«З питанням “Хто винен у розп’ятті Ісуса?” розбереться сам Господь»
Звісно, перш ніж поговорити про саме Воскресіння, ми не можемо не згадати передумов, як це сталося, а саме — розп’яття Ісуса Христа. Серед причин, які називають, чому Його розіп’яли, є нібито земна причина і небесна причина. Серед земних причин називають те, що лідери Ізраїлю заздрили Ісусу, адже йому почало довіряти багато людей. Ще однією причиною називали богохульство, адже він назвав себе Сином Божим. От які з цих причин, на вашу думку, найвагоміші?
Христос проповідував речі, які не вкладаються в традиційне земне бачення релігії та її функції. Бо дуже часто релігію інструменталізують і за допомогою неї освячують суспільно-політичний стан. А пригадаймо ту ситуацію: Юдея окупована, місцеві первосвященники і старійшини, тобто правителі народу, в певний спосіб досягли компромісу з римською владою.
Вони навчають народ бути в покорі, але бачать, що можлива дестабілізація ситуації. Тобто бояться повстання, адже з окупаційною владою вони вже змогли домовилися і власних позицій не втрачають. З іншого боку, народ має певні помилкові сподівання — він чекає на Ісуса як визволителя, як царя земного. Тобто на Нього покладають сподівання про звільнення від окупаційної влади. Ну і, якщо хочете, подолання корупції всередині місцевого керівництва і місцевого духовенства. І навіть через це помиляються всі.
А Господь приходить зовсім з іншою метою: Він піклується не про конкретне місто, не про конкретний народ (хоч Він з нього і походить) — Він піклується про все людство. І задля цього проходить цей парадоксальний шлях, який спочатку веде на Голгофу, але через Голгофу проходить шлях до Воскресіння.
«Шлях на Голготу» (1564), художник Пітер Брейгель Старший
Хто винен у тому, що Ісуса засудили до смертної кари та розіп’яли?
Коли ми ставимо питання «Хто винен?», ми мислимо юридично. Це питання означає «Кого покарати?». Але Христос — це Бог любові. Як Він сам каже: «Я не прийшов відкинути закон, але виконати». Він говорить про дух закону, дух 10 заповідей та інших приписів. Коли Бог дає заповіді — питання ж не в тому, кого ми будемо хвалити, а кого карати. А в тому, щоб люди навчилися жити вільно, дотримуючись певних правил.
А Христос говорить уже про інше, він говорить про кожну людину і про те, що є зовнішні форми закону і їх треба дотримуватися. Але саме внутрішнє в основі і праведності, і гріха. Тобто якщо ти всередині, в голові, порушуєш закон, якщо ти живеш не за законом любові, то і зовнішні форми не допомагають утримати. Тому з питанням «Хто винен?» розбереться сам Господь. Бо це його перше пришестя як Спасителя. Ми всі очікуємо другого пришестя і вже як судді, але, знову ж, згадаймо Святе Письмо: Бог хоче допомогти всім спастися.
І є хороша книга Клайва Льюїса «Хроніки Нарнії». В останній книзі є така думка, що навіть оцей вибір між пеклом і раєм не робить за нас Бог, а робить кожна людина. Тобто і це її вибір у тому числі. Бог не позбавляє людину свободи. І людина має вибір відмовитися від Бога і навіть убити Бога. Це не означає, що Бога можна вбити. Бо коли це спробували — Він воскрес. Але так само це означає, що не можна вбити любов, життя, добро, людину. Бо в Бога немає мертвих, у Бога є живі. Просто це життя може мати тільки такий земний вимір, а може мати вимір вічності. І оце питання «Хто винен?» скоріше не для нас, а для Бога. Ми разом з ним бажаємо спасіння всім, але, на жаль, не всі цього спасіння бажають самі.
Картина «Воскресіння Ісуса Христа» (прибл. 1570), італійського художника епохи пізнього Ренесансу Паоло Веронезе
Але Ісус міг же якісь аргументи навести, докази, що він не винен і, відповідно, врятувати себе і своє земне життя?
