Журналістська історія
Сюжет фільму вибудовується навколо трьох сюжетних ліній: журналіста Олександра Журавльова, хлопчика Кольки та молодого подружжя Валерія і Люби.
Журавльов — радянський журналіст із Києва, який нещодавно повернувся із закордонного відрядження до Греції. У його родині негаразди, адже молодша за нього дружина зраджує його чи то з партійним діячем, чи то з кадебістом Шуриком. На тлі адюльтеру розгортається трагедія на ЧАЕС. У зоні аварії опиняються друзі Журавльова — оператор АЕС і лікар екіпажу швидкої допомоги, чиї життя згорають у катастрофі. Самого Журавльова в епіцентр аварії головний редактор не пускає, заявляючи, що все це неправда. Та врешті коханець дружини організовує Журавльову можливість потрапити у вир подій.
Паралельно розгортається історія Кольки, який загубив маму і залишився її чекати в мертвому місті енергетиків, а також Люби й Валерія, які втекли з власного весілля на природу, а прокинулися в Зоні відчуження.
Оповідь завершується восени 1986 року. Журавльов тепер головний редактор газети. Дружина повернулася до нього, полишивши коханця, хоч той і лишився в їхньому колі друзів. На домашній вечірці в Журавльова всі перегляють його чорнобильський фотоархів — як на початку фільму переглядали його фотоархів з Греції. На тлі грає пісня Висоцького «Моя циганская», яка обривається фразою «Все не так, ребята».
Кадр з фільму «Розпад».
Кадр з фільму «Розпад».
Що говорять архіви про фільм?
У Кіноархіві Довженко-Центру зберігається колекція матеріалів, присвячених фільму «Розпад». Зокрема, службове листування про виробництво фільму. З нього можна зробити висновок, що роботу над стрічкою почали ще 1988 року. Статус державного замовлення фільм отримав 1989-го спільно з «Одіссеєю капітана Блада» (вона вийде у 1991 році). «Розпад» був радянсько-американським проєктом. Звукове формлення робили в системі Dolby, через що довелося переносити дату випуску картини.
У проколах засідань режисер стрічки Михайло Бєліков скаржиться, що створення сценарію давалося «тяжело и сложно», зокрема через потребу працювати з великою кількістю матеріалів. Перший варіант сценарію, який Бєліков створював зі сценаристом Олегом Приходьком (для нього це був один з перших досвідів сценарної роботи), режисер називає «мучительно выношенным, но греющим душу». Серед архівних документів можна знайти службову записку з проханням до радянського Держкіно підвищити авторський гонорар за сценарій до 8 тисяч радянських рублів, враховуючи «высокие идейно-художественные достоинства и социальну значимость литературного сценария».
Службові проколи розбору знімань схожі на окремий літературний жанр. Очевидно, що фільм мали критикувати, однак усі закиди досить формальні. Найбільше «Розпад» критикують режисери В’ячеслав Криштофович і Роман Балаян, та навіть це радше протокольна критика, ніж справжній розгром фільму. Бєлікова просять покращити ритм у середині стрічки, допрацювати фінал. Режисер з усім погоджується.
Кадр з фільму «Розпад».
Кадр з фільму «Розпад».
Двомовність
Здебільшого в «Розпаді» розмовляють російською. Головну роль у фільмі виконує російський актор Сергій Шакуров (нині він у базі «Миротворця» за підтримку окупації Криму). Водночас у фільмі є й україномовні персонажі, які репрезентують і місцевих жителів чорнобильської зони, і деяких знайомих головного героя.
У службовому листуванні знаходимо доповідну від Бєлікова про мовне питання: «У зв’язку з тим, що події, про які йде мова у кінофільмі “Розпад”, відбуваються на Україні, і в той же час в сюжетно-драматургічній канві сценарію заявлені русомовні герої, – вважаємо за найдоцільніше знімати фільм двомовно /українською та російською мовами”».
Ця двомовність фактично відображає Київ і навколишні території радянської доби. Радянська інтелігенція з київської преси, міліція, військові, партійні керівники, а також їхні родичі постають у фільмі російськомовними. Тоді як жителі суміжних з чорнобильською зоною сіл — україномовні. У фільмі є мовно цікава сцена: лікар зачитує медичні інструкції для аборту російською мовою; водночас у нього дуже колоритний український акцент. Свідомо чи ні, але Бєліков вдало показує парадоксальну дійсність радянського існування, коли людина могла бути в побуті україномовною, однак на роботі послуговувалася російською як штучним конструктом мови «держави»: інструкцій, документів.
Кадр з фільму «Розпад».
Між неонуаром і фільмом-катастрофою
«Розпад» — особливий фільм в українській кіноспадщині. У списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно він майже всередині, на 66-й сходинці. Його особливістю є поєднання неонуарної стилістики з жанром фільму-катастрофи.
Оператор стрічки Василь Трушковський, який чимало працював з жанром міської прози в кіно («Осяяння» — 1971, «Самотня жінка бажає познайомитись» — 1986), знімає київські сцени з неочікуваними неонуарними нотами: притлумлене світло ламп і скісне денне освітлення, що проривається крізь вікна в інтер’єри радянських квартир; напіврозбиті київські двори, що контрастують з пафосним офіціозом площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності). У такій самій «брудній» атмосфері змальований і побут до аварії в районі Чорнобильської зони.
