Девід Венґров
«У Європі й Америці є дещо зверхнє сприйняття археологічних досліджень, які провадили в колишньому радянському блоці, хоча декотрі були справді новаторськими»
Як ви зацікавилися трипільською культурою? Чим Небелівка привернула вашу увагу та чим її дослідження цікаве світові сьогодні?
З трипільською культурою я познайомився в студентські часи в Оксфорді, близько 25 років тому. Ці пам’ятки нам тоді не представляли як надзвичайно цікаві, це була просто ще одна неолітична культура з величезними поселеннями. У Західній Європі та Північній Америці є дещо зверхнє сприйняття археологічних досліджень, які провадили в колишньому радянському блоці, особливо в розпал Холодної війни. Хоча декотрі були справді новаторськими. Наприклад, геофізична розвідка в Україні 1960–1970-х під проводом Валерія Дудкіна (український радянський геолог-геофізик, від 1970-х до 2000-х виконував магнітометричні дослідження археологічних пам’яток. — Ред.) й аеророзвідка під проводом Костянтина Шишкіна (український радянський військовий топограф, на початку 1960-х був одним з піонерів дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. — Ред.) — це були дійсно інновації дослідження для тогочасної археології.
Про Небелівку та пов’язані з нею пам’ятки я замислився згодом, коли почав працювати з антропологом Девідом Гребером над нашою спільною книгою «Світанок всього: нова історія людства», яка скоро вийде українською. Мій співавтор, на жаль, пішов з життя ще до її публікації. Він як антрополог цікавився, чи є у нас, археологів, докази існування в ранніх суспільствах чогось на зразок міста, егалітарного за своєю соціальною структурою? Я описав йому своє розуміння давніх мегапоселень з України: дуже великі за розміром, зі значною щільністю населення, давниною 5–6 тисяч років. Але їх не хочуть називати містами через відсутність ієрархічної організації. Там не було ані пірамід, ані храмів, ані палаців, ані багатих поховань. Житла в трипільських мегапоселеннях розташовані колами — як кільця стовбура дерева. Девід Гребер запитав: чому ми не можемо говорити про урбанізацію? Чому б нам не назвати це містами? Тож ми почали думати над цим питанням.
Зацікавленню Небелівкою сприяли й особисті контакти. Мій колега, британський археолог Джон Чепмен, співпрацював з українським археологом Михайлом Відейком. Дружина Чепмена болгарська дослідниця Бісcерка Гайдарська мала свого часу за викладача ареології мого тестя Мечислава Домарадзького — поляка, що був провідним археологом Болгарії 1980–1990-х. Завдяки цьому вдалому поєднанню професійних і родинних зв’язків мене радо підтримали, коли я почав цікавитися Небелівкою. До того ж дослідники цієї пам’ятки розмістили дані досліджень у відкритому доступі на спеціалізованій британській платформі. Ці матеріали дозволили нам з Девідом Гребером розглянути Небелівку як своєрідний базис для переосмислення процесу урбанізації в історії людства. Ми порівняли її з іншими давніми містами на Близькому Сході, у Мексиці, Китаї та побачили як певні спільні риси, так і деякі відмінності.
Після виходу книги відбувся новий етап мого занурення в тему Небелівки. Я брав участь у великій конференції в Берліні на тему цивілізації. Один доповідач, Ейяль Вейцманн, директор групи Forensic Architecture у Голдсмітському коледжі, захопився трактуванням міст у нашій книзі. Він прочитав її як архітектор. І його погляд відрізнявся від мого.
Обкладинка книги «Світанок всього: нова історія людства»
Які це були відмінності?
