«Я бачив цивільні автівки, розстріляні тільки з однією метою — пограбування»
Артеме, розкажіть, як прийшли на службу. Адже ви, на відміну від багатьох з нас, готувалися до повномасштабного вторгнення, хоча не були пов’язані з військовою справою до цього.
Усе було не спонтанно: я вже зібрав пакет документів до вступу в ТрО і тільки фотокартки не зробив. Уже дивився, куди віднести, сходив у військкомат ще до повномасштабного вторгнення. А коли почалося, уже з цим пакетом пішов на блокпост. Хлопці були в шоці, тому що ні в кого такого пакета не було: довідки про несудимість, кардіоаналізи тощо. Ніхто не думав їх брати в перші дні війни.
У перший день війни о 5:00 мене розбудила дружина: «Нас бомблять!». Я: «Та невже?».
Була в мене крайня вулиця у бік Бучі, Ірпеня й Гостомеля — і було чути вибухи.
Коли вже зрозумів, що трапилось, то поїхав до військкомату. У мене взяли дані і сказали: «Ми вам перетелефонуємо». Я розумію, було дуже багато напливу і старалися брати вже хлопців з досвідом. У мене дві освіти, але коли я навчався в будівельній академії, військової кафедри не було. Хоча все життя працював на керівних посадах і маю організаторські здібності.
А ви мріяли взагалі бути військовим, можливо, в дитинстві?
Ні, моя мрія — бути будівельником. Вона в мене реалізована, і я можу пишатися тими будівельними проєктами, які створюю.
Артем Мороз і Анжеліка Сизоненко
Я так розумію, коли десь приблизно рік-півтора йшли розмови про повномасштабне вторгнення, від закордонних наших партнерів були повідомлення, ми бачили 200-тисячне російське військо на кордоні з Україною, ви вирішили, що обов’язково будете захищати Батьківщину?
Звичайно, маю кого захищати. Тому коли першого дня війни в мене під будинком стали танки і танкісти сказали: «Виїжджайте», — ми виїхали в Макарівський район. І на шостий-сьомий день уже були в оточенні.
Ми виїжджали по Житомирській трасі через російські блокпости. І я бачив цивільні автівки, розстріляні тільки з однією метою — пограбування. Тому що люди виїжджали, брали зі собою цінні речі, гроші, коштовності — і їх просто грабували.
Ну і орки ж не цуралися нічого. Вони жінок, дітей розстрілювали, коли грабували машини. Тож коли вдома сказав дружині, що пішов до ТрО, то жодних сумнівів не було. І дружина точно пишається моїм вибором, і я теж пишаюся тим, що я мав честь захищати Україну.
І ваші дітки теж пишаються? У вас двоє діток, правильно?
Так, чудові діточки — Матвійчик і Настя. Матвійчику вісім, а донька взагалі татова гордість: китайська, англійська, математика, гітара. Обдарована дитина.
Артем Мороз з родиною
«Якщо ми не будемо підтримувати своїх, то доведеться підтримувати росіян»
У який момент ви вже приєдналися до ТрО?
Ми виїхали з оточення, і я був упевнений, що орки в Київ не увійдуть. Ми повернулися додому. Тоді я пішов до однієї, до другої, до третьої бригади — і зміг домовитися. Це було дуже складно, тому що коли ми вже виїжджали в Миколаїв з точки нашої дислокації, то нас у роті було 203 людини. А мало бути трохи більше ніж 90, тобто перебір був більш ніж удвічі. Я точно знаю, що майор сховав свій офіцерський квиток тільки для того, щоб опинитись в окопах. Офіцерів дуже було багато і солдатів.
Як вважаєте, чому тоді був перебір, було дуже багато добровольців, а зараз так складно знайти мотивацію, щоб піти захищати Батьківщину?
Я думаю, що, на жаль, це корупція і недопрацьовка нашої пропаганди, скажемо так. Я впевнений, що вона повинна працювати 24/7. Мають розказувати, які бонуси, які плюшки, статус військового повинен постійно підтримуватися. Працювати і працювати: і нашим медіа, і політикам, і блогерам на підтримку наших ЗСУ. Насправді якщо ми не будемо підтримувати своїх, то доведеться підтримувати інших.
У вас, ветерана, яке ставлення до таких чоловіків?
Специфічне. Я розумію, є люди, які заробляють гроші, платять податки, підтримують армію, роблять добрі справи. Це одні. А є, звичайно, інші — і їх треба по-іншому трохи «надихати».
На жаль, деякі хлопці в окопах вже по три роки, вони вже навіть перестали рахувати контузії. І якщо вони вигорять, то хто їх замінить?
Тому я думаю, що повинні працювати всі. І стовідсотково армія повинна бути на добровольній основі. Я точно не хотів би опинитись в окопі з примусовим приведенням — це ненормально. Усі повинні бути вмотивованими і забезпеченими на 100 %.