У нього ж не було завдання врятувати своє земне життя. Він не для цього народився і сам про це говорить. З іншого боку, знову ж, він не виправдовується перед судом. Ба більше, він каже: «Я ж проповідував відкрито, ви ж усе чули. Тобто навіщо ви тепер таємно збираєтесь?». Суд, який вже має наперед завдання — це не пошук справедливості.
З іншого боку, повторюся: Бог створює людину вільною. Людина робить вибір, зокрема, вибір на користь зла, вибір на користь насильства, вибір певного порядку, який забезпечується. Як каже напередодні первосвященник: краще одному померти за народ, ніж ми всі постраждаємо. Він думає, що краще ми його якось зв’яжемо і вб’ємо, ніж у нас будуть проблеми з окупаційною владою Риму. Але, з іншого боку, він говорить пророче.
Тому іноді те, що відбувається, ми можемо збагнути постфактум. Питання: чим ми керуємося в цей момент? Якщо ми керуємося Божими заповідями — буде такий результат. А якщо ми керуємося власними інтересами, власною безпекою, чи збереженням життя… Життя, воно ж вимірюється не тільки кількістю прожитих років, а і якістю цих років. Ба більше, ця якість не тільки у фізичному стані — у життя має бути сенс.
І, як не парадоксально прозвучить, від багатьох молодих хлопців, які зараз на фронті, я чув: «Я знаю, заради чого я живу». Людина йде у військо і наражається на небезпеку загинути, але вона в цей момент отримує смисл, отримує іншу якість цього життя. Тобто людина може прислужитися спасінню.
А Бог приходить для того, щоб спасти все людство, щоб не було більше кривавих жертв. Не треба ані тваринок приносити в жертву, ані людей. Він проповідує любов. Каже: «Не треба більше війни. Навіть мене не треба зі зброєю в руках захищати». Але, на жаль, люди продовжують жити в тій системі координат, де все вирішують сила, гроші і влада. І, звісно, в такій системі координат дуже незручним є євангельський Ісус.
Георгій Коваленко
«Українці переживають те саме, що колись переживав Ісус. Ми крокуємо через Голгофу до власного воскресіння, до власної перемоги над смертю»
Ви перейшли в таку сучасну площину. Про Воскресіння Господнє теж можна розмірковувати, і як воно реалізується сьогодні в нашому буденному житті. Зокрема, що є люди, які чинять зло на Землі. Як так виходить, що хтось живе це земне життя навіть попри те, що він робить багато зла? А помирають абсолютно невинні діти, які не грішні?
Так перевіряється наша віра в життя вічне. Чи віримо ми, що в Бога немає мертвих, у Бога всі живі? Чи віримо ми в те, що є вічність? Тоді що порівняно з цією вічністю наші декілька років життя плюс-мінус? З іншого боку, перевіряється, в якого Бога ми віримо.
Якщо ми віримо в того Бога, який грається людьми, для якого не важливо, хто живе, хто помре, для якого люди — це витратний матеріал, — це одна віра, це віра сучасного Московського патріархату.
А є інша віра. Ми віримо в Бога, який плаче разом з нами. Розумієте? Ми віримо в Бога, якого намагалися вбити ще дитиною. Його рятували батьки, які були біженцями. Це історія абсолютно актуальна сьогодні. Це Бог, який був біженцем. Це Бог, якого зрадили. Це Бог, якого несправедливо судили. Це Бог, якого катували, якого стратили ганебно. І це Бог, який воскресне.
І знаєте, Воскресіння — це теж не тільки про щось десь попереду і щось дуже далеке. Воскресіння — це те, що тут і зараз. Бо в якомусь сенсі ми всі є свідками Воскресіння. Просто його теж треба вміти бачити. Так, ми продовжуємо жити у світі, де зло панує, воно присутнє. Але в цьому ж світі вже панує і життя вічне, вже панує Боже царство, вже панує любов. І питання в тому, чи помічаємо ми це і чи продовжуємо ту справу, яку Бог розпочав у світі, рятуючи людей? Тобто готовий себе в жертву приносити за ближнього. І ми ці прояви любові жертовної бачимо сьогодні реально поруч зі собою.
