Їли самі ersatz (замінники). Великі берлінські універмаги, як-от KaDeWe, хвилювалися через нестачу провізії, тож їм радили залучати клієнтів добре продуманими шоу, використовуючи всі трофеї та ідеї із завойованої Європи.
Великі вітрини полонили реконструкції сцен із нацистських фільмів, зокрема: Jud Süss — викривлена й жорстока антисемітська історія про багатого придворного; Ohm Krüger — антибританська розповідь про англо-бурську війну; Robert Koch — біографічний фільм, що прославляв німецьку медицину.
Для євреїв життя складалося інакше. Їм видавали спеціальні продовольчі картки з дрібною надряпаною літерою J. Овочі, м’ясо, молоко, шоколад і будь-які особливі святкові ласощі тепер неможливо було придбати з такими картками. Одяг також не можна було купити. Закупи дозволяли тільки в «дозволених магазинах» у встановлену «неарійську годину закупів» між 16:00 і 17:00. Нові антиєврейські закони з’являлися що два тижні. Наприклад, один із них передбачав, що євреям не дозволено сидіти в трамваях. Для заможних проблема з їжею вирішувалася через чорний ринок. Багаті, та ще й із німецьким походженням, могли розраховувати на висококласні ресторани, які забезпечували повноцінне харчування. Ми не належали ні до тих, ні до сих, тому тільки й надіялися на допомогу від друзів, які більше підпадали під ці критерії.
Мені час було йти в середню школу. Тепер ми були бідною родиною, яка не могла платити за навчання, тож я покладався на стипендії. Мені вибрали змішану школу на Гроссе-Гамбургер-штрасе.
Школу теж не оминули власні проблеми. Спершу її перенесли на Кайзер-штрасе, а тоді—на Лінден-штрасе. Владі було з високої гори чхати, де навчатимуться євреї, а на їхні почуття і поготів. Навіть синагога на Лінден-штрасе перетворилася на зерносховище з купою голодних щурів.
Сестра мого однокласника, напівєврея, навчалася в арійській школі неподалік. Якесь безглузде судове рішення назвало його євреєм, а його сестру — християнкою. Під час кожної зустрічі десь на вулиці вони мусили вдавати, що не знають одне одного, щоб ніхто не помітив їх разом.
Ми з друзями шукали розваг у різноманітних захопленнях. Одним зі способів фінансування війни став продаж мініатюрних фігурок, які чіпляли на лацкани. Що два місяці з’являлися нові моделі: різьблені дерев’яні ляльки, копії літаків, гармат, снарядів і всілякого такого. Вигляд вони мали дуже гарний, тож ми колекціонували їх. Щоб якось дістати їх, ми робили як безпритульні діти з північного Берліна: коли хтось досі носив ці прикраси на лацкані після тижня збору, ми ввічливо просили віддати їх нам. Забавка набула такої популярності, що перехожі навіть думали, що їх якось утягують у схему повторного використання.
До нашої колекції потрапляли й красиві різнобарвні дитячі журнали. На диво, нацистської пропаганди там не було, і їх роздавали у великих кондитерських. Роздобути їх можна було або справивши приємне враження на продавчиню, або, у крайньому разі, купивши пачку шпильок.
Та найдивнішим моїм захопленням стало складати списки руйнацій. Розбомблені будівлі зачаровували мене. Вони показували всі свої інтимні інтер’єри. Кожен будинок мав власну характерну деталь. Обожнював занотовувати в книзі місце, дату й масштаби руйнувань.
Коли мама довідалася про це моє хобі, її суворий докір справив на мене неабияке враження.
— А якби тебе спіймали? Як би ти довів, що ти не шпигун?
Оскільки на тлі хвилювань війни школа здавалася нудною і безглуздою, я вирушив досліджувати берлінські вулиці. Школа розташовувалася за годину їзди, тож мою відсутність можна було легко списати на затори на дорогах — побічний ефект повітряних нальотів — або на додаткові уроки. Крім того, родина давала мені досить свободи, тож мене рідко про щось розпитували. Тепер я був хлопцем із вулиці й добре орієнтувався в Берліні навіть під час вимкнень світла.
Неарійці не мали права насолоджуватися книгами, кіно чи виставами, тому просити на них кишенькові гроші було марною справою. Натомість я відвідував виставки захоплених воєнних трофеїв — обов’язкове заняття для юнаків із технічним типом мислення як у мене. Я вивчав літаки, пильно оглядав крісла пілотів і пропелери, ігноруючи оголошення, що застерігали неарійців триматися подалі від літаків.
Не оминав увагою і ярмарки, що піднімали бойовий дух. Там можна було відстрелити голову Черчиллю, а механічні ляльки й солдатики танцювали під мелодію Lilі Marlene або Wir fahren gegen Engelland («Ми йдемо на Англію»). Тоді непомітно проходив уздовж Фрідріх-штрасе, де за п’ять марок можна було насолодитися компанією справжніх «ляльок» у натуральну величину, убраних у шуби за останньою паризькою модою.
Такі вилазки забезпечили місячний квиток на метро від дому до школи й форму Гітлерюгенду без знаків розрізнення для маскування. Звісно, мені, євреєві, було небезпечно її носити, та не скажу, що було із чого обирати. Я стрімко виростав зі свого одягу. Грошей на новий не було. Залишалися тільки речі, які віддавав неєврейський друг.
Одного разу я вийшов зі станції метро «Унтер-ден-Лінден», і мене штовхнули прямісінько у величезний парад. Якби я заборсався, то привернув би занадто багато уваги до себе, тож довелося пограти роль захопленого прихильника. Крізь ряди тісно вишикуваних охоронців усе було чудово видно.
Під галасливі вигуки натовпу широкою вулицею повільно котилися чорні «даймлери» з відкритим верхом. Головна машина проїхала приблизно за 10 метрів переді мною. За командою сотні рук здійнялися вгору, щоб віддати нацистське вітання.
Поклоніння призначалося темному, суворому на вигляд чоловікові з дивними вусами, який незворушно дивився вперед. Це був Адольф Гітлер. За ним їхали кремезний Ґерінґ та інші високопоставлені члени німецького верховного командування, які, здавалося, однаково не зважали на бурхливі аплодисменти.
Джерело: «Хлопчик, який намалював Аушвіц. Правдива історія надії та виживання». Уривок з книжки
