«У Маріуполі зрозуміла, чому у нас завжди був культ хліба» — 72-річна медикиня «Азову» про події в Маріуполі, Афганістан і полон

Тетяну «Хрещену» Теплюк в «Азов» привів її хрещеник, тому й отримала такий позивний. Їй 72 роки та бойовий шлях вона почала ще в Афганістані у 1980 році, коли вирішила піти у військкомат та підписати контракт. Працювала там півтора року, в хірургічному кабінеті, як старша операційна сестра, а після цього повернулася до мирного життя в Україні, яке розтягнулося на багато десятиліть. Проте, у 2014 Тетяна не змогла сидіти осторонь, тому доєдналася до Майдану.

Про свій шлях вона розповіла в інтерв’ю для Армія TV.

— Для мене було тригером побиття молоді. Били наших дітей, а ніхто не сміє бити українських дітей. Спрацював інстинкт матері, бабусі. Якщо до цього молодь виборювала своє право бути в Європі, я думала, що це їхнє життя, мене це мало стосується. Але, коли зачепили наших дітей, я вирішила, що маю бути поряд з ними й на скільки можу допомагати їм у цій боротьбі, — згадує вона.

У 2015 році Тетяна доєдналася до «Азов». Туди її запросив хрещеник. Медикиня зізналася, що чекала такої пропозиції цілий рік. Усвідомлюючи свій вік, вона розуміла, що самостійно її навряд чи кудись візьмуть, тому це запрошення стало важливим шансом.

Вона щиро полюбила людей, з якими довелось служити, і закохалась у сам Маріуполь, який викликав у неї повагу ще задовго до приїзду. Прибувши туди, вона зрозуміла, що хоче залишитися в цьому місті й бути поряд із цими людьми.

Під обстрілами в Кураховому за день могла обстежити до 70 хворих і легкопоранених: історія майора медслужби ЗСУ Алли Асауленко

Перші дні повномасштабної війни для Тетяни злилися в один безперервний потік обстрілів, хаосу та безсонних ночей. У той період вона не орієнтувалася в датах і часі, оскільки події розвивалися стрімко й безперервно. Хоча медпункт ще функціонував на першому поверсі, основну частину часу медики проводили в підвальному приміщенні.

У таких обставинах вона повністю зосереджувалась на діях — вимикала емоції, придушувала будь-які думки, залишаючи лише чітке виконання обов’язків. Лише коли доходила звістка про загибель когось із побратимів, пробивалися емоції, але навіть тоді вона стримувала себе — вважала, що не має права дозволити собі слабкість або сльози перед іншими.

Її внутрішній стан у ті моменти можна було описати як «напівкам’яний» — максимальна стійкість і повне зосередження на допомозі. Саме в Маріуполі Тетяна усвідомила, звідки в українського народу такий сильний культ хліба.

— У нас була така імпровізована кухня, вона була на виході із підземелля. Я туди йшла і робила такі коржики з води, муки та трішки олії, обжарювала просто на пательні без нічого. Але запах був неймовірний і це було дуже смачно. Були консерви, було ще навіть трохи печива, були цукерки, але хотілося хліба. І ці коржики були таким хлібом.

А там, коли вже на «Азовсталь» перейшли, там були запаси добрячі. На вечерю був шматочок того коржика, шматочок сиру, сала малесенький шматочок, ложка цукру, ложка меду і якась каша. Була така пайка ввечері і вранці була якась каша. З часом, кількість їжі зменшувалась, — каже вона.

«У мене влучило десять куль, одна з них — у молитовник»: історія Героя України Юрія Жуковця

Із оточення можна було виїхати разом із цивільними, така можливість була лише двічі чи тричі: коли оголошували тишу. Однак «Хрещена» для себе цей варіант не розглядала.

— Просто я бачила, що в цій ситуації я потрібна. Люди ж приходять, їх треба лікувати, перев’язувати, хто це буде робити? Тим більше я операційна сестра і знаю як. Я не могла звідти піти, я не могла їх залишити, — розповідає медикиня.