«Я не втратив свідомість і завдяки цьому врятував життя побратимів і своє»
Ви одразу потрапили на Херсонський напрямок?
Наприкінці березня була присяга, і через декілька днів ми вже опинились на Миколаївщині, а потім на Херсонському напрямку. Там і Чорнобаївку було видно в полі за 16 км, тому все було чутно.
Ви бачили, як росіяни лізли туди без кінця?
Ну, я бачив, як наші туди постійно насипали. Потім наша задача була дуже скромною: ми охороняли від ДРГ три сімки (М777 — британсько-американська причіпна гаубиця зі стволом калібру 155 міліметрів. — Ред.). З наших позицій просто заїжджали артилеристи — працювали і від’їжджали. Через декілька місяців ми вже опинились у Херсоні, у червоній зоні. Ми були на нулі і там виконували бойові розпорядження, які нам ставило командування. Кошмарили орків так, що вони думали, що з нашого напрямку йде наступ. Ну, мені не соромно, що я там був.
Ви ж не мали можливості навіть навчання пройти будь-яке.
У нас навчання було: ми виїжджали на полігони з позиції. Ти ж не перебуваєш на позиції 24 на 7. Кілька тижнів ти на позиції, а потім на три-чотири дні виїжджаєш поїсти і поспати нормально. Тому що вогнем накривали дуже сильно.
Артем Мороз
206 батальйон ТрО безпосередньо брав участь у звільненні Херсонщини 8 місяців. Як ви розповідали в одному з інтерв’ю, лише за тиждень вас перекинули на інший напрямок. Розкажіть, завдяки чому вдалося звільнити Херсонщину.
Це були дуже активні бої. І, звісно, ми досить довго всі очікували цієї перемоги. Коли вже були в Херсонській області на самому нулі, кожен тиждень йшли 50–100 м уперед. Ми просто постійно їх підпирали. І фактично тільки завдяки згуртованості наших військових і грамотному керівництву це все відбулося. Це тоді було щось справді неймовірне, особливо для цивільних. Ми не очікували, що наша армія, яка втричі менша за російську, зможе це.
Ви були звичайним солдатом і до чого доросли на момент поранення? Як вам це вдалося?
До командира відділення. І інколи виконував обов’язки взводного. Я думаю, бажання це робити. І, певно, трохи освіти.
Розкажіть, як отримали поранення у 2022 році на Херсонщині.
Кілька тижнів йшли такі рясні-рясні дощі — і чорнозем став схожим на кашу. Розпогодилося — і нам якраз мали передати «мавік». Я приїхав на позицію за своїм «мавіком» у червону зону. І в цей момент прилетіла 120 мм міна: почався обстріл. Перша ж міна — пряме влучання. Три побратими загинули миттєво. Я викликав евакуацію. Відгукнулися побратими з батальйону, мінометники. Приїхали діставати нас під мінометним обстрілом. Бо росіяни, коли влучили, продовжували мінометні обстріли. Коли я вже був у лікарні, то дружина діставала чорнозем з вуха.
Я не втратив свідомості і завдяки цьому врятував життя побратимів і своє. Тому що була дуже велика втрата крові і хлопці могли подумати, що я вже все — і перестали б надавати медичну допомогу. Я, на жаль, дуже багато знаю прикладів, коли хлопців рятують із чорних пакетів.
Артем Мороз
«Я приходжу у шпиталі і власним прикладом показую, що можна жити на двох протезах: і танцювати, і бігати, і дайвінгом займатися, і автівку водити»
Артеме, поговорімо про шлях воїна. По-перше, є такий ваш проєкт (йдеться про «Шлях ветерана». — Ред.). І я хотіла б, щоб ви розповіли від моменту поранення до протезування: що відбувається, як проходить реабілітація.
Я приходжу у шпиталі і власним прикладом показую, що можна жити на двох протезах: і танцювати, і бігати, і дайвінгом займатися, і автівку водити.
Колись зовсім молодий хлопець сидів на ґанку і плакав. Я: «Ти з розуму зійшов? Ти ж живий». Він: «Я ж не знаю, як далі». Я кажу: «Дивись на мене. Я бігаю, танцюю, ось машина». І вже наступного разу він кричить на коридорі: «Тьомо, привіт». Уже посмішка на обличчі. Я вважаю, що це дуже велика справа.
Після поранення треба придумати для себе мрію — і потім перетворювати її на ціль і йти до неї. Наприклад, похід на Говерлу, поїздка на море чи ще щось.
У вас це був Бостонський марафон?
