«Танкова дипломатія» та Макрон зі Стармером перед Т-90А в Києві: інтерв’ю з директором Національного військово-історичного музею України

Національний військово-історичний музей України — відомчий музей Міністерства оборони України, заснований у 1995 році.

Він є осередком мілітарної історії України від давнини до сьогодення та провідною музейною установою в структурі Збройних Сил України.

До експозиції музею входять зразки озброєння, уніформи, військового спорядження, нагороди, прапори, документи та інші експонати військової тематики різних історичних епох.

Музей проводить екскурсії для відвідувачів, в тому числі й англомовні, забезпечує інформаційний супровід делегацій на кількох локаціях, організовує тимчасові та пересувні виставки та проводить заняття зі зброєю в контексті національно-патріотичного виховання та підвищення рівня зброярної обізнаності та культури.

З нагоди Міжнародного дня музеїв АрміяInform поспілкувалась із директором Національного військово-історичного музею України Юрієм Кошелем про те, яким був минулий музейний рік для очолюваної ним установи.

— Як новий рік відміряється від 1 січня, так музейні роки можна відміряти від Міжнародного дня музеїв (18 травня), розкажіть про те, що нового у Музеї, які досягнення, що нового може побачити відвідувач?

— За останній рік ми реалізували ряд виставкових проєктів, покликаних розповісти більше про українську та світову мілітарну історію, та основні події сучасної війни 2014–2025 років.

Серед проєктів можна виділити відкриту 22 серпня 2024 року тимчасову виставку «Останній парад імперій», присвячена 110-річчю початку Першої світової війни (1914‒1918 рр.). Виставка включає парадну форму одягу держав, які брали участь у тих подіях. Деякі елементи мілітарної айдентики понад 100-літньої давнини актуальні дотепер в символіці армій Великої Британії та Франції.

Ця виставка важлива тим, що впродовж 1914‒1918 років на українських землях проходив фронт Першої світової війни й точилися бойові дії. Українці воювали в арміях по обидва боки фронту, що підкреслює трагізм цих подій для нашої історії.

Ще в нас в Музеї вже доволі значна колекція моделей різноманітних дронів та БПЛА, які в тому числі були використані при презентації новоствореного нового роду військ — Сил Безпілотних Систем у червні 2024 року. Інші ж моделі посіли призові місця на чемпіонатах Києва та України з судномоделебудування.

1 жовтня цього ж року, до Дня Захисників і Захисниць України, ми відкрили в експозиції дві нові цікаві локації: одна із уніформою та базовим комплектом необхідного спорядження воїна Збройних Сил України, які отримують українські військовослужбовці під час несення служби, друга — із безпілотним авіаційним комплексом українського виробництва «Vampire» з позивним «Старий», який виконав понад 600 бойових вильотів. Його передали до музею представники 138-го центру спеціального призначення імені князя Володимира Святославича.

Серед інших проєктів — Відкриття виставки, присвяченої волонтерській діяльності в Україні «Волонтером може бути кожен» за підтримки спільноти «ДрукАрмія» (з 5 грудня 2024 року), а також оновлення частини експозиції «24.02.2022», присвяченої обороні м. Маріуполь від російських окупантів, доповненої речами підполковника поліції, донеччанина Святослава Єрмонова (квітень 2025 року).

Ми також співпрацюємо з ЗСУ та іншими державними органами, зокрема у 2024 році брали участь в організації виставки українського безпілотного озброєння та роботизованої техніки на Софіївській площі (22‒25 серпня).

У приміщенні Міністерства оборони України наразі працюють дві наші фотовиставки «Війна за Незалежність України, 2014‒2024» та «Військове братерство». Перша присвячена основним подіям та боям російсько-української війни, а друга — історії міжнародної співпраці у мілітарній сфері України з іншими державами.

20 лютого 2025 року ми відкрили пересувну виставку «Війна за Незалежність України», присвячену 3-й річниці повномасштабного вторгнення рф до України у Київському палаці дітей та юнацтва (із 20 лютого 2025 року). на ній ми успішно протестували розроблені та створені нами універсальні мобільні виставкові платформи для оформлення модульних пересувних виставок. Наразі маємо вже більше 10 готових мобільних музейних стендів з експонатами та інформаційними матеріалами, які можемо експонувати на різних локаціях як пересувну виставку.

