«У капелана немає задачі навернути всіх на християнство…»
Насамперед логічно запитати, як пояснює церква смерть? Тим більше зараз ви капелан, ви поза конфесією. Тож як узагалі пояснює будь-яка релігія смерть?
Православна церква пояснює смерть дуже просто. Її немає. Тобто помирає тіло, але душа — вона вічна, вона залишається. Вона живе. Вона живе з рідними, з близькими, вона живе скрізь і живе завжди. І буде час, коли ці душі будуть десь поруч.
Тобто зв’язок не переривається, він є через молитву, через відчуття того, що людина не пішла, вона отут, з нами. Тому ті люди, що виховані в християнській традиції, ті, що є віруючими, для них це теж важко, але для них це зрозуміло. Вони готові до цього. Мають бути готові.
Максим Стрихар став капеланом у 2016 році, З повномасштабного вторгнення він офіційно служить у 241 бригаді ТрО.
На жаль, ми всі зростали в радянські часи. Тобто з нас віру трошки вибили. А потім та віра, котру ми набували через якісь інші джерела, вона часто була трошки спотворена. У ній десь щось поганське є, щось християнське, якісь місцеві традиції. Тому вже виходячи з того, як людина здобувала віру, як вона її відчуває — так вона і ставиться до того, що хтось із близьких залишає їх, хтось помирає, хтось гине на фронті.
Але ви вірно сказали, що капелан — це позаконфесійне. Як донести людям невіруючим, або нехристиянам, або тим, хто не вірить у єдиного Бога, якщо це не іудеї, не мусульмани, у котрих приблизно таке саме ставлення, як у християн — це вже дуже індивідуально.
Як правило, у війську це відбувається на цвинтарі. Або коли тільки почалася агресія, у Києві було немало загиблих воїнів і тих, хто не встиг стати воїном (офіційно), але отримав зброю.
Тоді ми безпосередньо вже спілкувалися з родиною. Їздили до цього воїна, були з ними, впізнавали його, забирали, ховали. Був ближчий контакт. Зараз війна нас розпорошила. Ми не в центрі Києва, ми по всій Україні. Тому контакти у війську, у нашій бригаді — вони не завжди такі, як мають бути.
Максим Стрихар з військовими на Донеччині на Великдень, 2016 рік.
Ми з вами знайомі ще з 16 року, я зустріла вас під час великодньої служби на сході України. Ви продовжуєте працювати на війні. На жаль, з дуже багатьма довелося прощатись, бо вони загинули. Що ви кажете людям, що ви кажете рідним? Зазвичай є певна традиція прощання. І священники дають якесь слово цій сім’ї. Про що це слово?
Священник має чути людину і відчувати її. Коли я спілкуюся з людьми, стараюся почути їх. І вже виходячи з того, що почув, що відчув, я вже кажу. Тобто тут немає якихось заготовок. Можливо, якийсь досвід уже допомагає…
Не можливо, а точно: Бог дає ті слова, що треба казати, щоб люди їх почули і відчули, щоб вони щось залишили всередині, щоб не були пусті слова якісь: «Браття, сестри, щойно ми втратили нашого батька…». Знаєте, як завжди це кажуть на похороні представники ритуальних служб?
Я говорю без заготовок, це завжди індивідуально.
Уже в умовах війни в нас був страшний досвід. Був паралельно похорон двох воїнів. І запросили іншого священника з парафії, куди ходив другий загиблий воїн. І от зібралася родина, купа бійців і парамедики всі. Священник робить цей повний чин похорону. Я тихенько підходжу, кажу: отче, скоротімо якось усе це — людям важко. Тим більше, поки довезли бійців, уже був запах такий, не найприємніший. Ще й розпорядник посадив оту родину біля гробу. Я сам стояв там — і мені недобре було, а вони там сиділи постійно. А йому [священнику] байдуже, він каже: «Я зі собою привіз хор не просто так! Будемо по повному ховати». Тоді там парамедик утратив свідомість, а далі треба було й дівчину рятувати. Тому я беру [для відспівування] основні якісь моменти, важливі для похорону. Як-от спільна молитва, без зайвих слів.
У капелана немає задачі навернути всіх на християнство, тому я не маю читати всі ці тексти, котрі вже незрозумілі, тим більше на наших похоронах. Я беру коротеньку молитву, де прощаються гріхи — це зрозуміло людям, там зрозумілий текст.
Отець Максим (Стрихар)
Він має бути зрозумілим людям і відповідати ситуації, але важливо не спотворити взагалі зміст священного тексту.
