«Тільки б мій син не бачив війни»: сповідь бойової медикині, яка вже п’ятий рік рятує життя на фронті

Вона 15 років працювала медичною сестрою у спокійній районній лікарні на Рівненщині. А потім, коли підріс син, свідомо обрала шлях воїна і вже майже п’ять років служить начальником медичного пункту стрілецького батальйону в одній з найвідоміших гірсько-штурмових бригад. Таміла на псевдо «Мать» щодня рятує життя українських захисників на найгарячіших ділянках фронту, а її головною мотивацією є просте материнське бажання: щоб її 15-річний син ніколи не побачив жахіть війни.

Історію захисниці оприлюднили на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Таміла, перебуваючи на обліку у військкоматі як медпрацівниця, довго відмовлялася від пропозицій піти на службу до ЗСУ. «У мене була „залізобетонна“ відмовка — маленький син. Лише коли він підріс, я погодилася і підписала контракт», — згадує вона.

Після інтенсивної підготовки у навчальному центрі, звістка про розподіл до 128-ї ОГШБр спочатку викликала сльози та страх. «Коли я почула, що потрапила до гірсько-штурмової бригади, з очей полилися сльози, і мимоволі вирвалося: „Але я не хочу сюди!“ Навчання було дуже важким, і мені здалося, що тут буде ще важче», — ділиться «Мать».

Проте реальність виявилася іншою: «А виявилося навпаки — тут дуже просто, наскільки це можливо в армії. За ці 5 років я жодного разу не подумала про переведення.» Ще до повномасштабного вторгнення вона встигла послужити в зоні ООС та здобути престижний берет гірського штурмовика, пройшовши виснажливу смугу перешкод у першій жіночій групі бригади.

З початком повномасштабної війни, після кількох місяців у відносно тиловому підрозділі, Тамілу відрядили до гірсько-штурмового батальйону, де гостро бракувало медиків. Бригада тоді вела важкі бої на Херсонщині.

«Я їздила на евакуацію поранених, ми часто потрапляли в сектор вогневого ураження ворога… пригадую, як одного разу відпрацював російський танк. І хоча хлопці заспокоювали, що снаряди вибухають далеко, все одно було страшно», — розповідає вона.

Допомогу пораненим часто доводилося надавати просто в машині, на ходу — накладати турнікети, знеболювати, зупиняти критичні кровотечі при відірваних кінцівках. «Усе робилося на адреналіні, під стресом, і я часто не пам’ятаю ні імен, ні навіть облич тих перших хлопців, котрих рятувала».

Один випадок з Оріхівського напрямку їй особливо запам’ятався — порятунок бійця, якому вибухом відірвало частину лівої руки. «Ми веземо його в машині, я надаю допомогу, а він кричить, що в нього нестерпно болить палець на відірваній руці, аж корчиться від болю. Ми його врятували, довезли до шпиталю…»

А через два роки, вже перебуваючи у справах в одному з міст, до неї підійшов молодий чоловік і привітався. «Тоді він повертається лівим боком, і я бачу, що в нього по лікоть немає руки. Він каже: „Ви мене тоді вивезли, дякую вам!“. Ми випадково зустрілися через такий час. Із ним було кілька хлопців, і вони теж починають дякувати: „Ви й мене вивозили…“ „І мене…“» — такі моменти, за словами Таміли, дають неймовірну наснагу.

Перший трирічний контракт Таміли давно закінчився, але вона продовжує службу. «Я не жалію, що пішла в ЗСУ… Дуже люблю свою роботу. До мене можна застосувати відомий вислів: „Хто, як не я?“ Тому й далі їжджу на евакуації, хоча моя теперішня посада начальника медпункту цього прямо не передбачає», — каже «Мать». Кожен сигнал про «трьохсотого» по рації — це миттєвий аналіз можливого стану пораненого та підготовка до порятунку. Вона визнає, що найважче — це втрачати побратимів, яких знала особисто, переглядати їхні фотографії.

Її 15-річний син зараз навчається в Києві, ним опікується батько. З сином Таміла на постійному зв’язку, не було жодного дня, щоб вони не спілкувалися, а всі відпустки від першого до останнього дня вони проводять разом. «Син уже вищий за мене, він завжди зустрічає й проводжає мене з квітами… Те, що син далеко, важко для мене. Та ще й у такому підлітковому віці, перед дорослим життям, коли особливо хочеться бути поруч і пояснити правильні, важливі речі…» — ділиться вона найпотаємнішим.

Саме заради нього, заради його мирного майбутнього вона тут: «Усі ці 5 років у ЗСУ для мене як жінки й матері були непростими, а іноді дуже важкими. Війна — це, мабуть, найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 5 років служити, аби тільки мій син не бачив усього цього, аби тільки йому не довелося воювати…»

Як повідомляла АрміяInform, двічі граната падала поруч і не розривалася, одна з них — прямо на груди. Ворожий маячок для артилерії, скинутий на нього, теж не спрацював. Пройшовши крізь пекло під щільним вогнем дронів та артилерії, бувши пораненим, аргентинський доброволець Маркус не лише вижив сам, але й допоміг пораненому побратиму та зміг дістатися до своїх. Його історія — це неймовірне свідчення стійкості, вдачі та незламної волі до життя.