Коли Христа розіп’яли, хрест не був символом, а реальністю найжахливішої втрати, ганебної страти. А тепер ми хрест вважаємо символом перемоги над смертю, символом Воскресіння. Коли ми на це дивимося з погляду Воскресіння, то ми вже знаємо результат. А коли дивимося з погляду власної життєвої Голгофи, коли ми до власного воскресіння, до власної перемоги над смертю крокуємо через Голгофу, крокуємо через смерть, ця перспектива має зовсім інший вигляд.
Картина «Підняття хреста» (17 ст) італійського художника доби бароко Себастьяно Маццоні.
І тому можна зрозуміти ті самі сльози Христа, і Його молитву, і Його крик на Голгофі. Він переживав те саме, що зараз переживаємо ми. Хоч нібито ми всі в одній ситуації, але втрати різні, досвід різний, страждання різні, біль різний. Але поруч з нами той Бог, який нас розуміє і веде не до смерті, а до воскресіння, навіть через Голгофу.
Дякую вам за це пояснення. Я думаю, для багатьох це справді корисно і дуже важливо почути. Стосовно ролі Юди, який зрадив Ісуса. Які причини цієї зради, чи потрібно їх узагалі розбирати?
Це дуже багатовимірна історія. І не така проста, як може здатися на перший погляд. Навіть не така проста, як її пояснюють зазвичай. Спробуймо подивитися на це з декількох боків. Перший вимір — це, знову ж, вимір свободи. Людина сама може вирішити залишатися вірним Христу або зрадити Його. І це яскрава історія про вибір. Ба більше, Бог силою Юду не зупиняє. Але Він дає зрозуміти, що знає, розуміє, запитує його: чи не ти? Він каже: «Один з вас мене зрадить». Тобто він дає оцей шанс на покаяння.
Інший вимір — це питання: в якого Бога ми віримо? Якраз, можливо, бачення Іуди — це бачення і сподівання про земного царя. Тобто він — за політичного месію. За того месію, який переможе, який сяде на престолі і в якого Іуда буде міністром фінансів (бо в нього скринька з грошима). Але, напевно, на відміну від інших апостолів, на якомусь етапі він починає сумніватися. І це знову спокуса, це дія лукавого, який зміщує цей акцент погляду. І коли всі радіють входженню Христоса до Єрусалима (Христос же там прямо говорить, що я йду на страждання, що я буду зражений, що мене візьмуть під варту, що мене вб’ють)… І, можливо, Іуда якраз, на відміну від багатьох, має вже критичний погляд на Христа? І він розуміє, що він з цим нічого спільного не хоче мати. Він уже намагається вирішити питання з владою. Тобто фактично відмовляється йти цією дорогою, яку показує Христос.
Це спокуса не тільки давніх часів. Ми іноді малюємо собі Бога за власним образом і подобою. Намагаємося уподібнитися Христу. Ми бачимо якісь земні цілі, пріоритети, наше уявлення про прекрасне і щасливе суспільство, під це інструменталізуємо віру і Христа. Тобто малюємо ікону Христа, якою Він ніколи і не був, а потім у неї віримо. І тоді нам дуже легко зрадити реального Христа. Бо оця людина не схожа на того месію, в якого я вірю.
Картина «Арешт Ісуса» ( або «Поцілунок Іуди»)(1602), італійського художника періоду раннього бароко Мікеланджело да Караваджо.
Інша історія — це кінець життя Іуди. Тому що Іуда ж потім розкаюється в зраді. І зрадник же він був не один. Петро так само зрадив Христа. Але, на відміну від Петра, Іуда не продовжує жити. Він вкорочує собі життя, тому що не бачить виходу. Він бачить свою провину, він розуміє, що скоїв щось жахливе, зрадивши вчителя.