Я пробую так робити, щоб усі разом співали. Тим більше в нас зараз є Тарас Компаніченко, ми разом з ним служимо. І Тарас дуже тонко відчуває людину на цвинтарі. Він з бандурою трошечки розряджає ситуацію, відволікає увагу людей. Мені здається, їм трошки легше буває.
«У кожної дитини стрес минає по-різному… Головне — увага і прийняття»
Ви спілкуєтеся з сім’ями під час прощання і деякі сім’ї знаєте ближче. Що вони кажуть, і що допомагає їм у таку дуже важку хвилину?
Якщо мова про дітей, то вони всі різні, однакових не буває.
До війни я років десять з копійками служив (і зараз продовжую) у Київському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей при держадміністрації. Там діти з проблемних родин, серед них є діти, що втратили родину, батьків або одного з батьків. У нас був випадок, коли на очах дівчинки убили всю родину в Києві. Вона не розмовляла місяців три. Уже спільно з психологами, персоналом, дітьми потрошечки виводили зі стресу. Потім вона почала говорити, посміхатися тощо. Це процес непростий. І у кожної дитини він минає по-різному. Тут часто не працюють психологічні пояснення. Як-от етапи горювання, наприклад. Є діти, що взагалі нібито не горюють, вони десь усередині. Потім воно десь прорве. А можливо, ні.
Є діти, котрі у свої 15–16 років беруть на себе всі турботи родини, бо вважають, що батько помер або загинув, тому дитина як чоловік має цю родину тягнути на собі: має допомагати матері, сестрі. Є діти, навпаки, дуже ранимі, м’які. Є дівчатка, котрі сильніші за хлопців. У нас була дівчинка, їй було років шість. У неї була проблемна родина. І вона готувала їсти, тягнула на собі всю цю родину, бо батьки були не в стані готувати щось чи прибирати. Тобто вона була така маленька доросла жіночка, котра знала, як допомогти матері. Є дуже сильні діти.
Отець Максим (Стрихар)
Якщо брати християнство, то Христос теж підходив до людей індивідуально. Він ніколи не йшов з якимись заготовками: люди питали — і він відповідав. Він не просив сліпо увірувати в Євангеліє. Він просто жив, просто допомагав і просто відчував людей.
Тобто якщо ми зможемо відчути своїх, якщо ми зможемо своє его десь відкинути подалі і відкритися до дитини, тоді ми будемо знати, як з нею далі жити і як вибудовувати стосунки. <…>
Діти, можливо, більше відкриті до священника? Діти, які виросли без батьків, що вони кажуть? Чого їм бракувало? На що, можливо, дорослим звернути особливу увагу?
Знаєте, я стараюсь на такі теми з дітьми взагалі не розмовляти. Це болюча тема: що вам бракувало? Вони ще не зросли, їм ще бракує чогось.
Що мене завжди вражало — діти дуже люблять сповідатися. Тобто якщо одна дитина йде до сповіді, то вже хочуть усі: стоїть черга, і всі щось там розповідають про себе. Вони хочуть говорити. І якщо їм даєш якісь додаткові питання, такі м’якенькі, щоб їх розкрити, то вони можуть виговорюватись, виплакуватись. І далі приходити знов. Або закриватися після цього теж. Тобто у нього такий, знаєте, поштовх був, він відкрився чи вона, висказав усе, що було на душі. А потім — бац! — мозок уже включився: треба закриватися. І знову-таки, ці стадії відкритості і закритості, я думаю, вони постійно чергуються не тільки в дітей.
Тобто увага і прийняття?
Так, це головне: увага і прийняття. Діти — вони дорослі. Вони всі дорослі, але просто в кожного у їхньому дорослому дитячому віці є своє розуміння того, що відбувається навколо. Того, що відбувається з ним, що відбувається з батьками. З ними можна радитися на їхньому рівні, але їм не треба віддавати першість. Щоб дитина не почала насаджувати свою волю в родині і вибудовувати ці стосунки, в яких татові чи мамі не вистачає сили чи не вистачає терпіння суперечити дитині. Бо інакше дитина кричить, плаче і потім уже починає потрошки простір вибудовувати під себе. А батьки поступаються дитині з жалості, з того, що не знають, як бути далі. І потім уже біда — дитинку повернути в її дитинство, щоб вона не будувала світ, виходячи зі свого маленького досвіду.
Отець Максим (Стрихар) і Інна Варениця
Це коли діти старші. А як бути із зовсім маленькими дітьми? Коли дитині рік, два, три — це може бути доросла дитина, а може, ще тільки починати розмовляти. Як розмовляти з цими дітьми?