Уся ця меланхолійно-депресивна тональність є чудовим фоном для внутрішньої трагедії персонажа Олександра Журавльова — втомленого життям радянського журналіста, який не може порозумітися з батьком – колишнім чекістом, намагається співіснувати з дружиною, яка зраджує з впливовим молодим коханцем, і примиритися з тим, що в його країні його професія не залишає можливості працювати чесно. Моральне падіння Журавльова — це не стрімкий кульбіт, а повільне сповзання.
Кадр з фільму «Розпад».
Водночас навколишню трагедію Бєліков знімає як фільм-катастрофу з великою кількістю масових сцен, що передають атмосферу загального сум’яття та непідготовленості до аварії цього масштабу. За мірками перебудовного кіно, «Розпад» має дійсно приголомшливий вигляд. У фільмі використовують повітряні знімання, зйомку у вертольотах, залучають колони автобусів і техніки, велику кількість людей. Спецефектів у фільмі небагато, але й завдання «Розпаду» не так приголомшити глядача, як посіяти відчуття глобального хаосу і близькості смерті. Бєліков недарма обирає назву «Розпад», адже його фільм і про розпад атому, і про розпад суспільства перед загрозою ядерної катастрофи, і про розпад особистості головного героя.
Фінал фільму обриває пісня Висоцького, показуючи цей самий моральний розпад. Головні герої залишилися живі, їхнє життя наче й не змінилося: робота, сім’я, домашні вечірки з друзями. Однак Чорнобильська трагедія змінила їх самих, розклала на атоми їхні душі, забрала відчуття легкості, яке було до аварії, знищила ті зв’язки, які були раніше. Вони намагаються «жити життя», як раніше, однак тепер це лише імітація. У цьому сенсі фінал стрічки та її назва стають алюзією на весь постчорнобильський СРСР, який повільно розпадався всю наступну п’ятирічку. Більшість його жителів, подібно до героїв стрічки, намагалися вдавати, ніби нічого не змінилося, утім відчуття краху СРСР уже було неминучим. Тож фільм-катастрофа набуває тут риси політичного неонуару.
Кадр з фільму «Розпад».
Від української поетики до перебудовного кіно
Михайло Бєліков не належить до плеяди діячів українського поетичного кіно. Однак його оточення складалося з представників цього напрямку. Зокрема, Бєліков був близьким другом Сергія Параджанова і відвідував його в таборах. Інший його друг — Роман Балаян — був серед тих, хто формував альтернативу українському поетичному кіно у вигляді міської прози.
Вплив українського поетичного кіно на Бєлікова прослідковуємо в символізмі у його роботі. Найяскравіше це виражено в сюжетній лінії Валерія і Люби: наступного дня після вибуху вони бачать мертвого лелеку, якого одночасно можна трактувати і як символ знищення природи, і як символ української трагедії. Валерій і Люба — радянські комсомольці-молодята, а втім, мають вигляд типових героїв українського поетичного кіно. Малоговіркі, вони сновигають пустими будівлями, за квадратні метри яких ще вчора точилася боротьба. Весь їхній шлях немов сюрреалістична подорож між архаїчним і техногенним. Врешті це бродіння Зоною приводить їх у православну церкву на Великдень (у 1986 році його святкували 4 травня), де вони стають свідками розгону храму та відчувають передсмертний катарсис, прохаючи сільського батюшку обвінчати їх.
Водночас фільм Бєлікова — це перебудовне кіно. У той період політика гласності послабила цензуру, дозволивши працювати зі складними, раніше забороненими темами. Почасти це відображалося й у стилістиці візуальних рішень, коли режисери намагалися шокувати глядача, зокрема, відвертими еротичними чи кривавими сценами.
Бєліков використовує обидва прийоми. У «Розпаді» є і обпалені трупи, і масові сцени абортів, і химерні зображення статевих актів, і оголені в натовпі добровольців-ліквідаторів.
Кадр з фільму «Розпад».
Деякі сцени Бєліков знімає настільки гротескно-абсурдно, що фільм починає нагадувати чорну комедію. Наприклад, святкування Великодня у квартирі Журавльова: стукання крашанками під розмови про аварію раптом змінюють хаотичні танці Шурика з Журавльовим; останній обвішує себе оленячими рогами й майже гордо кричить, що він рогоносець. І це також типово для кіно періоду Перебудови, коли звиклі до цензури режисери раптом отримали можливість знімати майже все, що заманеться.
Світове визнання
«Розпад» став фільмом, який отримав непогане турне світовими фестивалями. Прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Торонто. Також фільм показували на Венеційському кінофестивалі, де Бєліков отримав Золоту медаль Сенату, і на кінофестивалі «Санденс».
У Кіноархіві Довженко-Центру можна віднайти кілька тогочасних рецензій на фільм. Критика переважно хвалить фільм як такий, що зображує людські долі на тлі аварії світового масштабу. Однак у вихорі розпаду СРСР і подальших процесів кіновиробництва «Розпад» ніби зник з пам’яті глядачів. Роковини вшанування Чорнобильської трагедії — гарний привід згадати про існування цього непересічного зразка українського кіно.
Джерело: «Розпад»: перший ігровий фільм про Чорнобильську трагедію
