Ера ізоляціонізму
Сприйняття війни як джерела зиску ніколи не було чужим для американського істеблішменту.
Тож після Першої світової ділові кола Америки були розчаровані: Європа (особливо Велика Британія і Франція) отримала свої бонуси від перемоги над кайзерівською Німеччиною, а от інвестиції США у війну на континенті не окупилися. Видавалося, що союзники кинули Америку на гроші.
Танки збирають на конвеєрі, який виробляв легкові та вантажівки до війни на заводі Chrysler у Детройті. 1941
Гасло «Європо, віддай борги!» у 1930-ті увійшло в моду. Часто його можна було побачити на транспарантах мітингарів у часи Великої депресії.
Щоб не допустити чогось подібного в майбутньому, у 1935–1938 Конгрес США «мудро» проголосував за кілька законів, які мали забезпечувати нейтралітет Америки й установлювали ембарго на продаж зброї. Причому і можливим агресорам майбутніх війн, і їхнім жертвам.
Ці роки історики згодом назвуть ерою ізоляціонізму.
Власне, американський ізоляціонізм і відродився в ті часи не тому, що американську еліту не цікавив стан справ у світі. Ні, вона просто не бажала брати участь у кампаніях, які не забезпечують належного профіту.
Тож коли у вересні 1939 року дві імперії зла — нацистська Німеччина і комуністичний СРСР — розривали на частини Польщу, а Франція і Велика Британія, як її союзники, оголосили Гітлеру війну, у далеких США цим особливо не переймалися. Початок Другої світової тут розцінили як локальні розборки європейців.
Трагічна евакуація британського експедиційного корпусу з Франції, миттєве захоплення Гітлером Європи і загроза гітлерівського вторгнення уже на Британські острови, здавалося, остаточно підтвердили правоту ізоляціоністів.
Нарада Гітлера з генералами Вермахту на окупованій території СРСР, жовтень 1941 рік
Американський інститут Дж. Геллапа того ж зловісного вересня запитав американців: «Чи повинні ми оголосити війну і відправити нашу армію та флот за кордон битися з Німеччиною? — і 95 % американців відповіли категоричним ні.
Американські письменники й історики Вільям Манчестер і Пол Ред, згадуючи ті часи у книжці «Захисник королівства. Вінстон Спенсер Черчилль», цитують листи читачів, які надходили в чільні американські газети. Ось рядки з одного, написаного в дні, коли Велика Британія вже одноосібно вела війну за виживання з гітлерівським рейхом: «Якщо Англія переможе, — писав читач із Нью-Джерсі, — світ втратить можливість, щоб ним керувала найрозумніша людина з часів Мойсея».
Отакі думки роїлись у головах пересічних американців. Це сьогодні порівняння Гітлера з біблійним пророком, який звільнив єврейський народ від тиранії, може шокувати, а тоді його сприймали без внутрішнього спротиву.
У 1939–1940 роки на тлі багатотисячних жертв у країнах Європи у США, мов гриби після дощу, виникали «громадські комітети» із захисту нейтралітету й ембарго: комітет «Утримаємо Америку від війни!», Національний комітет боротьби проти участі Америки у війнах за кордоном, Комітет захисту воєнних боргів, «Змусимо Європу сплачувати воєнні борги» і тому подібні.
Ізоляціоністи поширювали купу пропагандистської літератури з аргументами проти допомоги Британії, закидали тисячами листів і копіями своїх промов редакції радіо й місцевої преси.
У квітні 1940 року масова демонстрація студентів у Вашингтоні пройшла під гаслом «Молодь Америки не хоче гинути в європейській війні!».
І ось що казали, звертаючись до тогочасного президента США Франкліна Делано Рузвельта, студенти Гарвардського університету: «Ми не віримо, що європейська війна — це конфлікт між добром і злом… Ми не віримо, що, якщо американці залишатимуться поза війною, то втратять свою культуру, свободу й цивілізацію… Студенти Америки прагнуть миру і демократії тут, а не за кордоном».