На їхньому рівні. Христос сказав: будьте, як діти, але не впадайте в дитинство. Треба старатися стати на той самий ступінь, на котрому стоїть дитина. Тобто ви бачите, що вона може, а що не може в цьому віці — в рік чи три. Зрозумілою мовою можна говорити. Навіть якщо дитина ще не розмовляє, а лише якісь звуки видає, от усе одно можна щось уже доносити потрошечки. Можна в якійсь казковій формі, можна десь на прогулянці трошечки підводити до цієї теми. Можливо, вона батька взагалі не пам’ятає і не відчуває його. То, мені здається, треба це відкладати якось на той етап життя дитини, коли дитина вже це може зрозуміти і понести. Знову-таки, на її рівні, дуже обережно, дуже спокійненько так, з любов’ю.
Якщо говорити про казку, то яка це казка може бути?
Це може бути ваша казка. Не обов’язково молитися тими молитвами, що є в молитовнику. Молитви складали люди, казки складали люди, виходячи з власного досвіду, з власних ситуацій. Робіть свою казку.
Наприклад?
Якщо є заготовки якісь, якщо ви бачите щось у книгарнях, можете купити цю казку. Якщо воно лягає на серце. В інтернеті подивитися — може, щось там сподобається. Можна потім ту казку адаптувати для вашої дитини персонально.
«Усі люди, що пішли на війну і стали воїнами, — вони всі герої»
Ми з вами говоримо про втрату батька переважно. Але насправді гинуть, через війну тим більше, дуже багато жінок. Чи звертаються чоловіки? Або, можливо, ви бачите, що їм потрібна підтримка або направлення в тому, як прийняти втрату? Як говорити зі своїми дітьми? Тому що є багато чоловіків тепер, які лишилися батьками-одинаками через загибель дружин.
У нас зараз така ситуація через війну, коли багато чоловіків і жінок пішли у військо, а хтось там залишився: рідні, батьки, дружини, чоловіки, діти.
Часто батько повертається, навіть якщо він не загинув, не поранений, просто пішов у відпустку, повертається в родину. І ця родина стає для нього чужою, бо він не бачив її півтора року.
Навіть якщо вони листувалися, через інтернет був зв’язок, потім людина потрапляє додому (це може бути жінка і чоловік — тут стать не грає ролі) і відкриває: це чужі для мене діти, вони мене не розуміють, вони мене не сприймають, це чужа для мене жінка або чужий для мене чоловік.
Часто люди, що повертаються, вони ще не пройшли тієї стадії гострого стресу. І тоді вони сприймають світ так, як вони сприймали серед побратимів — там, на фронті.
Тобто вони стараються вибудувати ці стосунки, котрі для них уже звичні, і з цією моделлю якось увійти в родину. І там щось сказати дітям.
Максим Стрихар з військовими на Донеччині на Великдень, 2016 рік.
І це не завжди правильно. Вони можуть і зловживати алкоголем, якісь різкі слова казати дітям, травмувати дитину, травмувати себе. І, на жаль, у нас немає підходу, у нас не вчать людей, як бути в цій ситуації.
Якщо людина самотужки зайде в інтернет, то знайде там численні психологічні організації, котрі дійсно допомагають (у такій ситуації).
Якщо все залишити, як зараз є, то буде травмована сім’я, травмована родина, травмований світ, бо ці люди потім зростають і вибудовуватимуть світ.
Тобто виходить така втрата батьків не тільки через їхню смерть, але через різний життєвий досвід?
Так. Особливо тих, кого ми називаємо чотирьохсотими — коли людина зникла безвісти або загинула, а тіла не забрали. Оцими родинами взагалі мало хто опікується.
У Києві, де я мав змогу спілкуватися — там, слава Богу, сильні мами і сильні діти. Мені так траплялося.
У нашій бригаді є родина, в якій опікун виховує трьох дітей, вони живуть поза межами Київщини. Але мені цікаво поїхати, подивитися, як вони спілкуються і як вони будують стосунки. Як вони взагалі це все сприймають.
Усі воїни, що пішли на війну, тобто люди, що пішли на війну і стали воїнами — вони всі герої. Треба звертати увагу, щоб в очах дитинки її батько або її мама, що загинули, або бабуся — будь-хто з родини, щоб вони все ж таки були героями, щоб це був приклад.
Тобто всі люди різні, він міг бути алкоголіком, піти воювати і загинути. Але те, що він знайшов сили піти — це був героїзм. І той досвід, навіть негативний, що був у родині про батька або про матір, — усе ж таки треба сторіночку героїзації для дитинки, щоб дитина пишалася. Так, було різне, але пішов він до Бога, пішов в інший світ героєм.
