Ламаючи межі очевидного
Задум цієї збірки есеїв втілився в життя через місяці після того, як автор(к)и виголосили промови у Венеції навесні – восени 2022 року. Вона стала свого роду документацією важ ливої сторінки нашої історії. Коли наше існування опинилося під загрозою через повномасштабне вторгнення Росії в Укра їну, ми не могли нічого планувати наперед. Перший рік вели кої війни — як багато хто її називає, щоб розрізнити з війною на Сході України та окупацією Криму, що почались у 2014-му і тривають досі, — був невизначеним, доки не було деокупо вано Харківську та Херсонську області наприкінці того ж таки 2022 року. Але в перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення всі ми дуже хвилювалися щодо результатів воєн них дій і долі України. Світу також явилося нове втілення злочину геноциду — він мав змогу спостерігати за масовими вбивствами в Бучі, Ізюмі та Маріуполі в режимі онлайн. По трібні будуть місяці, щоб відновити здатність думати про майбутнє і знову почати планувати на тижні, місяці й роки вперед. Ця публікація постала з розуміння того, що отримані знання були варті зусиль, витрачених на організацію програми такого масштабу і, зокрема, й на це видання, незважаючи на гостру нестачу ресурсів.
Ми готували цю збірку у 2024-му, за два роки після початку повномасштабного вторгнення. Ми були стомлені й виснаже ні, спустошені і знервовані, живучи в постійній напрузі від сирен повітряної тривоги, ракетних обстрілів, нестачі елек троенергії і відключень світла. Ми ночували в бомбосхови щах і щодня втрачали дорогих нам людей. Ми не знали, коли зможемо знову згадати, що таке безпека, і коли ми зможемо почати опрацьовувати свої травми. Або коли ми знову мати мемо змогу розмірковувати про мистецтво та культуру за мість того, щоб постійно думати про потворний і жорстокий світ війни.
Агресія Росії закінчиться нескоро, тому в нас немає вибору, окрім як продовжувати щоденну боротьбу: хто в окопах, хто в медіа, хто на міжнародних мистецьких бієнале. Ми не роби тимемо нічого, що не вважаємо вкрай важливим, — і ця збірка есеїв — не виняток.
Коли ми почали підготовку цього видання, наша стійкість також розквітла новими звичками та ритуалами: ми навчи лися працювати в бомбосховищах із генераторами та екофлоу, після безсонних ночей через ракетні обстріли ми, як і завжди, відводили дітей до школи та йшли в офіси, щоб вкластися в окреслені дедлайни. І культура розквітла. Квитки на теа тральні прем’єри розкуповують за лічені хвилини, ледь не щотижня з’являються нові книгарні, люди шикуються в чер ги на виставки українського мистецтва, а в музеї Ханенків, що був пошкоджений російською ракетою, відбулася напере додні п’ятигодинна сучасна опера.
Коли вперше виникла ідея публічної програми до 59-ї Між народної бієнале мистецтв у Венеції — у перші дні вторгнен ня наприкінці лютого, — ми ще не до кінця усвідомлювали масштаб лиха. Ми перебували в шоковому стані, коли вирі шили, що можемо продовжувати діяти, ніби нічого не стало ся, тоді як наш мозок волав, щоб ми тікали або боролися. Це було божевіллям — оголосити, що команда кураторів — Лізавета Герман, Марія Ланько та Борис Філоненко — про довжить роботу над національним павільйоном України разом із художником Павлом Маковим. Тоді рідне місто Макова і Філоненка, Харків, перебувало (і досі перебуває) під інтенсивним артилерійським обстрілом, а до Києва — міста Ланько та Герман — зусібіч наступали російські БТР. Незбаг ненно, як хтось міг думати про міжнародну мистецьку подію.
І все ж таки їм вдалося організувати проєкт, і вони запроси ли Український інститут організувати публічну програму. Ідея зародилася 1 березня 2022 року під час розмови про мож ливе використання Російського павільйону, який залишився порожнім після того, як його команда скасувала свою участь. Вибираючи між тим, щоб залишити споруду порожньою й провести дискусію про деколонізацію Росії, рішення чітко ви малювалося в нас у голові: ми залучимо інші павільйони, візьмемо деколоніальність за тему й розглянемо твори мис тецтва крізь призму війни Росії проти України.
За допомогою кураторки та команди Венеційської бієнале, кураторів та кураторок інших павільйонів, партнерів і друзів навесні 2022 року було сплановано кількатижневу програму. 22 квітня відбувся перший захід у Театрі Пікколо в Арсенале. Борис Філоненко, Алевтина Кахідзе, Сергій Плохій, Олеся Островська-Люта за моєї модерації обговорили вплив російської війни на світовий мистецький контекст. Розмірковуючи про ситуацію в Україні, Олеся Островська Люта зауважила, що щоденне завдання тих, хто зосталися в Києві, — «залишатися живими і триматися» та «не дати собі збайдужіти. Ти перестаєш відчувати речі так, як вони відчувалися ще місяць тому… Не розводь мелодраму і… осмислюй свій досвід». Київ був на перших шпальтах у всьому світі. По дії в Україні також задавали тон світу мистецтва. За кілька днів перед відкриттям Венеційської бієнале до її експозиції було включено роботу Марії Примаченко — після того, як му зей в Іванкові, де зберігалися деякі роботи художниці, був зруйнований російською ракетою. Кураторка бієнале Чечілія Алемані також оголосила, що в межах виставки буде надано простір для додаткового Українського павільйону в Джардіні, і за кілька тижнів архітекторка Дана Косміна спорудила тим часовий павільйон «Piazza Ucraina» (Площа України). Це був майданчик, що нагадував обгорілу будівлю з купою мішків із піском посередині — так в українських містах оберігають від бомб об’єкти культурної спадщини.