Франклін Делано Рузвельт
Є гіпотеза, що без гітлерівської розвідки тут не обійшлося. Американський журналіст німецького походження Курт Рісс у книзі «Тотальне шпигунство» розповів про те, що на одній світлині з подібного мітингу в перших лавах ініціаторів видно обличчя симпатичного молодика, пізніше відомого як Вальтер Шелленберг — очільника німецької політичної розвідки, а на той час офіцера зі спеціальних доручень рейхсфюрера СС Гіммлера.
Оливи у вогонь періодично доливав і колишній посол США в Британії Джозеф Ф. Кеннеді, який переконував Білий дім, що Британія є слабкою, швидко видихнеться і вже за кілька місяців під вікнами Букінгемського палацу пройдуть парадом німці.
Після втечі з корабля, що тоне, і повернення до США він заявив у інтерв’ю газеті Boston Globe, що на Британських островах з демократією покінчено і тамтешні політики борються лише за порятунок імперії. Тому американцям не варто дратувати Гітлера підтримкою приреченої держави.
США всіма силами відбивалися від спроб Британії долучити їх до захисту від Гітлера
Усі ці слова падали на благодатний ґрунт. Дафф Купер, міністр інформації британського уряду, подорожуючи Америкою 1940 року, зі здивуванням з’ясував, що більшість американців мають спотворене уявлення про Велику Британію. Вони вважають, що домініони Британії, як і раніше, залишаються колоніями, що у війні між індуїстами й мусульманами в Індії винен Лондон. Поширювали й інші вигадки. Міністр зробив висновок: Британія програє не тільки війну в Європі, але й пропагандистську кампанію в Америці.
Утім була людина, яка вважала, що Америку можна перевиховати. Це був прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль.
прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль
Черчилль тривалий час листувався з Франкліном Рузвельтом, називав його другом і щиро вірив, що зможе переконати допомогти Європі в боротьбі з Гітлером.
Листи Черчилля до Рузвельта 1939–1940 років сповнені справжнього драматизму. За стилем вони нагадали Вільяму Манчестеру і Полу Реду епістоли, які дев’ятирічний Вінстон писав зі школи Сент-Джордж своїм батькові й матері. У дитинстві Черчиллю здавалося, що батько «володіє ключем від усього, що має цінність».
У 1940 році цей ключ був у Рузвельта.
«Маленькі країни розчавлені одна за одною, як сірникові коробки, — писав Черчилль Рузвельту. — Чекаємо атаки з повітря найближчими тижнями. Якщо необхідно, вестимемо війну самотужки. Ми цього не боїмося».
«Наше рішення — битися до кінця. Але якщо нинішній уряд загине, то Ви не маєте заплющувати очі на те, що (британський) флот може опинитися в руках німців. Я не ручаюся за своїх наступників. І вам доведеться мати справу з Європою, підпорядкованою Гітлеру».
Рузвельт обіцяв допомогу, але не називав строків. І, продиктувавши одну з численних телеграм, Черчилль роздратовано кинув секретареві: «Ці напівсліпі все ще напівготові».
Щоб завадити вторгненню, витримати блокаду і полювати на підводні човни, Черчиллю потрібно було багато есмінців. Рузвельт обіцяв їх. Але не безкоштовно. І щоразу змінюючи умови допомоги. Черчилль обурено скаржився своїм міністрам: «Хоча президент — наш найліпший друг, жодної практичної допомоги ми не отримали».
Обмін телеграмами про есмінці, які прохав Черчилль, вилився у справжній епістолярний серіал.
«Якби можна було надіслати нам 40–50 есмінців, хоча б і старезних, кілька сотень літаків і сталь, — випрошував Черчилль і додав як напівобіцянку-напівзапитання: — Ми оплачуватимемо доларами, скільки зможемо. Але вірю, що, коли не зможемо, ви ж не залишите нас без допомоги?»
«Есмінці надіслати не можу без рішення Конгресу, і наразі немудро просити їх про це. Але постараюся надіслати зенітки і сталь», — сухо відповів президент. Але не надіслав.