Так, і це теж випадково було. Через місяць після поранення зайшов лікар і каже: «Ти через пів року повинен побігти». Я відкрив телефон і чомусь згадав Бостонський марафон. Я точно знаю, що я не втратив свідомість і не загинув тільки завдяки своєму гарному фізичному стану. Тому така спортивна ідея була тим, що треба.
До речі, якраз минуло два роки — 17 квітня 2023 року я пробіг марафон. Протези ще були не постійні і не бігові. Я посадив дівчину у візочок і, тримаючись за нього, зробив ці декілька кроків на забігу на Бостонському марафоні. Це, мабуть, найбільш неперевершені відчуття в моєму житті!
Артем Мороз бере участь у марафоні.
Це справді фантастично. Ви справжній герой і приклад для наслідування. А якими були оці пів року, коли ви готувалися втілити свою мрію і робили перші кроки на протезах?
У мене дуже короткі культі і складний випадок, пощастило запротезуватися в Америці. У деяких випадках наші вітчизняні протези можуть підійти, але якщо немає коліна, то краще за кордоном.
А за який час ви стали на протези?
Я, як мені сказали лікарі, більше виняток з правил. І я прагнув швидко стати, тому вийшло за два з половиною місяці. А іноді рік минає — і хлопці не можуть стати на протез. У мене теж були рубці колоїдні: їх висікали, зашивали. Але, хвала Богу, все чудово, кайфуємо від життя.
«Є не дуже свідомі співвітчизники, які на наших кістках стають мультимільйонерами»
Скажіть, будь ласка, Артеме, а як знайти інвесторів чи якесь фінансування, щоб протезуватися у США? Можливо, ви дасте поради?
Питанням займалася моя дружина — просто по всіх фондах писала листи. Відверто скажу, що треба бути дуже обережними, тому що є не дуже свідомі співвітчизники, які на наших кістках стають мультимільйонерами. Тому треба дуже вибірково і цілеспрямовано шукати і підбирати, хто буде протезувати. В благодійних фондах теж є шахраї, і, на жаль, дуже багато.
Скільки ви перебували у США?
Спершу два з половиною місяці. Тоді ще місяць, коли було перепротезування через півтора року. Вони швидко нижню частину залишили, а верхню просто переробили — і все. Це вже було дуже швидко.
А яке ставлення відчували от від американців?
В Америці дуже пишаються своїми ветеранами. І тому тебе не відрізняють від своїх ветеранів, поки не почнуть спілкуватися. Дуже-дуже велика повага від американців! І коли ми танцювали, то на кожному івенті на наших виступах вставала уся зала.
Артем Мороз
Розкажіть про танці. Тому що я знаю, що ви раніше особливо не захоплювалися ними.
Для мене танці — це був дуже темний ліс. Але нас запросили на захід, і ми з дружиною прийшли подивитися. Потім я зателефонував організатору Big Dance і кажу: «Богдане Петровичу, можна спробувати?». Він: «Звичайно, я тобі і тренера підберу».
А лікарі вам узагалі дозволяли бігти Бостонський марафон, танцювати?
Це не забороняється. Якщо це не боляче і не шкодить здоров’ю, то це однозначно треба робити. Наприкінці жовтня ми бігли марафон морської піхоти у Вашингтоні, то я мало не рачки повз. Я подолав цю дистанцію без асистента, без візочка — але я так психувати більше точно не буду.
Це виклик собі?
Я більше так не робитиму — це вже дурниці. Треба займатися фізкультурою та здоров’ям, але не на шкоду собі точно. Там просто в культі потім пухирі й рани з’являються, які починають гноїтися, болить усе. Надмірні навантаження ні до чого хорошого не приводять.
Я знаю, що у вас є ще одне захоплення — це дайвінг.
У мене зі старої роботи хлопець займається дайвінгом і каже: «Ми хочемо спробувати, і ти в нас як пілотний проєкт». Я кажу: «Звичайно, давай». У нас було вісім занурень у басейні й чотири в Малинському кар’єрі на Житомирщині. Дуже сподобалося, дуже класно! Я не міг уявити, що така прозора вода і там рибки на глибині 12–15 м. Тепер хочется зануритися туди, де більше коралів і красивих рибок. Дуже хочеться на море.
Артем Мороз
«Хлопці з війни повернуться трохи контужені — будуть виховувати несвідомих громадян»
Також хочу поговорити про доступність для людей на протезах, для людей на колісних кріслах. У нас Київ, на жаль, не дуже доступний у цьому сенсі. З якими проблемами ви зіштовхуєтеся?
Найбільша проблема з місцями для паркування. Є дуже несвідомі наші громадяни, які паркуються на місцях для осіб з інвалідністю. Ці місця ширші. Ти, коли відчиняєш двері автівки, не можеш просунутися там якось. Якщо там стоїть інше авто, ти, звісно, не можеш це зробити. Але хлопці з війни всі повернуться трохи контужені — будуть виховувати несвідомих.
