Ліям і Ніша — двоє друзів дитинства, яких тато Ніші Арло (Майкл Фассбендер) виховував у дусі ірландського націоналізму й за принципом, що «кожне слово, вимовлене ірландською — це постріл на користь незалежності Ірландії». Потім виявилося, що Арло — бойовик ІРА; він пішов у глибоке підпілля, аби не потрапити в руки британської поліції. Ліям і Ніша виросли типовими белфастськими lowlife scumbags: живуть із соцдопомоги та роздрібної торгівлі наркотиками, а весь вільний час проводять у клубах і на тусовках. Єдине, що їх відрізняє від решти однолітків — це вкладені татом Ніші зерна націоналізму, які проростають хіп-хоповими текстами ірландською.
Річ у тому, що ірландська — це мова, яка постійно перебуває десь поруч з межею зникнення. У незалежній Ірландії на щодень її використовують близько 70 тисяч людей, а в Північній Ірландії (британському графстві) — менш ніж шість тисяч. У фільмі кажуть, що польської в Белфасті більше, ніж ірландської. А тому розмовляти ірландською — це не просто про мову й комунікацію, це про вияв політичної позиції.
Кадр з фільму Kneecap.
Режисер фільму ірландець Річ Пеппіат до приходу у світ візуального мистецтва робив репортажі, а згодом стендапи про репортерство. Режисерську кар’єру починав з кліпмейкерства, зокрема, знімав дебютний відеокліп тому самому гурту Kneecap, історія якого стала основою його повнометражного ігрового дебюту, де репери зіграли самі себе. Окремо варто згадати і про Фассбендера: більшість знає його як німецького актора, але він має ірландське коріння, та ще й яке. Він нащадок одного з найвидатніших борців за ірландську незалежність початку ХХ століття Майкла Коллінза.
Використовуючи кліпмейкерську стилістику з хаотичним монтажем і фразами пісень, які вилітають на екран, додаючи анімаційні вставки й повсякчас наповнюючи фільм фотографічними кадрами, Пеппіат знімає безшабашну кримінально-музичну комедію в дусі британського серіалу Brassic («Ані шеляга») про те, як двоє гульвіс із Белфаста стали не лише зірками хіп-хопу, але й символом ірландського культурного спротиву.
Окрім ірландських текстів про наркотики, секс і тусовки, гурт Kneecap від початку відзначився антибританською й антиімперіалістичною риторикою. Це поєднання політичної позиції та сучасного звучання зробило їх кумирами ірландської молоді. Намагання британського уряду перешкодити реперам (їхні пісні спершу не брали в радіоротацію, а пізніше гурт позбавили урядового гранту) лише посилили інтерес до їхніх пісень. Щоправда, коли гурт відкрито підтримав Палестину і звинуватив уряди Ізраїлю та США в геноциді в Секторі Гази, у нього з’явилися хейтери; самі ж учасники Kneecap заявили, що їх кенселять за вказівками сильних світу цього.
Кадр з фільму Kneecap.
Фільм Kneecap — це ультрадинамічний комедійний байопік про успіх андердогів; однак Пеппіат говорить і про значно глибші й цікавіші теми, близькі українським глядачам. Зокрема, про колоніальну спадщину та національну ідентичність, а також про мову як форму політичної позиції.
На початку фільму режисер показує кадри організованих ІРА вибухів у Белфасті в 1980–1990-х, зазначаючи, що всі картини про це місто мають саме такий вигляд. Тут дійсно можна згадати десяток шедевральних стрічок, від «Боксера» Джима Шерідана (1997) до зовсім недавнього «Белфаста» Кенна Брани (2021). Однак зараз місто змінилося. У його ірландській спільноті існують два світи. Перший — світ офіційних активістів. Вони облаштовують ірландомовні школи, пікетують уряд з вимогою мовного закону і роблять багато корисних речей, які, щоправда, мало співвідносяться з реаліями вуличного Белфаста. А його заповнюють діти, які теж є патріотами, однак їхнє життя геть далеке від пафосу спротиву ІРА чи офіційних активістів.
Кадр з фільму Kneecap.
Історія, яку розповідає Kneecap — це приклад, коли ці два світи раптом поєдналися. Учитель ірландської та чоловік однієї з ключових ірландських активісток знайомиться з головними героями — гопуватими хлопцями з вулиці — і раптом усвідомлює, що хіп-хоп про секс і наркотики зробить більше для популяризації мови серед молоді, ніж усі можливі шкільні заходи з народними піснями середини ХІХ століття.
Ці рефлексії дуже близькі до української мовної ситуації. Звісно, статус української не наближався до статусу ірландської за рівнем загроженості, однак обидві були маргіналізовані імперською мовою. Тривалий час українська для багатьох лишалася домашньою або ж офіційною, якою не звучить сучасна попкультура.
Кадр з фільму Kneecap.
Володимирові Винниченку приписують вислів, що за долю української мови можна буде не перейматися тоді, коли нею заговорить кримінальний світ. Складно сказати, що зараз з українізацією кримінального арго, але після подій Революції гідності, а особливо після повномасштабного вторгнення українська нарешті стала повноцінною мовою попкультури, а її щоденний вжиток — подекуди актом громадянської позиції.
Стрічка Kneecap з її скаженою енергетикою, чорним гумором і хуліганистою атмосферою зачіпає важливі теми, які відгукуються і в Ірландії, і в Україні. Це історія про важливість мови й один з можливих шляхів до національної ідентичності, про різні форми любові до Батьківщини й різні способи виражати її.
Джерело: Ірландська кримінальна комедія Kneecap: мова має значення