Із 2014 року музей одним із перших почав висвітлювати у своїй експозиції події періоду АТО/ООС 2014‒2021 років. Наразі ми продовжуємо займатися цією тематикою. Зокрема 18 лютого 2025 року, до 10-річчя боїв під Дебальцевим Донецької області відкрили оновлену експозицію із персональними речами воїнів, які брали участь у боях за місто.

— Знаю, що Музей також доволі активний в роботі за кордоном, організовує виставки. Розкажіть детальніше, чому виставка називається «Танкова дипломатія».

— Одним з напрямків нашої діяльності — це виставки знищеної російської важкоброньованої військової техніки«, що розпочалась із 2022 року виставкою на майдані Незалежності та на вулиці Хрещатик у Києві. На постійній виставці на площі Михайлівській у Києві також розміщено наші експонати, які ми час від часу оновлюємо.

Нещодавно доповнили її знищеним на Херсонщині російським танком Т-90А, що належав 20-й гвардійській мотострілецькій дивізії, яка колись брала активну участь у Першій та Другій Чеченських війнах, вторгненні до Грузії, а потім вдерлась до Херсонської та Миколаївської областей, де власне зазнала втрат та була вибита з правого берега Дніпра.

Цей та інший експонати нещодавно було презентовано Президенту Франції Емманюелю Макрону та Прем’єр-Міністру Великої Британії Кіру Стармеру під час їх офіційного візиту до України та до Президента Володимира Зеленського.

З 2023 року зусиллями НВІМУ та закордонних партнерів знищені російські танки побували та зараз експонуються у Німеччині (Берлін), Фінляндії (Гельсінкі), Нідерландах (міста Грусбек та Амстердам), Латвії (Рига), Литві (Вільнюс) та Естонії (Таллін). Маємо заявки від низки музеїв на подібні виставки, або на подальшу релокацію танків, які вже експонуються за кордоном.

Такий формат виставок не лише засвідчує вдячність українців та ефективність наданої військової допомоги, а й наголошує на тому, що агресора треба зупинити та нейтралізувати зараз, аби російські танки мешканці європейських міст бачили виключно у вигляді подібних експонатів.

Виставковий проєкт «Код незламності» що складається із понад 150 експонатів, що стартував в Брюсселі (Бельгія) в березні 2024 року, продовжує свою подорож країнами Європи. За цей час експонатура цієї виставки також була доповнена музеями Національної гвардії України та Державної прикордонної служби України.

Виставка складається з найцікавіших та знакових зразків озброєння та обладнання, російської пропагандистської символіки, документів, що засвідчують перебування російських окупантів в країні. Ми постійно доповнюємо та оновлюємо «комплект» експонатів між проведенням виставок та створюємо розлогий етикетаж, який краще пояснює важливі акценти для іноземної аудиторії.

З 2024 року проєкт також експонувався в Угорщині (Будапешт, червень 2024 р.), Німеччині (Берлін, червень 2024 р.), Австрії (Відень, вересень 2024 р.), Литві (Каунас, лютий-березень 2025 р.), Франції (Париж, березень ‒ квітень 2025 року) та зараз розміщений в Естонському військовому музеї ім. Генерала Лайдонера (Естонія, Віймс, відкрита 19 квітня 2025 року — працює до кінця червня 2025 р.).

Також цікавою була робота над виставкою «Україна та Туреччина — об’єднані 500-літньою історією» у посольстві України в Туреччині (відкрита у жовтні 2024 року — працює нині).

Ми активно співпрацюємо з музеями партнерами, зокрема долучились до формування експонатного ряду виставки «Воєнні історії. Україна поруч» у Національному військовому музеї Нідерландів (Nationaal Militair Museum) (відкрита у жовтні 2024 року і працює нині).

— А які проблемні питання Ви бачите в роботі музею?

— Звісно, музей зіштовхується з тими ж викликами, які сьогодні стоять перед музеями і іншими культурними інституціями. Я б радше говорив не стільки про проблеми, скільки про виклики, задля нової якості музейної роботи.