До 2022-го жила наївна ілюзія, що імперії відійшли в ми нуле, що демократія — універсальна цінність і що досвід єв ропейського геноциду середини ХХ століття ніколи не повто риться. Концепція Френсіса Фукуями про «кінець історії» (яка була поширена в часи мого навчання в Київському націо нальному університеті на початку 2000-х років) затуманюва ла світу погляд, навіть коли безліч голосів за межами Захід ної Європи та США закликали людей придивитися уважніше: чеченські війни в 1990-х – 2000-х, повільна окупація Сакар твело у 2008-му, тимчасова окупація Криму та війна на Сході України в 2014-му. Але навіть екстрені павільйони на Вене ційській бієнале — як, наприклад, Грузинський павільйон 2015 року з назвою «Кордони, що повзуть» (Crawling Borders) — не відігравали жодної ролі. Це прекрасно, що «Piazza Ucraina» постала там у 2022-му, але чи змінилося щось від того? Чи може мистецтво змінити реальність? Якщо ні, то на що спроможне мистецтво в часи світових криз? Про грама, задумана як платформа для з’ясування таких непро стих запитань, змогла зробити кілька кроків уперед у пошуку відповідей на них. Принаймні межі того, що ми вважаємо нормою, очевидними для всіх людей речами, перестали бути непорушними. Деколонізація проклала шлях через нову і страшну територію до емансипованого майбутнього, яке ми навряд чи могли собі уявити.
Презентація видання у Львові
Коли у квітні 2022 року, під час підготовки до відкриття Венеційської бієнале, відбулася перша розмова про програму, світ досі був шокований звірствами російської армії, вчиненими в Бучі. У той самий час ще тривало захоплення Марі уполя. Захисники «Азовсталі» були заблоковані на заводі та оточені численними російськими військами. 16 травня укра їнське керівництво наказало тим, хто залишилися в живих, зда тися. Більшість із них досі перебувають у російському полоні, а щонайменше 53 були вбиті в липні 2022 року в Оленівці. Однак того квітня українські гелікоптери все ж таки потра пили глибоко за лінію фронту і скинули провізію та боєпри паси. Люди, які переховувалися під землею без їжі, води, те пла і світла, записали повідомлення і запостили їх. Ми могли спостерігати за геноцидом наживо зі своїх смартфонів, попи ваючи просекко чи капучино й милуючись вражаючою кра сою Венеції.
Я витратила два тижні, аби переконати українську худож ницю Алевтину Кахідзе приїхати на бієнале. З 24 лютого 2022 року вона не виходила зі свого будинку в Музичах, що на околиці Києва. Вона спала в підвалі зі своїми двома соба ками й котом, чуючи вибухи артилерійських снарядів і бомб лишень за 5–7 км від її будинку. Вона не хотіла розлучатися з родиною після того, через що вони щойно пройшли, і не мог ла зрозуміти, як хтось може продовжувати творити та гово рити про мистецтво. Я змогла підібрати правильні слова й переконала Алевтину вперше з початку повномасштабного вторгнення покинути дім і приїхати до Венеції.
Вона витратила понад 24 години, щоб дістатися до місця призначення, оскільки літаки з України не літають. Вона їха ла нічним поїздом із Києва до Польщі, електричкою через Польщу, щоб дістатися до аеропорту, долетіла до Венеції та пливла на човні до острова. Я бачила, як Алевтина йшла на бережною від площі Сан-Марко до Джардіні. Вона мала наля каний і розгублений вигляд і з непідробним здивуванням спостерігала, як люди розважаються. Я привіталася, обійняв ши її. «Навіщо? — запитала вона. — Навіщо всім цим людям тягар нашої огидної війни? Тут так красиво. Їм не треба цього бачити. Їм не треба знати, яка жахлива і мерзенна ця війна». Вона хотіла вберегти цих красивих людей, хотіла захистити їх так само, як українська армія захищає безпеку Європи від російської агресії. «Їм це потрібно. Ти маєш розповісти їм, яка війна огидна, щоб захистити їх. Твоє мистецтво може застерегти їх».
Ми розпочали цю програму тоді, коли світ все ще сумнівав ся, чи зможе Україна вистояти супроти Росії. Нам потрібно було знайти мову для обговорення поточних подій, для пояснення того, чому європейці, які звикли насолоджуватися російською культурою та дешевим газом, не помічають небезпеки з боку Москви та її наступу на українську та європейську свободу і справедливість. Ми завершили в листопаді, коли Київська та Харківська області були звільнені, а тіла з незліченних безіменних могил у лісі під Ізюмом — ексгумовані. У жовтні українські сили атакували Кримський міст. Фінальна подія в межах програми відбулася лише за тиждень після звільнення Херсона. Поразка Росії витала в повітрі. Україна була Давидом, який перемагає Голіафа. Сумнівів у тому, хто переможе у війні, було набагато менше. Відкритим залишається питання, скільки часу і скільки життів знадобиться для нашої перемоги.
Дякую всім, хто зробив це можливим.
Тетяна Філевська – креативна директорка Українського інституту, артменеджерка, кураторка і письменниця. Має ступінь з філософії, з фокусом на сучасному мистецтві та історії українського мистецтва ХХ століття. Авторка книг «Казимир Малевич. Київський період 1928–1930», «Казимир Малевич. Київський аспект» та «Дмитро Горбачов. Случаї». Курувала публічну програму Українського павільйону на 59-й Венеціанській бієнале, присвячену деколонізації.
Видання «Деколонізація мистецтва. За межами очевидного» створено Українським інститутом, Фундацією культурної дипломатії і видавництвом ist publishing завдяки підтримці Фундації ЗМІН.
Джерело: «Деколонізація мистецтва. За межами очевидного». Уривок