Загалом команда Forensic Architecture працює по всьому світу й застосовує метод контрфорензики (виявлення та засвідчення урядових, військових, екологічних злочинів за допомогою використання історичних архівів, генеральних планів, супутникового картографування та ін. – Ред.), щоб досліджувати порушення прав людини. Вони роблять низку проєктів в Україні, серед яких вивчення атаки на Маріупольський драмтеатр, трагедії в Бабиному Яру (йдеться про обстріл Київської телевежі у 2022 р. — Ред.). Нашу книгу Ейяль Вейцманн сприйняв як поглиблене тематичне дослідження на противагу ідеї про те, що держава — природний результат розвитку, який виникає під час досягнення певного рівня масштабу та складності суспільства. Ця ідея усталилась в археології з концепції міської революції Гордона Чайлда, запропонованої у 1930-х роках. Згідно з нею, найдавніші міста були інкубаторами для держави як ієрархічного суспільства, з централізованими урядовими установами, високим рівнем нерівності й екстрактивною економікою. У цьому коріниться і сучасний спосіб нашого життя. Місто потребує держави, а держава — міста.
Наша книга для Вейцмана — зразок контрнаративу, різновид судово-медичної експертизи, де щось не обов’язково може бути доведене, а точно визначити, хто винен, не завжди можливо. Єдине, що можна зробити напевне — це надати докази. Вони можуть дестабілізувати офіційний наратив чи то державний, чи то поліцейський. Це працює як колупання дірочок тут і там, від чого загальне бачення починає повільно хитатися. У суді такого може бути достатньо, щоб закрити справу. Коли офіційний наратив починає хитатися, в історії оприявнюються інші можливі наративи, які заповнюють нові вільні простори. Я подумав: це чудовий опис того, що ми намагалися зробити. Чому б не попрацювати разом над чимось?
Результатом цього стала виставка «Гіпотеза Небелівки» (The Nebelivka Hypothesis, проєкт, представлений на 18-й Архітектурній бієнале у Венеції у 2023 р. — Ред.), Центр просторових технологій з Києва, партнер Forensic Architecture, допоміг нам у пошуку підтримки на місцях: українські архітектори, просторові моделювачі збирали для нас дані, інтерв’ювали місцевих фермерів щодо чорноземних ґрунтів, дарами яких вони живуть. Спершу ми планували поїхати в Небелівку, але під час роботи над проєктом це стало неможливо. Зрештою, виставку «Гіпотеза Небелівки» прийняла для експонування Венеційська архітектурна бієнале, деякі відвідувачі навіть думали, що це виставка Національного павільйону України. Але насправді ми не представляли жодної країни. Ми були однією з незалежних комісій.
Проєкт The Nebelivka Hypothesis на Архітектурній бієнале у Венеції
Ви називаєте трипільські поселення уявними містами і зіставляєте їх з іншими містами по всьому світу, наприклад, у Месопотамії, Індії, Китаї. Що схожого в цих феноменах?
Території теперішніх Іраку, Пакистану, Китаю, Мексики, Єгипету — локації, де історики зазвичай шукають витоки міського життя. Тут є міські традиції, які виникали начебто нізвідки, не базуючись на попередніх формах. На мою думку, тепер ми можемо додати Україну до цього списку, адже так звані мегапоселення відповідають критеріям масштабу ранніх міст.
Небелівка за площею приблизно дорівнює Лондону часів середньовіччя. Вона така сама велика, як стародавнє місто Урук на півдні Іраку, яке називають першим містом у світі. Насправді ми майже нічого не знаємо про житлове облаштування на ранньому етапі історії Урука. Для Небелівки ж ми оперуємо знанням про розташування будинків і околиць, можемо відтворити майже повний план цього величезного поселення. Воно вражає, враховуючи його вік понад 5000 років.
Складнішим є питання про те, як саме це було зроблено — про це досі сперечаються археологи, зокрема українські й британські. Центральні, координаційні структури, як в інших містах давнього світу, тут не відомі. Ми не стаємо на чийсь бік у дискусії про те, що таке рання цивілізація. Ми намагаємося показати обидві сторони і дати можливість поміркувати: що таке місто? яким воно могло бути, а яким не було?