Щоб бути цікавим, музей не може залишатися статичним. Це не місце з «запиленими» вітринами, що чекає, поки хтось випадково забреде. Сучасний музей має постійно розвиватися, шукати нові формати, партнерства, нові підходи до залучення і утримання аудиторії.

Один із ключових викликів — ефективна комунікація з міжнародною аудиторією. І тут ми маємо справу не лише з конкуренцією за увагу та з зацікавленістю, а й з реальним інформаційним протистоянням. Росія активно працює на культурному фронті: її діячів витісняють з одних майданчиків — вони з’являються на інших, пролазять крізь найменші шпаринки насаджуючи «культуру з домішкою пропаганди» або навпаки — «пропаганду під соусом культури». Часом за кордоном музейники виявляються носіями радянської / імперіалістичної парадигми, хіба що в посвідченнях кгб не написано.

Просування україноцентричних наративів — це системна, копітка і водночас стратегічно важлива робота. Вона потребує ресурсів, фахівців і довготривалого планування. А музей — це саме той простір, де така робота може і повинна вестися. Якщо підходити до цього професійно й інституційно, результат буде помітним та стійким.

— Національний військово-історичний музей має кілька філій — як вони працювали впродовж минулого музейного року?

— До складу Музею крім центрального офісу в Києві входять також 6 філій: Музей важкої бомбардувальної авіації (Полтава), Музей Ракетних військ стратегічного призначення (Первомайськ), Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут» (село Пам’ятне Чернігівської області), Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки (Луцьк), Карпатський військово-історичний музей (музей «Герої Дніпра») (Івано-Франківськ) та Центральний військово-морський музей України (Севастополь — тимчасово під окупацією).

Музей важкої бомбардувальної авіації у Полтаві — це колишнє військове летовище, звідки у часи Другої світової війни злітали американські бомбардувальники B-17 та B-24 у межах операція «Frantic». Зараз музей показує низку експонатів — зразків військової авіації — від різних типів літаків до гелікоптерів, та може похизуватись єдиним у світі музейним експонатом — літаком Ту-160 «Білий лебідь» (за класифікацією НАТО — «Блекджек»), який міг нести ядерний заряд, а також моделлю єдиного в Україні літака Ту-95МС.

Музей Ракетних військ стратегічного призначення у Первомайську унікальний тим, що це колишня бойова позиція і командний пункт стратегічних ядерних ракет (таких музеїв існує лише 2 у світі — в США та в Україні). До того ж зараз тематика ядерного потенціалу України — втраченого і перспективного — актуальна як ніколи.

Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут» у селі Пам’ятне на Чернігівщині розташований за 800 метрів від нинішньої залізничної станції Крути — неподалік місця, де 29 січня 1918 року відбувся бій між військами Української Народної Республіки та більшовицькими загарбниками. З експозиції музею ви зможете дізнатися про перебіг самої битви та персоналії цього періоду.

Частина експонатів музею присвячені й сучасній молоді, яка боронить державу від російських загарбників з 2014 року. На території музею розміщені зразки знищеної російської бронетехніки із початку повномасштабного вторгнення рф до України у 2022 році.

У 2022 році під час повномасштабного вторгнення музей перебував у окупації. Поблизу нього відбувалися бої ЗСУ із військами рф, тож можна сказати, що ми помстилися за перший Бій під Крутами.

Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки у Луцьку крім великої кількості зразки військової техніки і озброєння, артефактів сучасної війни та меморіальних предметів Збройних Сил України, може сміливо бути визнаний кращим військовим музеєм, бо має значну кількість експонатів періоду Першої світової війни, яка, на жаль, в українській музейній тематиці представлена менше, ніж, скажімо, Друга світова війна.

Карпатський військово-історичний музей (це музей «Герої Дніпра») у місті Івано-Франківськ посідає провідне місце серед історико-культурних закладів Івано-Франківщини і є одним з перших музеїв краю. Музей має значну експозицію присвячену Першій та Другій світовій війнам, а також АТО/ООС та періоду широкомасштабного вторгнення рф до України із 2022 року.

