Команда сімісів
Загалом ці підрозділи штабів мають організовувати цивільно-військову взаємодію, підтримку дій військ і об’єктів цивільного середовища. З урахуванням національного законодавства, крім згаданого, організовують захист цивільного населення, запобігають використанню дітей у збройному конфлікті, гендерно зумовленому насильству, організовують захист об’єктів культурної спадщини, впроваджують прозорість, доброчесність і сприяють боротьбі з корупцією. Сіміси беруть активну участь у стратегічних комунікаціях.
Війна додала до цих завдань місію «На щиті». Ну як додала? Командування Сил логістики зіпхнуло евакуацію тіл загиблих, адже генерал-лейтенант, у котрого в розпорядженні всі засоби логістики, крутіший за полковника, що керує останнім за номером управлінням ГШ і не має жодного штатного авто в усій підпорядкованій системі. Судячи з повідомлень на сторінці Центрального управління цивільно-військового співробітництва ГШ, сіміси тепер також супроводжують військовослужбовців, які отримали поранення (травму, контузію, каліцтво), захворювання під час виконання бойових (службових) завдань і перебувають на лікуванні в закладах охорони здоров’я. Як це робити, якщо представник СІМІС разом з бригадою під Лиманом / Дворічною / Малою Токмачкою / додай будь-який населений пункт на передовій, а поранений — в Ужгороді / Львові / Луцьку / в будь-якому лікувальному закладі поза межами операційної зони, як завжди, невідомо. У доктрину «Цивільно-військове співробітництво», ясна річ, змін не вносили, усе на добрій волі цих добрих людей.
Ветерани ЗСУ проходять реабілітацію у Державному реабілітаційному центрі «Галичина», Львів, вересень 2023 р.
Щоб зрозуміти, який хліб їдять СІМІСи, наведу декілька фактів про їхню роботу.
Приклад хрестоматійний. Африканський Союз контингентами армій Кенії, Уганди, Бурунді, Джибуті, Ефіопії за підтримки ООН проводив миротворчу операцію AMISOM з метою стабілізувати ситуацію в Сомалі, підтримати федеральний уряд, протистояти угрупованню «Аш-Шабаб» та допомогти з відновленням державних інституцій. 2007 рік показав неспроможність миротворчого контингенту вирішити завдання операції через тотальну підтримку угруповання «Аш-Шабаб» місцевим населенням. На місце вбитого бойовика вставали 10 його близьких і дальніх родичів і все продовжувалося по колу. Щоб вивести ситуацію з тупіка на комерційних засадах, бо в арміях Африканського Союзу СІМІСів тоді не було, запросили колишнього головного СІМІСа британської армії, відставного бригадного генерала Саймона Веста. Свою задачу він сформулював так: «виграти серця і розум». І він виграв. Його внесок полягав у розробці політик, тренінгів і процедур, які знизили врешті-решт рівень конфліктності між військами і цивільними, запобігли зростанню насильства. Кажуть, ця послуга обійшлася ООН в семизначну цифру у зарплатній відомості для пана Веста.
Приклад гендерний. АТО, 2018 рік, Курахівський напрямок. Контрактникам підвищують зарплату. І одразу в місцевому РВВС – з десяток заяв про згвалтування військовими. Начальник S9 штабу бригади, колишня слідча з протилежного краю держави, а на момент подій – капітан ЗСУ, сказала: «А не вгадали, дівчатка, будемо розбиратися». І розкрутила схему вимагання грошей з безтолкових контрактників місцевими жіночками, «бо у військових зарплата велика». І потяглися бідолашні забирати заяви… Наталіє! Стара гвардія тебе пам’ятає і дякує. Бо задача СІМІС – насамперед сприяти військам і лише потім допомагати місцевому населенню.
Робота СІМІСа на передовій
Приклад культурно-історично-спадковий. Етап планування операції Об’єднаних сил. Вивчення операційної зони та постанови Кабміну №928, яка тоді затверджувала Перелік об’єктів культурної спадщини національного значення, перетворилося на список з дев’яти сотень об’єктів, біля котрих не можна воювати, чим поставила в куточок операторів, адже воювати майже не залишилося де. Але так – по закону.