«Я не вважаю, що надмірна спекуляція говорити про демократію у Трипіллі»
Як ви ставитесь до тези про походження демократії зі стародавньої Греції? Можливо, одне з перших демократичних суспільств існувало в давніх українських «уявних містах»?
Це одне з питань, які спонукали мене вивчати трипільські мегапоселення. Давні греки, зокрема Геродот, писали про землі на північ від Чорного моря як про землі варварських племен, вершників, воїнів, кочовиків, скіфів, людей, що славляться своїми курганами — дуже багатими похованнями цих народів. Такі поховання, як правило, наповнені зброєю, золотом і скарбами, вони прославлені в музейних експозиціях по всьому світу. Думаю, подібне уявлення про стародавні суспільства українського степу притаманне більшості людей. Натомість ідея про те, що під усім цим на метр завглибшки прихована історія міст на 2000 років молодших за Геродота, є дивовижно іронічною з огляду на їхню егалітарність. Ми бачимо тут інверсію регіональних стереотипів про цивілізацію та варварство, про демократію та ієрархію.
Девід Венґров
Я не вважаю, що надмірна спекуляція говорити про демократію тут. Зрештою, демократія стародавніх Афін була демократією для незначної меншості населення. Вона повністю виключала з процесів жінок, виключала іноземців і виключала рабів. Вона виключала, ймовірно, близько 70 % населення Афін. Тож, за цими стандартами, життя в Небелівці могло бути досить непоганим.
Існують міфи про золоту добу в історії людства, про миролюбність егалітарних суспільств. Як з цим поєднуються свідчення про зброю для полювання на людину, про насильство в енеолітичних культурах?
Насправді багато егалітарних суспільств, за даними антропології, були досить жорстокими. Коли ви бачите велике, складне суспільство, за замовчуванням постає припущення: це має спиратись на ієрархічну структуру. Якщо ви запропонуєте інший погляд, хтось завжди скаже: о, а як щодо доказів про удари по голові? Або: чому оцей будинок трохи більший за інший? Такі аргументи мають сенс, але вони не означають, що егалітарні спільноти жили абсолютно ідеально, утопічно. Нічого подібного, мабуть, ніколи не існувало.
Є чудова рефлексія про це в оповіданні Урсули Ле Гуїн «Ті, хто покидає Омелас» (цитата з фантастки Урсули Ле Гуїн була використана як епіграф до виставки «Гіпотеза Небелівки» на Бієнале. —Ред.). Омелас — вигадане місто, дуже схоже на трипільське мегапоселення. Це ідеальне місто, де всі щасливі та рівні. Але в кінці історії виявляється, що під містом є маленьке підземелля, де постійно мучать невинну дитину. Вочевидь, це меседж про те, що утопічний соціалізм, як правило, пов’язаний з нещастям.
Насправді ж ми говоримо про можливості. Ми заперечуємо ідею про те, що драматичні й масштабні зміни способу життя завжди спричиняють ієрархізацію або виникнення чогось на зразок держави чи імперії. Думаю, зараз достатньо доказів протилежного.
Зображення археологічного поселення Небелівка, реконструйоване за геофізичними даними, 2023 р.
Як вивчення мегапоселень і нові результати досліджень змінюють наші уявлення про екологію та кліматичні зміни?
Тут варто згадати інше мегапоселення біля села Майданецьке, неподалік Небелівки. Українсько-німецький проєкт з його вивчення спільно з університетом міста Кіль запустив серйозну полеміку про походження чорноземних ґрунтів, у яких збережені залишки трипільських мегапоселень. Це саме ті знамениті найцінніші родючі чорноземи, що живили демократію стародавніх Афін через порти на Чорному морі і яких прагнули імператори та диктатори від давнини й аж до Сталіна й Гітлера.