Про здачу в полон «Хрещена» почула напередодні — 16 травня. І сприйняла це, як надію на життя. Тетяна вважала, що рішення про вихід у полон було ретельно обдуманим і що командування активно шукало можливості для порятунку.

Вона згадувала, як у погляді «Редіса» читалася тривога й напружений пошук виходу, оскільки його пригнічувала думка про приреченість людей на загибель — було очевидно, що з повітря може прилетіти удар, який знищить усіх.

Також ходили чутки про прибуття до Маріуполя підозрілих цистерн, які могли містити отруйні речовини. Попри все, Тетяна вірила в диво і, коли дізналася про вихід у «почесний полон», сприйняла це як шанс на порятунок. Вона сподівалася, що хоча б більшість її побратимів залишиться живою.

Медикиня розповіла, що спочатку була Оленівка, де більш-менш все було «цивілізовано». Під час допитів Тетяну та інших полонених викликали як свідків «злочинів», нібито скоєних бійцями «Азову». Їм ставили абсурдні запитання. Усе, що було зруйновано в Маріуполі, — драмтеатр, пологовий будинок, житлові будинки — російська сторона намагалася приписати українським військовим.

Полонені заперечували ці звинувачення, наголошуючи, що їм нічого не відомо. Під час теракту в Оленівці, 29 липня 2022 року, Тетяна була в іншому кінці колонії на досить значній відстані й лише чула вибухи.

Колонія в Оленівці була в аварійному стані: будівлі руйнувались, система каналізації була зламана. Попри це, іноді до полонених доходила певна інформація ззовні. Подейкували, що деякі хлопці мали телефони й через них дізнавалися новини. Крім того, кільком дівчатам дозволяли зателефонувати додому після участі в інтерв’ю.

— І от коли Харківщину звільнили, якраз «Пташка» була з нами в камері, вона з мамою розмовляла і вона прибігла вся червона: «Харків відвоювали». Потім до нас дійшло, коли звільнили наших командирів, — це був день щастя для нас. А от в Таганрозі уже ніякої інформації. До того ж в росії умови були гірші, так само як і ставлення наглядачів, — розповідає «Хрещена».

Її обміняли 31 грудня 2022 року. Вона згадує, що за день до цього їх викликали з речами, перевдягли, перевзули. Пів дня просиділи в страшній камері, а потім знову підняли нагору, знову перевдягли в робу тюремну.

«Я бачив, як той газ стелився траншеєю»: історія піхотинця, який пережив хімічну атаку росіян

— У мене не було відчуття, що я от сьогодні звідси кудись дінуся. Але коли піднялася в камеру, чомусь в мене така думка була, що завтра вранці знову мене викличуть і я вже звідси поїду. І вже 31 грудня мене забрали.

Швиденько скрутили, зав’язали очі, руки скрутили, повантажили в машини, повезли. Потім, коли привезли, я зрозуміла, що на летовище, бо був шум двигунів літаків, а я добре знаю це, — згадує вона.

Після повернення з полону Тетяна продовжує служити в тиловому медпункті. Вона займається здоров’ям бійців, контролює соматичні захворювання, виконує лікарські призначення та слідкує за станом водіїв перед виїздами — перевіряє тиск, пульс і загальне самопочуття.

Жінка також регулярно бере участь в акціях Free Azov на підтримку військовополонених. На її переконання, ці ініціативи мають велике значення не лише як суспільний сигнал, а і як джерело моральної підтримки для самих бійців у полоні.

Вона згадує, що була вражена, коли після звільнення дізналася про масштаб таких акцій, а згодом чула від інших бійців, що ті на відстані відчували підтримку. На її думку, це важливо насамперед для них — щоб вони знали, що їх чекають і що вони тут потрібні.

Атаманів Діана для АрміяInform