«Зараз для вас найневідкладнішим є питання постачання есмінців, торпедних катерів, аеропланів, які ми просили.., — наполягав Черчилль. — Пане президенте, це треба зробити просто зараз…»
Він зменшив запит, погодився вже навіть на 30 кораблів. І навіть на відвертий металобрухт. «Ми їх (есмінці. — Авт.) відремонтуємо, — просив Черчилль. — Найближчі шість місяців мають життєво важливе значення».
Зрештою, в середині серпня 1940 року, через три місяці після першого прохання Черчилля, Рузвельт надіслав британському прем’єру пропозицію: він дасть есмінці. Але в разі «надзвичайної ситуації» (тобто висадки німців на острови) весь британський флот мав прибути до Канади. До того ж в обмін за старі есмінці Англія мала віддати Сполученим Штатам кілька своїх військово-морських баз.
Цей відвертий рекет «друга» ледь не довів Черчилля до сказу. Не такого він очікував. Сподівався на подарунок без будь-яких умов. У листі канадському прем’єру Вільму Лаону Маккензі він скаржився: американці прагнуть «отримати британський флот і Британську імперію без Великої Британії».
Але, зрештою, сер Вінстон змушений був піти на угоду. Як авансовий платіж за есмінці Сполучене Королівство передавало в оренду американцям на 99 років свої військово-морські бази від Ньюфаунленда до Британської Гвіани.
Рузвельт, пояснюючи суть угоди Конгресу, вихвалявся: «Права на бази на Ньюфаундленді і Бермудах — подарунки, великодушно зроблені й охоче прийняті. Решта баз отримані в обмін на 50 наших застарілих есмінців».
Виступаючи в парламенті, Черчилль теж намагався подати цю оборудку як щедрий дар з боку Британії (бо, як потім визнав, боявся, що його за «підрив суверенітету Британії» відправлять у відставку): «Без будь-яких прохань США ми вирішили надати їм у користування військові бази й аеродроми в наших трансатлантичних володіннях, у місцях, які вони вважатимуть для себе зручними. І, звичайно, мова не йде про передачу суверенітету».
Флот, отриманий Англією від США, заходить в англійський порт, 1940
Перші есмінці прибули до Британії на початку вересня. І виявилися дійсно геть застарілими. Спущені з верфей на початку 1920-х, вони були не здатні стріляти з носових гармат у бурхливому морі та за максимальної швидкості руху, а отже — малопридатними для арктичних конвоїв. Вдалося заледве переобладнати дев’ять з них.
Один настільки проіржавів, що у квітні 1941-го все ще був у ремонті, коли його потопила німецька бомба. Ще один довелося розібрати на запасні частини. Але все ж то вже була допомога.
Утім американці обіцяли Черчиллю не тільки есмінці, але й п’ять патрульних бомбардувальників В-17, 159–200 літаків, 20 торпедних катерів, 250 тисяч сучасних гвинтівок, боєприпаси. На запитання Черчилля «Де все це?» з Америки відповіли, що генпрокурор Сполучених Штатів заборонив передачу партії вже готового озброєння, відклав відправку торпедних катерів, а з п’яти бомбардувальників готовий до вильоту в Британію лише один.
Додало напруги те, що автомобільний магнат Генрі Форд відмовився виготовляти на своїх заводах двигуни для британських літаків, виправдовуючись тим, що це, мовляв, позначиться на продажах нових автомобілів американцям. До того ж він не вірить, що Англія зможе оплатити замовлення.
Америка всіма силами відбивалася від спроб Британії долучити її до захисту від Гітлера.
Виникнення ідеї лендлізу
У Великій Британії було дуже сутужно з грошима. На третій місяць війни валютні запаси королівства скоротилися до мінімуму. У якийсь момент міністр фінансів Кінглі Вуд навіть запропонував Черчиллю реквізувати в населення золоті обручки, щоб за виручені кошти придбати озброєння. Черчилль запропонував почекати, але саму ідею оприлюднити — «щоб присоромити американців».
Кінець жовтня 1940 року — найтрагічніші дні в історії Британії ХХ століття. Німецька авіація здійснила два найбільш руйнівних бомбардування Лондона. У телеграмі Рузвельту Черчилль відверто пише про фінансову кризу, про те, що запаси продовольства тануть, втрати суден від атак німецьких підводних човнів сягнули катастрофічних масштабів.