Чи винен Іуда — буде вирішувати Христос. Це яскравий архетипічний приклад, на якому можна показувати, як не треба робити в житті, і не тільки в релігійному сенсі.
Але яка буде участь у вічності — це питання Боже. Не будьмо юдами, не повторюймо його помилок. Зокрема, знаймо, що з будь-якої ситуації є вихід, якщо є перспектива вічності. А коли ми обрізаємо власне життя — самі впускаємо смерть і вважаємо це розв’язанням наших проблем. А розв’язанням проблем є життя. А життя — це Бог, а Бог — це любов. І милосердя Боже більше, ніж ми можемо уявити.
Але коли ми беремо все у свої руки, тоді ми самі і винні. Бо іноді ми у власних проблемах починаємо звинувачувати Бога. Так сталося, що Бог нас створив вільними, тож відповідальність за дії — наша. Він, можливо, і знає всі варіанти розвитку подій. Але він не знає, який я зроблю вибір. Тобто це моє рішення. Так само рішення ухвалювали Іуда, Петро, Пілат, Кояфа. Усі ці люди ухвалювали рішення, але Бог навіть хибні рішення перетворює на щось добре.
Ви правильно, звісно, кажете, що Ісус буде вирішувати, хто винен і яке покарання має понести. Але нам завжди кажуть, що якщо ви будете жити не за Божими законами — потрапите до пекла. А якщо будете намагатися жити за прикладом Ісуса — потрапите до раю.
Це ви ніби переказуєте розпис, який написаний зазвичай у більшості храмів на виході. Де Страшний суд намальований: як будуть страждати грішники. Я думаю, що це земні уявлення про цю реальність. Ми якраз говорили про Льюїса. То там є гноми, які сіли кружечком, і всі їм кажуть: «Ну, ми ж вам казали, що тут добре». А вони на те: «Ні-ні, тут темно, тут погано, тут смердить». Вони не вірять. І навіть перебуваючи у своєму світі, залишаються в пеклі. Пекло — це місце, де немає світла. Й іноді людина на пекло сама себе прирікає, бо це може бути її вибір — жити в пеклі.
Георгій Коваленко
А Господь вчить, що щасливими можна бути навіть у важких життєвих обставинах. От Нагірну проповідь згадайте. Господь каже, що блаженні убогі, блаженні ті, хто плаче, блаженні, коли вас гонять. Це ж не значить, що це його завдання. Це значить, що люди щасливі, коли в них усе добре, вони щасливі в природний спосіб. Але Господь каже: «Щасливим можна бути навіть тоді, коли ти убогий, коли тебе гонять, коли ти плачеш».
А це значить, що щастя не завжди залежить від зовнішніх обставин. І навіть коли в людини все може здаватися дуже погано, вона може бути щасливою. Оце явлення Божого царства, Божої благодаті може бути в таких простих речах. Завершуючи історію з Іудою: це дуже повчальна історія, але давайте краще будемо уважними до власних дій, системи координат, світогляду та уявлень про Бога. Повторюся: іноді ми Його малюємо за власним образом, а не намагаємося бути схожими на Нього.
«Християнство — це не передача знання чи якоїсь історії. Це свідчення про реальність Воскресіння»
Отче, ще відтворімо саме епізод з Євангелія про Воскресіння Христа.
Свідків події Воскресіння не було. А от зустрічі з воскреслим Христом були. Історія про Воскресіння починається з того, що рано-вранці в неділю жінки йдуть до гробу. Тобто вони нелогічно діють. Вони знають, що відбулася ця страшна подія, і вони мають віддати цей дар любові. Вони хочуть гідно поховати тіло: беруть пахощі, ідуть до гробу і тільки дорогою згадують: «А хто ж нам відвалить камінь від гробу». І відбувається диво — їхня віра, так можна казати, відвалює цей камінь від гробу. І вони бачать, що камінь відвалений, гроб пустий і ангел каже їм, що вони шукають живого серед мертвих: «Він воскрес, як і казав вам. Ідіть, скажіть учням Його і Петрові». І вони йдуть.
