Посеред Чорного моря розкинувся острів Карпати. Там у гірській місцевості люди роками воюють з міфічними істотами Очі, які нагадують орангутангів. Головна героїня підлітка Юлія (Гелена Ценгель; в оригіналі персонажку звати Юрі, але в нас адаптували у більш звичний варіант) живе разом з батьком Максимом (Віллем Дефо) й десятком батькових вихованців на чолі з прийомним сином Петром (Фінн Вулхард). Максим вчить усю цю дітвору полювати на Очі, які крадуть овець і, за легендами, нападають на людей.
У Юлії з батьком непроговорений конфлікт: дівчинка хоче бачитися з матір’ю (Емілі Вотсон), яку герой Дефо не сприймає через те, що вона прихильно ставиться до Очі. Врешті головна героїня рятує з пастки малюка Очі і пускається з ним у небезпечні гірські мандри, щоб повернути малого матері.
Загалом фільм «Очі: Легенда Карпат» скидається не так на оригінальний авторський проєкт з намаганням відродити цікавий жанр, як на спробу студії А24 вийти у сферу сімейного кіно, яку майже повністю заполонив Disney. З цього погляду обрана тематика — стосунки батька і доньки — видається типовою для фільмів А24 daddy issues, але перенесеною в контекст підліткового кіно.
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
Режисер фільму Ісая Саксон — досить відомий американський кліпмейкер, для якого «Очі: Легенда Карпат» стали дебютом у кіно. Він вирішує відновити підзабутий жанр дитячого пригодницького кіно, який, здається, розчинився в буремних 1990-х. Еталон такого кіно — «Іншопланетянин» (1982) Стівена Спілберга, щемка історія про хлопчика Елліота, котрий разом з братом і сестрою рятує добряка-прибульця від злих дядьків з НАСА. Саксон фактично переінакшує цей сюжет. Замість іншопланетяна — карпатський химерник, замість уряду — опришки-самозванці, а замість групи дітей — Хелена Цигель (уважний глядач пам’ятає її з «Новин з усього світу» (2020), де вона з Томом Генксом продавала вісті поселенцям Дикого Заходу).
Фентезійний світ, який створив Саксон — це не зовсім Україна, як може видатися з трейлерів та описів. Це вигаданий всесвіт, заснований на центральноєвропейських культурних маркерах. Герой Віллема Дефо органічний у майці-алкоголічці та затертій австро-угорській армійській сорочці. На фоні звучать українські шлягери минулого століття, однак загальні пейзажі більше нагадують фільми румуна Крістіана Мунджіу, аніж «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Тож питання, чому острів Карпати розташовується серед Чорного моря і звідки там взялися істоти, схожі на орангутангів, навіть не виникає — це казковий світ, зібраний з образів різних культур.
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
«Іншопланетянин» Спілберга став еталоном жанру дитячих пригод, тому що був неймовірно смішним і вдало поєднував комічність зі щемкістю та захопливими вигинами сюжету. «Очі: Легенда Карпат» у цьому плані значно програють. Фільм зберігає проблему страху перед зустріччю з іншим, і хоч у ньому більше екологічної тематики, смішного тут геть мало. З комедійних епізодів можна згадати хіба випадок з кишеньковим ножем і сцену в «Куркамаркеті». Трепетність стосунків між Юлією і її підопічним Очі, який щось середнє між Бебі-Йодою та могваєм (добрим гремліном), має бляклий вигляд. Та й власне пригод у фільмі майже немає.
Стрічка ніби рухається запланованою траєкторією жанру, принагідно звідусіль хапаючи запозичення: з «Королівства повного місяця» Веса Андерсона, з «Полювання на дикунів» Тайки Вайтіті, зі стрічок Міядзакі (на нього Саксон раніше посилався і у відеокліпах, наприклад у Wanderlust із Бйорк). Та жодної кінцевої емоції чи вираженого післясмаку цей фільм не залишає. Він нагадує казку, яку, виконуючи домашнє завдання, написала старанна, але нетворча дитина: помилок немає, але читати не хочеться.
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
Кадр з фільму «Очі: Легенда Карпат».