Приклад з роботи з населенням. Жителями Донбасу в зоні АТО опікувалося багато міжнародних гуманітарних організацій, з котрими доводилося взаємодіяти, сперечатися, дружити, сваритися, коротше різне було. Приїздять якось наші помічники з прифронтового села і скаржаться, що в місцевого населення – купа проблем: постільної білизни немає, круп немає, взагалі нічого немає, бо автолавка туди їздити поблизу лінії бойового зіткнення не хоче. Де автолавці лячно, там СІМІСу та волонтерам – саме воно. Приїхали до села, зустрілися з людьми і СІМІС прозрів: люди не перуть постільну білизну, просто викидають брудну і чекають, коли волонтери привезуть нову. Люди вимагають не привозити пшоно та гречку, бо «кури таке вже їсти не хочуть». Далі вийшов дядечка десь біля 50 рочків і каже СІМІСу: «Бери блокнота і записуй: мені треба, щоб ти привіз… і продиктував список покупок з супермаркету». СІМІС запхав очі на штатне місце, подихав глибоко і запропонував чесному люду привести велосипеди до робочого стану, згадати, як їздити в сусіднє село до магазину-аптеки-куди там ще треба, та забути про халяву до кінця військової операції. А натомість пообіцяв відновити 2 км дороги, розваленої невідомо ким неясно коли. І зробив це руками інженерного підрозділу. Юра, дякую за позицію, виваженість та глибоке розуміння завдань служби ЦВС.
Роботи з відновлення комунікацій.
Інший приклад захисту населення. Конго, український вертолітний загін. Поряд – озеро, де люди з найближчого села беруть воду пити та для побутових потреб. Приходять ті селяни на КПП і кажуть, що на дальньому березі – спалах військової активності і бегемоти, котрі там проживали, вирішили змінити порт приписки. Ну як майже підводний Чорноморський флот Росії. І приплили ближче до миротворців. Бегемоти – істоти жодним чином не дружелюбні і люди просто бояться ходити по воду туди, де зазвичай її брали. СІМІСи з бегемотами не домовилися, але доставку прісної води до села організували. Бо робота така.
Скільки разів офіцери ЦВС вирушали на нуль та нейтралку разом з бригадами, які відновлювали світло і воду для населення по обидва боки лінії фронту, виконуючи роль живого щита та гаранта припинення вогню, писати не буду, бо це сотні і сотні разів. Не спецназ, не розвідники, не ремби якісь, а саме офіцери ЦВС, іноді – жінки. СІМІСи – не лише найдобріші військові, бо всім допомагають, але й хоробрі неймовірно. І чесні. СІМІС завжди має носити патч з прізвищем під час виконання завдання в цивільному середовищі. Так заведено.
Оскільки вже заговорили про СІМІСів, то й про місію «На щиті» не згадати не можна. Навколо цієї теми грає російська пропаганда. І бреше як дихає. Тобто як завжди.
З початку війни відбулося 11 обмінів тілами загиблих. В РФ вирушили 810 тіл, додому повернулися 8734 українські вояки. Тобто усемеро більше. Але це не пов’язано з втратами сторін! До травня 2022 року на територіях, звільнених від противника, зібрали близько 14 тисяч тіл російських військових. Спочатку їх зберігали в вагонах-рефрижераторах, які майже відразу заповнилися. Але противнику тіла його солдатів не потрібні, бо за тіло загиблого державі слід заплатити родині, а ось за зниклого безвісти – ні. А ще за нього можна в підрозділі зарплату отримувати, поки не зловлять.
Вже влітку 2022 це стало проблемою для Сил оборони, бо утилізація противника набирала обертів і тіл було значно більше, ніж місць для їх гідного зберігання. До грудня 2024 року назбиралося вже близько 46 тисяч ворожих трупів, які не потрібні їх країні. Бо «никто не забыт» – слова, а 46 тисяч трупів – велика купа роботи, проблем, грошей. Скільки трупів ворога псують екологію по полях, посадках, берегах річок, руїнах сіл і міст, лісах і ярах України – невідомо.
В армії Росії, котра з часів Афгану вперто влізала в усі військові конфлікти, більшість з котрих сама ж і провокувала, за 45 останніх років не сформували механізмів та процедур збору та евакуації тіл загиблих. Питання збору штурмовиків загонів «Шторм-Z» взагалі не стоїть, кому ті зеки взагалі потрібні?! Наші оператори БПЛА на Курщині кажуть, що російські загиблі в серпні-вересні 2024 року так і валяються по лісах-полях на звільнених росіянами територіях.