Потім інша подія: Марія Магдалина — ніби учасниця цих подій, але вона цього не може збагнути. Вона шукає тіло. Вона бачить Христа, не впізнає Його. І вже тоді, коли Він до неї звертається, вона стає свідком, теж іде, розповідає. Прибігає і апостол Петро, забігає до гробу.
І, до речі, там є оця тема погребальної плащаниці. Ця Туринська плащаниця є свідком Воскресіння.
Але все одно це відбувається в такий цікавий спосіб: двоє учнів, Лука і Клеопа, йдуть у Капернаум, сусіднє містечко, і дорогою розповідають. До них долучається ще один подорожній — і вони розмовляють з Ним, розмовляють. Вони не впізнають воскреслого Христа. А вже коли вони доходять до місця і сідають їсти, Він переломлює хліб — і в цьому вони Його впізнають. Знаєте, для нас це такий образ євхаристичний, богослужбовий, літургійний — коли ми з’єднуємося з Христом, пізнаємо Його у святому причасті, в цьому переломлюванні хліба. У нас відкриваються очі.
«Христос і Магдалина біля могили» (1638), Рембрандт ван Рейн.
І ці явлення Христа — вони такі неявні. Тобто всі бачили, всі чули. Той самий Фома каже: «Не повірю, поки сам не побачу». Ми його невіруючим називаємо, це неправильна назва. Він же не каже: «Я не повірю». Він каже: «Я от я повірю, коли побачу». І Господь йому відкривається. І що Він йому показує? Він йому показує свої рани. Дивіться: на воскреслому тілі Христа не зникають сліди від ран. Так само воскресіння нашої душі не позбавляє нас пам’яті про якісь трагічні події, які були в нашому житті й тих ран, які ми отримали за життя. Але у Воскресінні все це преображається. Це стає частиною нас, але не головною. Тобто перемагає не смерть, не біль, не ненависть, а Христос і Воскресіння в нас.
І, ба більше, відбувається радикальна зміна апостолів. Пригадайте: напередодні вони розбігаються, ховаються і збираються — і Христос їм являється через закриті двері. Вони збираються десь і замикаються, щоб не потрапити на Голгофу. Але після зустрічі з Христом стають проповідниками Воскресіння. Ця звістка, що Христос воскрес, є основою проповіді християнства. Ба більше, вони вже не бояться, вони сміливо йдуть.
Також усі вони проходять через свою Голгофу: когось убивають, когось розпинають. Тобто це свідчення пов’язане з певним мучеництвом. До речі, слово «мартирос», яке ми перекладаємо як «мученик», має інше значення — «свідок». Тобто християнство передається як свідчення про реальність Воскресіння. Це не передача знання чи якоїсь історії про те, що колись було і хтось бачив. Цей вогонь Воскресіння, вогонь віри — він горить в очах. Ми запалюємося один від одного. Христос стає людиною, а потім з’являється людство Христа. Церква як тіло Христове. Це ми — ті, хто робимо Христову справу перемоги над смертю. Тому Воскресіння — це процес, який триває і який є реальністю нашого життя, але так само говорить нам про реальність вічності.
Це теж перспектива людства, але ми поки що на шляху. Ісуса розіп’яли в п’ятницю, відповідно в неділю він воскрес. Тоді в неділю святкувався Песах — юдейське свято на честь визволення з єгипетського полону.
Георгій Коваленко
«Ані м’ясо, ані яйця, ані сир чи паски не є Пасхою. А Пасха — це сам Христос»
Іноді Песах і Великдень ототожнюють, хоча це різні свята. Що в них є спільного?