Ці ґрунти вважають природними. Але принаймні з 1980-х років в археології триває дискусія щодо чорноземів у інших частинах Європи, у Польщі та Німеччині. Суперечка йде про те, чи могли вони бути антропогенними. На їхнє утворення частково вплинула життєдіяльність ранніх сільськогосподарських суспільств через втручання у формування та збагачення ґрунту. Вивчення Майданецького поселення в Україні засвідчило, що такі процеси могли бути масштабними. Нижче від нашарувань трипільських мегапоселень немає чорнозему, тож археологи і ґрунтознавці сперечаються про те, наскільки ці ґрунти були побічним продуктом заселення ландшафту близько 6000 років тому.
Ця думка дуже цікава, адже йдеться про форму міського життя, яка збагатила землі, на яких вона розташована. Вона суперечить звиклому уявленню про міста як про екстрактивні організми, які поїдають своє середовище. Це актуальна тема для архітекторів і урбаністів в умовах глобальних кліматичних змін.
Трипільські мегапоселення потрапили в цю дискусію як можливий прототип масштабної людської соціальної структури, яка збагачує середовище свого проживання. Хоча не всі експерти погоджуються з таким трактуванням, я думаю, все одно можна стверджувати, що мегапоселення та їхні мешканці управляли середовищем регіону — екотоном, розташованим у зоні зустрічі лісу зі степом. Ці гігантські осередки розташовувались неподалік один від одного та, мабуть, мали спільну сільську територію. У тій чи іншій формі вони існували щонайменше 800 років.
Щоб зрозуміти вплив мегапоселень на довкілля, археологи досліджують ґрунт по периметру ділянки і фіксують залишки пилку давніх рослин. Так, наприклад, можна відслідкувати рівень зменшення залісненості. Результати досить захопливі: зростання мегапоселень залишило дуже незначний екологічний вплив на ландшафт. Немає ознак серйозного порушення навколишньої флори та фауни. Навіть якщо гіпотеза про чорнозем не підтвердиться, з погляду екології ці пам’ятки все одно вражають. Мешканці мегапоселень керували своїм середовищем у сталий спосіб, що, мабуть, було свідомим вибором. Це свідчить про певний екологічний інтелект, якого бракує нашому суспільству.
Чорнозем з Небелівки
Чим архітектура трипільських поселень може бути цікавою для сучасних фахівців?
Нам варто застосовувати більше уяви в роботі з нашими просторами для проживання. Якщо ми дивимось на матеріальні залишки трипільських осель, то розуміємо, що ці люди знайшли спосіб зробити повсякденність неймовірно цікавою. Наприклад, вони виготовляли найкрасивіші керамічні вироби у звичайних домашніх господарствах. У кожній родині, здається, були художники. Мегапоселення — це ніби величезні колонії художників. Окрім посуду, там виготовляли фігурки, красиві мініатюрні моделі будинків. До порівняння, кераміка ранніх міст Месопотамії (я працював на деяких в Іраку) неймовірно нудна: депресивні, прості, неприкрашені вироби, дуже стандартизовані, масового виробництва, як наші сучасні речі. Трипільські вироби зовсім інакші. Схоже, вони створені досить грайливим суспільством, у якому мистецька творчість дуже високо цінувалася.
Носії трипільської культури дуже своєрідно чинили зі своїми житлами. Практикували спалення будинків через певну кількість поколінь. Дослідження показали, що спалення не випадкові. У якийсь момент трипільці приймали рішення завершити життя житла. З допомогою величезної кількості палива його спалювали дощенту, що, мабуть, було церемоніальною подією. Ніхто насправді не розуміє, навіщо вони це робили. Непрямий результат такої роботи полягає в тому, що тепер дуже легко дослідити геофізичні дані фундаментів будівель, оскільки всі ці аномалії видимі з допомогою магнітометричних досліджень. Не маючи такого наміру, вони зробили велику послугу сучасним археологам.
Девід Венґров
«Завдяки сьогоднішнім науковим можливостям ми можемо розуміти ґрунт як щось більше, ніж просто сховище для артефактів»
Яке, на вашу думку, майбутнє археологічних розкопок? Чи замінять новітні технології деструктивні методи польових досліджень?