Процитуємо ворога: «Організуйте окремий збір та перелік документів, особистих речей, первинне розпізнавання – тупе зіставлення тіла з документами, знайденими на ньому. Документів ще й не буде майже ні у кого. Потім тобі ж і пред’являть, чому в один мішок склали чотири ноги і всі ліві, де голову втратили, з якого тіла підрозділу? Тому або збирають своїх відразу, або потім їх зберуть, як доведеться, або не зберуть взагалі». Це – загальне по окупаційній армії ставлення до тих, хто ще ранком стояв поруч в одному строю. Стає зрозуміло, чому СРСР не міг порахувати свої втрати з 1945 по 1991. Так само було після першої та другої воєн у Чечні, коли десятки зібраних і невпізнаних загиблих російських солдатів лежали в Ростові аж до 2017 року, а загиблі військові РФ на Донбасі в 2014-2015 роках, лежать досі.
У моргах і спеціалізованих сховищах в Україні зберігаються тисячі тіл російських військовослужбовців, які не затребувані їхньою владою. Російська сторона готова прийняти тіла своїх військових тільки в порядку запиту родичів по лінії Міжнародного комітету Червоного Хреста в рамках міжнародних зобов’язань, яких Кремль формально дотримується. У колишній другій армії світу відсутня системна робота зі збору та ідентифікації тіл загиблих. Пошук зниклих безвісти лягає на родичів і часто проводиться за їх кошт аж до зборів на закупівлю мішків для тіл, на які скидаються рідні зниклих безвісти по численних чатах і групах.
Якщо тіло росіянина якимось чином знайдене, то його відправляють до 522-го Центру прийому, обробки та відправки загиблих (522 ЦПООП при 1602 ОВКГ) в Ростові-на-Дону. Добре, якщо при трупі будуть знайдені документи, які дозволять швидко ідентифікувати загиблого. Якщо документів немає, все буде довше, складніше і дорожче.
Кілька слів про російську мораль. Багато родичів після прийняття в квітні 2023 року спрощеного порядку «визнання учасників спеціальної військової операції зниклими безвісти і оголошення їх померлими» (поправки до їх федерального закону від 14.04.23 N 120-ФЗ) не надто мотивовані шукати тіло, оскільки впевнені, що всі передбачені «гробові» виплати вони і так отримають протягом 7-8 місяців «за законом». Виплати – первинне, тіло загиблого сина/чоловіка/брата та його гідне поховання – вторинне. Все це призводить до того, що Україна майже не отримує запитів з РФ на видачу тіл, отже і віддає мінімум – тих «щасливчиків», на яких прийшов запит.
Питання «хто своїх дійсно не кидає?» вичерпно розкрито.
Команда CIMIC
У серпні 2019 року проєкт «Евакуація-200», з котрого виріс «На щиті», був удостоєний почесної відзнаки «Народний герой України». Представники «Евакуації-200» передали нагороду до Національного військово-історичного музею України на довічне зберігання, вшанувавши таким чином колективний внесок усіх учасників проєкту.
У 2019 в Попасній відділ ВСП був розташований якраз навпроти церкви УПЦ МП. На парковці біля церкви стоїть бусик «Евакуація-200», капітан-евакуатор, якби не піксель – один в один Мефістофель. Він же – і водій, і санітар, і сапер, і командир екіпажу, задумливо курить сидячи на бампері. ВСПешники підходять покурити-побалакати. Зі служби у церкві поряд тягнуться місцеві жіночки-прихожанки. «А кого чекаєте?», – питають. «Батюшку вашого», – не змінюючи виразу обличчя відповідає Мефістофель, дивлячись в точку десь в сусідній галактиці. За секунд 40 від бокового входу церкви ракетою стартує автівка зі священиком за кермом…
Вітаю всіх СІМІСів Сил оборони з професійним днем. Ви – круті неймовірно, найдобріші, хоч і непомітні максимально.
Олексій Олексійович, Михалич, Сансанич, Люда, Костя, Юра, Олена, Льоха, Оксана, Наталія, Катерина, Саня, всі, кого я не згадав, але з ким вирішив безліч питань ЦВС, зі святом СІМІСів! Обіймаю кожного.