Ну, я не казав би, що це дуже різні свята. Це продовження одне одного. Песах — це Пасха, це дослівно переклад, це одне і те саме слово. Просто історія Песаха — це історія звільнення богообраного народу з Єгипту, з рабства, і перехід у Святу землю. І цей путь лежить через пустелю, в якій отримують заповіді. І про це нагадує Песах. Ба більше, Великий четвер, коли ми фактично святкуємо встановлення таїнства причастя, євхаристії. Таємна вечеря — це Песах, це пасхальна вечеря Христа зі своїми учнями. Песах святкується впродовж декількох днів. Так само, як Пасха святкується ще 40 днів. Але до цієї пасхальної вечері Христос додає вже новозавітну трапезу, коли, переломляючи хліб, каже: «Прийміть їсти — це тіло моє». Коли бере чашу: «Пийте від неї всі — це кров моя». Тобто це старозавітне святкування Пасхи, де є образ ягняти (жертовна тварина). І воно переходить в новозавітне, де цим жертовним ягням є сам Христос. Це все ми бачимо в певний спосіб: хліб і вино — ми віримо, що це тіло і кров Христова, але споживаємо фактично як хліб і вино. І це пов’язує ці події.
І для нас Воскресіння — це теж як перехід. Це як перехід від рабства гріха в оцю нову землю, де вже немає володарювання зла.
І, знову ж, це перспектива закінчення людської історії, це реальність сьогодення.
Дуже важливо сприймати це не тільки як те, що буде десь колись далеко чи було десь колись далеко, як Таємна вечеря. Вона триває. Кожного разу, коли ми причащаємося, ми сідаємо поруч з апостолами. Саме з рук Христа ми приймаємо святе причастя.
Пасхальна літургія
І так само пасхальна літургія — це головна великодня трапеза, це справжня Пасха.
У богослужбових книгах написано, що ані м’ясо, ані яйця, ані сир, молоко чи наші пасочки не є Пасха. А Пасха — сам Христос. І тільки той, хто причащається, істинно вкушає Пасху. Тому святе причастя — це істинна Пасха. А оцей зв’язок старозавітного й новозавітного розуміння Пасхи й Песах дає християнам вимір від богообраного народу, який зберігає заповіді, до Божого людства, коли покликані всі народи.
Біблія складається не тільки з Нового Завіту. Новий Завіт — це маленька книжечка в кінці великої кількості книг з різним посилом, завданням. І ми не відкидаємо Старого Завіту, але живемо вже у світлі пришестя Христа і його світлого Воскресіння.
Отче, ви вже почали говорити про більш традиційні атрибути свята, такі як паска, фарбовані яйця. Але іноді кажуть, що все-таки це елементи язичництва. Я розумію, що дозволяють освячувати паски і фарбовані яйця, але чи має це якесь літургійне значення?
Слово «язик» — це народ, це народна віра. Тобто сьогодні, якщо так можна сказати, християнство є нашою народною вірою. Дуже важливо, щоб воно не перетворювалося на те язичництво, коли ми не знаємо нічого про Бога і поклоняємося невідомому Богу, намагаючись принести йому якісь магічні жертви. Тут уже буде таке новітнє язичництво. А традиція, вона лише прикрашає свято.
Були різні періоди в історії християнства, були люди, які намагалися викорінити будь-які традиції. Але я думаю, що це шлях в нікуди, це не є шлях любові.
Навпаки, вдалим виявляється шлях, коли церква преображає традиції, коли вона наповнює їх християнськими, євангельськими, біблійними сенсами. Так сталося з колядками нашими та з писанками, які колись були дохристиянським явищем, а тепер вони розписані християнськими символами і є невід’ємною частиною наших традицій і культури. Я думаю, культура — це те, що прикрашає, те, що ми передаємо з покоління в покоління. Просто іноді ми сприймаємо свято тільки як веселощі, а це святий день. Але оці всі традиції додають радості цьому дню, і тому церква намагається втримати смисли, зробити так, щоб наші прикраси не закрили собою головного смислу. Якщо ми пам’ятаємо про смисл, все інше — прекрасно. Якщо ми забули про смисл, а тільки поклоняємося пасочці чи яйцю замість Христа — тоді це до християнства вже немає ніякого відношення.