Тобто щоб дитина дійсно зростала в гордості, що батько, наприклад, когось з однокласників не пішов на війну чомусь, з якихось причин, а мій батько пішов. Він загинув як герой. Я пишаюся цим. Я маю теж бути героєм.
На це, мені здається, треба звертати увагу і вводити у виховання дитинки. Інформацію, котра напрямить, але без фанатизму. Не треба, щоб дитина ходила у вишиванці чи однострої постійно і цим пишалась — «от, я українець» — і сама нічого не робила.
Отець Максим (Стрихар)
«Казка допомагає бачити красиве серед страшного, серед руїни, серед смерті. Оце треба дати дітям»
Повертаючись до казок. Яка ваша улюблена казка, яку ви розказували своїм дітям або яку радили б, не знаю, можливо, ви знаєте, що хтось придумав якусь казку, тобто можете розказати казку від вас?
Мої діти зростали дуже давно, тому я читав будь-які казки, що були вдома. Ті, що заходили мені, ті і читав. Часто я просто розповідав власні казки, своє бачення, виходячи з тої ситуації, в якій засинала дитина. Якщо вона плакала — була одна тема, якщо вона була в радості — можна було просто поцілувати дитину, сказати: «Спи», — та й пішов.
Я люблю дорослі казки — це «Аліса в країні чудес». Мені фантасмагоричні казки подобаються. Це інший світ. У цьому світі, буденному, в котрому ми живемо, можна побачити якусь там кролячу нору, куди можна залізти і відкрити для себе новий чудовий, надзвичайний світ і цим світом можна жити. Світ можна вибудовувати удома серед іграшок, серед батьків, серед друзів.
Якщо говорити про казки про втрату. Я свого часу прочитала дуже багато дитячих книг, у яких тим чи іншим чином на першому або на другому плані є смерть. Ці казки її якось пояснюють. Можливо, ви радите якусь теж?
Беремо шведську письменницю, котра Карлсона створила, — вона пережила війну, у неї непросте життя було, і вона дуже класно розуміла дітей. (Йдеться про Астрід Ліндгрен, але тут авторка і священник сперечаються щодо її досвіду війни, оскільки батьківщина письменниці — Швеція — не була напряму у воєнних діях Другої світової, а лише в очікуванні, що Німеччина або Радянський Союз може напасти на країну. — Авт.)
Астрід Ліндгрен проста для дітей, сучасна, це не Івасик-Телесик. Він теж непоганий герой, але, як для мене, в Астрід більш сучасний світ, більш зрозумілий для дитини світ, з тим самим Карлсоном та іншими героями.
Інна Варениця і Отець Максим (Стрихар)
Тобто даючи приклад Астрід, ви маєте на увазі, що насправді не обов’язково говорити про те, що війна є війна? І це взагалі може бути історія не про війну. Оскільки в «Пеппі», очевидно, вона ж говорила про дітей, які втратили батьків і які опинилися в притулку, але там немає ні слова про війну і фінських дітей, які того часу дійсно потрапили до притулків.
Не обов’язково дітям говорити про війну. Якщо дитина пережила війну, якщо в евакуації, вона сама розуміє, що таке війна. Якщо вона говорить про це, якщо її це мучить, то можна цю тему підтримувати якийсь час. Можна, знову-таки, переводити на ту саму Пеппі.
Багато є класних, таких екшн-героїв, котрих можна використовувати для дітей. Щоб дитина не засинала зовсім самотньою у своєму світі, у тому негативному страшному лісі. А десь жила серед тих героїв у якомусь позитивному світі.
Це і нам буде давати позитив, бо коли ми проговорюємо казку, то також переключаємося своїми відчуттями, своїм мозком на той світ. Ми в ньому живемо якийсь час, і з ним, і після того, як уже розповіли. Тобто він залишається з нами, той казковий світ.
Поки людина живе в казці, поки вона оту молодість казки із себе не випускає, мені здається, людині набагато легше виживати в надскладних умовах війни, евакуації чи втрати близьких. Бо вона може бачити красиве серед страшного, серед руїни, серед смерті. Оце треба дати дітям, щоб вони бачили тут красу, те тепло, ту любов. Це головне.
Інна Варениця під час інтерв’ю
Від авторки. Писати власну казку для власного сина — це була дуже обережно підкинута священником Максимом Стрихарем ідея після того, як загинув батько мого тоді ще дворічки. Я стала записувати окремі фрази та персонажів казки, але скласти їх разом у казку мені все не вдається. Адже це страшна казка, в якій у кінці в дорогої для мого сина людини несправедливо заберуть життя.
Не вдається через те, що я ще відчуваю відповідальність: навіть розмови про смерть мають залишати надію на життя і бажання жити.