У світовому масштабі ми вступили в нову фазу археологічних досліджень, яка є значно ощаднішою та менш інвазивною, ніж старий імперський стиль, коли до розкопок залучали тисячі робітників, копали траншеї промислового масштабу або намагалися охопити величезну територію. Зараз так вже не буває, за винятком, можливо, Китаю.
Нинішня мода, що спирається на новітні технічні можливості – це використання дистанційних неінвазивних методів. Вони дають справді вражаючі результати, часом вдається віднайти цілі міські ландшафти, до того ніким не знайдені. Особливо це стосується тропічних регіонів, як-от Амазонії, Юкатану або камбоджійських лісів, де важко пересуватись та проводити звичайні археологічні дослідження. Неймовірні результати дає технологія LIDAR, базована на використанні радарів, які встановлюють на безпілотних літальних апаратах. Але і у новітніх методів є проблеми. Насамперед із тим, що неможливо встановити хронологію об’єктів, які ви таким чином обстежуєте. Ви просто бачите форми на ландшафті.
Зрештою, завжди потрібно буде проводити розкопки та отримувати науково обґрунтовані дати, подібно як для Небелівки та інших мегапоселень. Це необхідно для перевірки та обґрунтування даних про побачене з повітря чи за допомогою магнітометрії, але також і для того, щоб більше зрозуміти матеріальні аспекти життя давніх суспільств, об’єкти на землі, ситуацію із ґрунтами.
Завдяки сьогоднішнім науковим можливостям ми можемо почати розуміти ґрунт як щось більше, ніж просто сховище для артефактів, яким він вважався раншіе. Ми можемо почати думати про ґрунт як про своєрідний артефакт, як про архів, який містить унікальний звіт про людську діяльність та історію людства.
Девід Венгроу підписує книгу у Порту-Алегрі, 2023
Над чим ви працюватимете в межах платформи Тімоті Снайдера «Глобальна ініціатива української історії»?
Професор Снайдер сконтактував зі мною близько року тому щодо цієї ініціативи, а згодом, під час особистої зустрічі, пояснив трохи більше про неї. Великі групи українських і неукраїнських археологів вже співпрацюють над розробкою нового бачення, яке, звичайно, повинно включати Трипільську культуру та відводити їй визначне місце, дискусії вже ведуться. Я братиму участь у «Глобальній ініціативі» як радник щодо загальної концепції та братиму участь в інкорпорації до цього наративу «Гіпотези Небелівки». Думаю, що і Forensic Architecture, і київський «Центр просторових технологій», і я, – всі ми погоджуємося: було б фантастично, якби ця виставка знайшла свій дім в Україні у межах «Глобальної ініціативи української історії». В рамках цього проєкту ми просуватимемо ці тези задля ширшого погляду на історію українських ґрунтів як невід’ємного аспекту української історії. Керівником цієї частини «Глобальної ініціативи» стане Максим Рохманійко з «Центру просторових технологій».
Розкажіть, будь ласка, про ваші плани. Чи є серед них дослідження пам’яток безпосередньо в Україні, попри вкрай складну ситуацію спричинену російською агресією?
Мої плани дещо інші, адже моя безпосередня польова робота пов’язана із розкопками в Іраку, в Іракському Курдистані. Ці землі мають довгу історію сучасних конфліктів. Я працював у районі, пов’язаному з хімічними атаками під час іраксько-іранської війни 1980-х років і геноцидом курдів у Халабджі. Завдяки дослідженням на Близькому Сході я добре знаю специфіку роботи в конфліктних і постконфліктних регіонах. Я не сумніваюся, що археологічні дослідження в Україні відновляться. І я дуже сподіваюся, що наша робота зробить якийсь маленький внесок у це.
Джерело: Девід Венґров: «Питання витоків демократії спонукали мене вивчати трипільські мегапоселення»