Ще хотіла вас запитати, як проходять зустрічі у шпиталях. Яку ще підтримку ви надаєте хлопцям, окрім власного прикладу? Можливо, є ще якась психологічна допомога?
Хлопці питають, де протезувався, які протези кращі. І я на власному прикладі розповідаю, де, що і як. Я ж теж бачу результати роботи. Я фактично бачив роботи всіх протезних центрів і, певно, більшу частину знаю особисто — усі намагаються допомогти нашим хлопцям. І ще є юридичне питання: розказую, що потрібно робити.
А що потрібно, щоб удосконалити протезування в Україні? Нам не вистачає коштів чи фахівців?
Я думаю, що фахівців. На жаль, є дуже багато поранених хлопців, і хороші протезисти зараз у дефіциті. І деякі примудряються їм ще повістки вручати. Ну, це точно робити не треба. А так, загалом, як на мене, якщо протезний центр не підходить — змінюйте його. Це все доступно.
Артем Мороз
Про цей ваш проєкт «Шлях ветерана» — це те саме, що ви робите зараз і у своїй бригаді? Які можливості відкриває цей проєкт? Хто може звернутися?
Фактично так. Дивіться, звернутись може будь-хто. Я намагаюся розповісти побратимам, що беру участь у багатьох проєктах: і танцювальних, і постановочних, і театру ветеранів. Я є в Національній спілці ветеранів ТрО, яку заснував наш командир — ми об’єднуємось і допомагаємо і словом, і ділом усім побратимам. І в нашу спілку може вступати хто завгодно, маючи військовий квиток фактично.
Оскільки ви ще діючий військовий, скажіть, чому вирішили продовжувати службу? Адже, в принципі, можете вже працювати у своїй будівельній галузі.
Ну, це було дуже спонтанно. Я, коли повернувся з протезування, пішов на ВЛК, розташоване в центральному шпиталі. Думаю, а чого б не зайти в сусідній корпус і не відвідати хлопців. І спочатку, відверто скажу, дуже було тяжко: незнайомі хлопці з важкими пораненнями, з дренажами, без рук, без ніг, без очей — і дружини поряд. І самому важко було спочатку. А потім, коли побачив результат, коли побачив посмішки дівчат і хлопців, то зрозумів, що цим потрібно займатися.
Про це дізнався, на жаль, уже покійний мій командир Біба, командир 206 батальйону. Він каже: «То ми залишимо тебе на службі». На жаль, командира не стало. Але я займаюсь тим, чим займаюсь — було клопотання до Залужного про мою подальшу службу.
«Якщо ми не програли в перші три дні, значить уже перемогли. Треба йти до кінця!»
Зараз є певні перемовини про перемир’я зі США та РФ, також країни Європи долучаються до цього. Що ви про все це думаєте?
Там дуже велика підкилимна гра. І, на жаль, я бачу, як нас хочуть просто злити. Це, звісно, дуже погано. Але нам треба точно об’єднуватися і робити своє. Дивіться, ми не програли в перші три дні, коли дійсно могли програти. А якщо вже не програли тоді, значить уже перемогли. Це моя особиста така думка. Треба йти до кінця. Так, на жаль, втрати дуже великі. І, на жаль, ми всі платимо своєю кров’ю за нашу перемогу. Але інших варіантів немає.
Артем Мороз
Які особисті цілі ставите зараз? Можливо, ще якісь спортивні є, щоб надихнути?
Відверто: дуже хочеться потрапити до Паралімпійської збірної.
А танцювальні?
Танцювальні — це вже буденність, якщо так можна сказати. Ми два-три рази на тиждень приступаємо до підготовки нового танцю. І третього травня в Бучі буде маленький такий фестиваль, можете пошукати. Ну, загалом, теж будемо дивувати — це точно. У нас багато заплановано гастролей.
Про що мрієте?
Про перемогу, звичайно. Про перемогу і про відпочинок у нашім краї. Будемо сподіватися, що це реалізується найближчим часом, але це залежить від нас у першу чергу. Я сам із чудового міста Дніпра. І все моє дитинство було в Криму, тому Крим для мене — це частинка душі. Спогади з дитинства — вони такі найсолодші. Ми, коли вже були студентами, ходили в походи з рюкзаками, обходили взагалі все вздовж і впоперек. Тому домовляємося про наступне інтерв’ю в Криму.
Я буду дуже щаслива, якщо так буде. Дякую за те, що ви нас захищали. Дякую за те, що ви надихаєте всіх українців. І не лише військових, не лише ветеранів, а загалом всіх українців. Ви великий приклад для наслідування. Я бажаю вам міцного здоров’я і реалізації всіх ваших задуманих планів. Слава Україні! Героям слава!