Пожежа у Лондоні після авіанальоту 7 вересня 1940 р
Рузвельт вельми стривожився фінансовим станом Британії. Але не в тому сенсі, якого очікував Черчилль. Сумніваючись у платоспроможності союзника, президент США запропонував відправити до Кейптауна крейсер, щоб забрати і привезти до Сполучених Штатів усе наявне там британське золото у злитках на суму 20 млн доларів — як аванс за майбутню зброю.
Пропозиція, як пишуть Манчестер і Ред, була «схожа на те, як боєць, який не брав участі в бою, знімав чоботи і годинник з помираючого солдата».
Черчилль, вкрай обурений ідеєю Рузвельта, поскаржився соратникові: «Любов Америки до вдалих оборудок може завадити їй стати “добрим самаритянином” і призведе до фатальних наслідків для Британії». Він емоційно написав, але потім викреслив з телеграми Рузвельту такі слова: «Із задоволенням розпоряджуся завантажити золотом військові кораблі, які Ви відправите до Кейптауна, хоча доведеться розстатися з останнім запасом, на який ми могли б купувати продовольство протягом кількох місяців».
У листопаді 1940 року в США відбулися президентські вибори, на яких Рузвельт упевнено переміг. Черчилль поздоровив його, натякнувши на продовження допомоги. Президент не повважав, що необхідно відповісти, йому здалося, що Черчилль став занадто надокучливим.
А втім, господаря Білого дому можна було зрозуміти. Він не знав, як переконати Конгрес, від рішення якого залежала допомога Британії. Аргумент йому підказав міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, який порівняв американців з домовласником, «який відмовляється дати вогнегасник, аби виручити сусіда, в якого палає будинок і вітер дме в бік цього самого домовласника».
Рузвельт зрозумів, що знайшов легальний шлях безоплатно озброювати Британію: федеральний закон дозволяв віддавати в оренду власність армії, якщо держава не потребувала її.
17 грудня він повідомив журналістам цей план, проілюструвавши його словами Ікеса у власній інтерпретації: «Якщо в сусіда горить дім, а в мене є шланг потрібної довжини, чи маю я казати йому, що цей шланг коштує 15 доларів і він мені ці гроші зобов’язаний сплатити? Чи все ж повинен йому цей шланг по-сусідськи позичити?».
Це й була відома сьогодні всім у світі ідея лендлізу, того самого, який допоміг отримати перемогу над світовою імперією зла у ХХ столітті.
Світ чотирьох свобод
Новий 1941 рік розпочався для британського прем’єра поганою звісткою. Виявилося, що гуманітарні поставки продовольства зі США до Французького Марокко, призначені начебто для французів, які страждають в окупації, з мовчазної згоди Петена перенаправляють до Німеччини. Розгніваний Черчилль повідомляє Рузвельта, що Британія блокуватиме в морі цю «доброчинність» Вашингтона. «Якщо британська блокада означатиме, що французи мають голодувати, щоб британці могли жити, то на те вона й війна», — категорично заявив він.
Відносини між США і Британією, попри всі пізніші розповіді про «вічну дружбу», не були безхмарними.
Однак 5 січня Рузвельт таки попрохав Конгрес затвердити ще більші асигнування на озброєння для держав, які воюють з гітлерівською Німеччиною.
І в промові перед конгресменами він майже не згадував Черчилля. Не намагався викликати в американців якусь особливу приязнь до англійців. Агітуючи за лендліз, Рузвельт зайшов зовсім з іншого, неочікуваного боку.
Тим, хто запитував, у що виллється така щедрість, він запропонував свої знамениті чотири свободи: «У майбутньому, яке ми прагнемо зробити безпечним, ми маємо створити світ, заснований на чотирьох свободах: свободі слова, свободі віросповідання, свободі від злиднів, тобто економічні домовленості, які забезпечать усім народам світу здорове мирне життя, і свободі від страху перед новою війною, яка забезпечуватиметься скороченням озброєнь, щоб жодна держава у світі не була здатна здійснити акт фізичної агресії проти будь-кого зі своїх сусідів».
