як раптом він ошелешив: «Йду у військо — воюватиму, рятуватиму наших людей!». А передісторія тут така, що керівництво його двічі не відпускало в армію, але сталася трагічна подія-тригер, що в рази підняла Сашкову аргументацію в очах начальників, — продовжує Тетяна Пономаренко.

Бобрушко знімав кімнату в одному з гуртожитків Чернігова. І одного дня російська ракета його зруйнувала. Хлопець поїхав туди зі служби за речами, а на місці вже долучився до операції з порятунку та пошуку жертв. Він виносив розтрощені й обгорілі трупи, зокрема маленьких дітей. Психологічно це видовище його зовсім «порвало» й ідея йти воювати стала пріоритетною…

— Потім він телефонував уже як військовослужбовець, розповів, що їхні позиції нещадно бомбили росіяни, ледь вдалося вціліти. Згодом спробувала в Олександра довідатися, які ще має новини, але слухавка перебувала поза зоною доступу. Незабаром стали надходити від знайомих у месенджер запити, чи знаю, що сталося з Бобрушком? Я не вірила, сприймала все те за чутки, доки не зателефонував наш черговий… Тоді поблизу одного з мостів під Черніговом зазнали удару блокпости й вервечки людей, які намагалися евакуюватися. Загинули наші військові та цивільні… — веде далі пані Тетяна.

На згадку від друга в Тетяни Пономаренко залишився його подарунок — дерев’яна ікона з Ісусом Христом. До речі, в неї чоловік з початком великої війни приїхав з Польщі, пішов воювати, й от уже понад 9 місяців як його вважають безвісти зниклим…

«Мамо, пробач, що не можеш заснути, бо я на війні. Я повинен тут бути!»

Велику роботу з меморіалізації подвигу Героїв у краї, зокрема Олександра Бобрушка, проводить директорка Березнянського історико-краєзнавчого музею імені Г. Верьовки Наталія Трепач. На війні вона втратила чоловіка, який служив у 30-й механізованій бригаді. Андрій загинув під Бахмутом, проте тіла коханого допоки так і не повернули. І навіть не знає, чи побачить, оскільки він, найпевніше, згорів у танку, коли в нього влучив ворожий «Ланцет», а потім здетонував боєкомплект.

— Цієї зими наприкінці лютого ми з колегою відвідали кладовище, де похований Олександр. Поспілкувалися з його мамою. Виявилося, що маючи спільне горе, обидві боїмося одного і того ж — що їхні жертви виявляться даремними. Написавши пост до Сашиного дня народження, постійно думала, що написати до дня його загибелі. Адже мама розповіла історію, яка зараз не розголошується… Але повірте, що три нагороди посмертно 26-річному хлопцеві з неба не впали. Низький уклін мамі за виховання такого сина, а Героям — одвічна шана та слава, — зауважила Наталія Трепач.

Також вона розповіла, як Олександр намагався стати на ноги, невтомно працював, аби підтримати маму. Якось на день народження його привітала матуся, котрій вдалося зібрати кругленьку суму. І Саша одразу придбав стареньке авто, потім змінив на інше. Він разом з хлопцями ремонтував їх, продавав, купував щось краще. Він сподівався тільки на свої сили та друзів…

Герой нагороджений посмертно: орденом Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За оборону Чернігова», почесною відзнакою начальника Чернігівського обласного ТЦК та СП І ступеня.

А 23 березня 2022-го, за тиждень до загибелі, на своїй сторінці в Instagram мобілізований Олександр Бобрушко виклав вірш, немов щось розгледівши у воєнному тумані власного майбутнього…

Мамо, пробач, я поганим був сином,

Із дому тікав, роблячи тебе сивою…

А зараз простим житловим масивом

Іду проти війська ворожої сили.

Мамо, пробач, я не встигну дізнатись,

Чи будуть за нами всіма сумувати,

Коли серед ночі страшні канонади

Заграють загарбницькі злії гармати.

Мамо, пробач, що не можеш заснути,

Бо я на війні. Я повинен тут бути!

Ти знаєш, цього я не зможу забути,

Якщо мені вдасться живим повернутись…

Геннадій Карпюк