Центральний військово-морський музей України наразі перебуває у тимчасовій окупації в АР Крим. До складу музею входять дві адміністративні, музейно-експозиційні території: Музейний комплекс «Холодної війни» в Балаклаві та музейний комплекс «Михайлівська батарея» на Північній стороні міста Севастополя. Тепер його центральний офіс знаходиться у Києві, але на перспективу ми плануємо також відкриття одного із приміщень в Одеській або Миколаївській областях.

— Активно обговорюється питання музеєфікації та меморіалізації подій цієї війни. Як Ви бачите роль Національного військово-історичного музею в цьому процесі? І загалом — які мали б бути підходи до цієї складної теми?

— Тут варто зазначити, що Музей долучений до надзвичайно чутливого на цей час процесу, що триває у нас в державі — формування політики пам’яті; наші наукові співробітники залучені в якості фахівців до комісій різних державних органів та до робочих груп, що напрацьовує пропозиції, зокрема і по меморіалізації, і по варіантах найменувань тощо.

На початку цього року Музей став однією із основних платформ проєкту «Школа для гідів. Маршрути пам’яті війни», створеному за ініціативи Державного агентства розвитку туризму України. Зокрема було проведено лекції для київських гідів. Ми не обмежуємося лише Києвом. У перспективі — проведення таких занять для гідів з усієї області, а згодом й України.

Через музеєфікацію і меморіалізацію втілюється певне узгоджене ставлення до подій та явищ. Музеї властивими їм засобами висловлюють своє бачення — що вважати головним, як оцінювати.

Але це відбувається не у вакуумі, а у тісному діалозі. З суспільством, з академічною спільнотою. Це бачення потім домінує значний час, фактично стає офіційною версією, входить до шкільних підручників тощо. До пори, коли накопичаться підстави щось переглянути, уточнити або змінити. Тобто це інерція на роки чи десятиліття.

Війна триває, у гарячій фазі. Тому у нас фізично немає можливості дати якусь цілісну завершену інтерпретацію. Бо нічого не закінчилось.

Можна фіксувати й вести якісь окремі сюжетні лінії. У режимі живого літопису. Наприклад, зброя війни. Операції, які завершились. Міжнародна допомога. Волонтери. Творчість наших воїнів та інше.

Збирати матеріал, формувати колекції треба зараз. Але дати інтерпретацію з відповідними наголосами можна буде з часом. Коли вщухнуть емоції, буде консенсус по принципових питаннях. Наприклад, як називати цю війну? Якщо створювати музеї чи експозиції — вони же повинні мати якусь назву. Якщо встановлювати меморіал — там треба щось написати.

— До речі, на Вашу думку, як має називатися ця війна?

— За змістом — це війна за незалежність, яка має кілька вимірів. Збройна боротьба почалася у 2014 році й вже очевидно має кілька етапів. Зводити до періоду з 2022 року неправильно, бо незрозумілі витоки.

Зараз почастішало використання назви «російсько-українська війна». Але вона не розкриває зміст для стороннього спостерігача. Наче є дві рівнозначні сторони конфлікту, що з’ясовують стосунки.

В офіційних документах України присутня формула — відсіч збройній агресії Росії. Є агресор — є жертва агресії. Вважаю, що до якогось сталого закінчення цього етапу війни треба використовувати саме цю назву.

З часом ми побачимо. Скажімо, якщо залишаться окуповані Росією території, музеї повинні будуть знайти форму, щоб про це говорити і наближати повернення.

— Тобто, виходить, що створювати якийсь великий музей цієї війни — передчасно?

— Я б ставив питання інакше: а в принципі такий музей — один, великий, головний — потрібен? Це звична для нас форма. Але він точно неможливий зараз. І чи буде він ефективним засобом розмови про війну у майбутньому, коли головний інструмент пізнання світу — це смартфон?

Мені здається більш ефективним варіант свого роду розподіленого музею, побудованого на зв’язках. Щоб кожна точка входу в Ужгороді чи Дніпрі була порталом до великого спільного простору, до метавсесвіту.

