Бомби влучили в задню частину театру. Туди, де в гримерних на третьому поверсі було розміщено жінок з немовлятами. Тих самих жінок, які перевезли з розбомбленого незадовго до того пологового будинку. Та тих самих немовлят, які народились одразу після бомбардування. Страшний ланцюг подій вбивства дітей льотчиками росії, який просто не вкладається навіть в межі звичайного цинізму. Цьому досі не вигадали ніякої достатньо сильної назви чи аналогії.
Зараз все, що було фізичним доказом злочину – демонтовано. Завали розібрано та перетворено на бетонну подушку для будівництва дороги з росії в Крим. Трупи з під завалів ексгумовано та вірогідно поховано в братських могилах в Старому Криму. Але точне місце досі невідомо – воно скрито росіянами, як і інші докази. Драмтеатр – єдине місце, де трупний запах витравлювали хлором та потім наново заливали бетоном. Аби сховати назавжди. Сьогодні в Маріуполі чи в росії – жодної згадки про трагедію. Перший рік повного мовчання, наче нічого й не відбулося. До чого росія доклалася того вона й досягла. Маріупольці в окупації теж мовчать, намагаючись все забути. А росіяни вже і не знають, не хочуть знати. Наче нічого й не було. Проте, було. Були літаки вбивць з росії, що злітали з аеропорту Приморсько-Ахтарську. Ті, що натискали кнопки після побачених написів “Дети”.
Найгірше, ми ніколи не дізнаємось скільки насправді загинуло людей в Драматичному театрі. Ніколи. Найстрашніше, якщо ми як Україна колись забудемо про цей страшний злочин росіян.
І не буде тут ніяких пробачень. Ніякого забуття. Маріупольці певні – ми знайдемо всіх. Помстимось всім. І ми не будемо перекладати питання відплати на долю. Тому що цей біль назавжди з нами. І він потребує не просто співчуття. Він потребує відплати. А відплата невідворотна.
Джерело: Драматичний театр. Роковини про які боляче але треба згадувати