Священник ПЦУ Георгій Коваленко та журналістка LB.ua Анжеліка Сизоненко
«Освячувати кошики не обов’язково — зустрітися з Христом можна і у своєму серці»
Цьогоріч будуть якісь особливості в богослужінні в Православній церкві України?
У нас уже четвертий рік війни, і ми здебільшого звершуємо богослужіння зранку після завершення комендантської години. З іншого боку, наші особливості — це заходи безпеки: не ігноруємо тривоги й бережемо один одного. Тому що наш ворог хоч і називає себе православним народом, але насправді він не вірить у Бога, принаймні в того, про якого говорить Євангеліє.
А зустрітися з Христом можна і у своєму серці. Зустріч з Христом відбувається, коли коли ми один одного вітаємо пасхальним вітанням. Зустріч з Христом відбувається, коли ми співаємо пісень. Звичайно, найурочистіша зустріч відбувається під час літургії, але Бог скрізь, Бог поруч. І Святий день — це день радості, святості, але під час небезпеки треба бути уважними.
Але, за православними обрядами, в четвер треба прийти на причастя?
У нас цілий піст був, щоб сповідатися. І щодо четверга — він Чистий чому? Не тому, що ми прибираємо. Ми маємо очистити душу сповіддю. Четвер — це згадка про встановлення таїнства святого причастя, коли ми причащаємося. Але так само традиційно ми причащаємося на Великдень, це теж пасхальна трапеза, причастя. А коли ми йдемо в храм, то головною подією є не вихід священника з водою покропити наші кошики, а якраз святе причастя.
І, скажімо так, освячувати кошик після причастя — це нормально, а кошик замість причастя — це не зовсім по-християнськи.
Інших якихось особливостей, я думаю, не буде.
Можливо, будуть десь трансляції, адже є небезпека в прифронтових районах. Є свої особливості в біженців, але цьогоріч Великдень і в православних, і в католиків, і в протестантів в один день. Тому це нам допомагає всім разом святкувати.
Святкова трапеза на Великдень у військовослужбовців 53 бригади ЗСУ.
Початок ранкової служби одразу після закінчення комендантської години?
У різних місцях по-різному. Ми, наприклад, будемо в Софії Київській починати о 6:30, щоб люди могли доїхати, адже громадський транспорт починає працювати о 5:30. Бо богослужіння — це ж наша спільна справа. Причастя — це не тільки наша особистісна подія, це «я у Христі єднаюся з церквою». Тобто я стаю справжнім тілом Христовим, коли причащаюся.
Отче, ну і ваше привітання для українців.
Хрест і Воскресіння нерозривно поєднані. Коли ми вшановуємо хрест, ми пам’ятаємо, що Христос воскрес. Що це не завершення, а певний етап, через який варто проходити. Так само, коли ми святкуємо Воскресіння, ми не забуваємо про хрест і співаємо: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав». І сьогодні, коли багато наших братів і сестер, захисників України, власним життям захищають нас, то ми додатково вкладаємо великодній сенс у слова «Герої не вмирають». Тому що для нас це звучить так само, як «Христос воскрес». І на Великдень ми будемо молитися за тих, хто зараз боронить нашу країну, і за тих, хто вже відійшов до Господа — вони в його оселях праведних. Будемо молитися і втішати тих, хто навіть на Великдень буде плакати. Будемо з тими, хто поранений, травмований фізично чи морально. Будемо згадувати про полонених, про тих, хто на окупованих територіях. Але ніщо не зможе позбавити нас радості Христового Воскресіння. Хоч, повторюся, ми пам’ятаємо про рани, але Воскресіння більше, ніж біль. Життя більше, ніж смерть. Добро перемагає зло.