Ми маємо абсолютно різні досвіди. Якісь наші міста були окуповані, а потім звільнені. Якісь повністю знищені. Хтось перебуває майже на лінії фронту і тримає удар. Харків, Суми, Краматорськ. Інші приймають біженців і працюють як ефективний тил, виробляючі зброю. Чернігів і Чернівці проживають свою історію, але вони пов’язані.

Львівські, житомирські чи миколаївські десантники воюють на сході, чи на Запоріжжі. Їхня роль має бути відображена і в місці постійної дислокації, бо це історія не тільки війська, але й громади. Але так само треба відобразити бойовий шлях.

Є харківський залізничний вокзал, звідки рятувалися люди. А є львівський, де їх зустрічали. І навіть більше — є Перемишль, є величезна кількість місць за кордоном, де українці знайшли прихисток. Є наші вкрадені діти у Росії. Треба показати оці зв’язки, тоді ми вийдемо на об’єднання.

Ми вже думаємо, як розкрити багатовимірний характер війни. Адже медіа, віртуальна реальність створюють величезні можливості, яких раніше в арсеналі музейників не було.

Є енергетика. Є вже згадана залізниця. Це окремі величезні шари матеріалу. Є боротьба у кіберсфері. Є фронти когнітивної війни, де пропаганда — лише один з аспектів.

Спокуса створити щось одне і грандіозне величезна. Але принципово, щоб усі побачили свою роль, свою долю, як частину спільного.

Зібрати парк знищеної російської техніки, показати нашу зброю — це обов’язково треба. Нашому музею певною мірою простіше. Бо ми музей Збройних Сил України. У нас є дуже чіткий предмет. Ми розкажемо історії нашої армії.

Проте це має бути частиною історії нації у боротьбі. Тому, якщо казати бюрократичною мовою, підхід до музеєфікації та меморіалізації повинен бути міжвідомчий і консолідований.

— Повертаючись до зброї і техніки. Ваш музей має досвід організації «парадів» російських трофеїв у Києві та інших містах України. Ви робите виставки за кордоном, у тому числі — демонструючи знищені російські танки від Нідерландів до Фінляндії. Чи можна підсумувати враження — як реагують і як треба показувати?

— Люди звикають до всього. Росіяни копіюють наш досвід, возять по Росії зразки західної техніки. Найголовніше для України — залишатись актуальною.

У нас є дуже сильна сторона. Вимушено, але вона є. Тільки ми й росіяни знаємо, що таке сучасна війна. Хто першим розповість — тими очима світ і побачить цю війну.

Зміни у військовій сфері — тектонічні. Тим же європейцям їх дуже складно осягнути. Тому музейна робота може бути надзвичайно практичною — це частина ментальної підготовки європейських суспільств до нових реалій, які вони не усвідомлюють.

Пару тижнів тому український морський дрон збив ракетою «повітря-повітря» російський літак. Роль флоту повністю змінилася. Це зробили наші воїни і наші інженери за три роки.

Одна з перлин колекції НВІМУ — дрон «Байрактар», який три-чотири роки тому відігравав величезну роль. Зараз головна зброя війни — FPV-дрони, що 4 роки тому були звичайною іграшкою. А тепер летять на оптоволокні на 10‒15 км, випалюючи все.

Верстат, який робить оптоволоконну нитку, та 3-D принтери, що друкують стабілізатори для скидів — це індустрія війни, яка лишається за кадром.

Німецький «емпій», радянський «бобик» та польська «Сила»: виставку «Арсенал епохи» відкрили в Національному військово-історичному музеї України

Європа досі мислить танками, бронетехнікою. Але танк на полі бою стає раритетом. Більшість штурмів — на мотоциклах і навіть електросамокатах. Ми вже бачили, як рій дронів вартістю по 500 доларів, може перетворити армаду танків на металобрухт. З додаванням ШІ це буде новий стрибок.

Це — суть моменту. І Україна повинна це показувати скрізь по світу. В це потрібно інвестувати, бо це цікаво і фахівцям, і широкій аудиторії.

Тоді ми отримаємо іншу якість наслідків: у тій же Європі зрозуміють наш потенціал і нашу роль у колективній обороні. Адже Росія з північними корейцями нікуди не подінеться.