Промова Рузвельта про демократичні цінності, за які варто боротися, справила ефект розірваної бомби й ознаменувала початок нової епохи, епохи, коли цивілізаційні цінності важать більше, ніж прибутки від бізнесу, а сама Америка заявила про себе як про вартового демократії.
Головні меседжі цієї промови пізніше будуть покладені в основу знаменитої Атлантичної хартії, підписаної Рузвельтом і Черчиллем наприкінці серпня 1941 року.
Виступ Черчилля у Конгресі США 26 грудня 1941 року
Слова Рузвельта про Світ чотирьох свобод знайшли відгук у серцях законодавців. Незважаючи на відчайдушний спротив ізоляціоністів, 8 лютого 1941 року Палата представників американського Конгресу схвалила законопроєкт про лендліз 260 голосами проти 165.
Черчилль у своєму зверненні подякував американському народові, вирішивши водночас заспокоїти його: «Нам не потрібні доблесні американські війська. Нам потрібна зброя».
Остання фраза Черчилля стала знаменитою (ми її сьогодні повторюємо ледь не щодня!): «Дайте нам гармати, і ми завершимо роботу».
Закон про лендліз, проголосований Палатою представників США, порадував Черчилля. Однак міністр фінансів Кінгслі Вуд невесело спрогнозував: «З урахуванням цього законопроєкту нам буде набагато складніше протистояти прагненню американців позбавити нас усього, чим ми володіємо, за те, що ми хочемо отримати».
Черчилль змушував мовчати своїх колег, які були проти здачі в оренду Америці баз у Вест-Індії і вважали це своєрідною капітуляцією. Бо вбачав цінність лендлізу не в старих іржавих есмінцях, а в тому, що вони є індикатором зацікавленості Америки в перемозі Британії.
Однак до повної перемоги над ізоляціоністами було ще далеко. Останнє слово залишалося за Сенатом. А там противники допомоги організували справжній бойкот законопроєкту.
Один з їхніх лідерів Чарльз Ліндберг заявляв, що не хоче, аби Британія здобула перемогу, бо це «для Європи буде лихом», вона призведе до «занепаду, голоду й хвороб».
Сенатор Бертон Віллер, один із засновників ізоляціоністського комітету «Америка передусім», заявив, що Рузвельт збирається «погубити кожного четвертого американця».
Чарльз Ліндберг, фронтмен ізоляціоністів, легенда американської авіації і особистий друг фельдмаршала Герінга, у ті дні збирав на стадіонах багатотисячні мітинги. Він закликав Америку не брати приклад з Європи, «преса якої контролюється євреями і занурила континент у нову війну». Казав, що не хоче, аби Британія здобула перемогу, бо це «для Європи буде лихом» і призведе до «занепаду, голоду й хвороб». Згадував він і ім’я Черчилля — і присутні кожну таку згадку зустрічали свистом.
Американцям вкарбовували в голови «просту істину»: якщо Америка допомагатиме Британії, то рано чи пізно війна прийде на Американський континент.
Франклін Рузвельт та Вінстон Черчіль
Та громадська думка американців змінювалася що далі, то стрімкіше. Сприйняття Америки в новому образі арсеналу демократії пробудило їх від сплячки. Ізоляціоністи зрозуміли, що остаточно програли, коли 8 березня Сенат 60 голосами проти 31 схвалив закон про лендліз.
«Цей закон — ковток життя», — сказав Черчилль.
У день затвердження закону дюжина танкерів і рефрижераторних суден відпливли в Англію з допомогою. Лендліз став джерелом перемоги Великобританії і світу над гітлерівською Німеччиною.
* * *
Через 9 місяців, після нападу японців на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року, США доведеться вступити в битву з ворогом. Але не з Німеччиною. Знадобиться заява самого Гітлера про оголошення війни Америці, щоб Конгрес США підтвердив: «Сполучені Штати таки перебувають у стані війни».
* * *
Лише через 65 років, у 2006-му, Британія виплатить усі борги за лендлізом.
