Атенеум
Скарбниця Фінської національної галереї розподілена між трьома музеями: Атенеумом, Художнім музеєм Синебрюхова та Музеєм сучасного мистецтва «Кіасма». Почнімо з Атенеуму — найбільшої збірки художніх робіт у Фінляндії з 30 тисячами найменувань. Як сказано на сайті музею, він «представляє розвиток фінського мистецтва від портретів рококо XVIII століття і до експериментальних рухів XX століття».
Саме в Атенеумі зберігають роботи Іллі Рєпіна. Загалом, згідно з вебсайтом Національної галереї, Атенеум містить 117 його творів, здебільшого ескізи.
Перші полотна художника з’явилися в колекції як дар Фінському художньому товариству від самого автора, це: «Портрет Наталії Нордман» (1900), «Портрет Наталії Нордман та Іллі Рєпіна» (1903), «Зимовий пейзаж» (1903), «Портрет доньки художника Надії Рєпіної» (1898), «Портрет актриси Віри Пушкарьової» (1899), «Портрет художниці Єлизавети Званцевої» (1889), «Портрет художника Рафаїла Левицького» (1878).
«Гадаю, що причиною такого дару було бажання Рєпіна представити себе у фінському художньому світі після того, як він зрозумів, що не поїде до радянської Росії. Картини передали 5 березня 1920 року», — пояснює Тимо Гууско, головний куратор Атенеуму.
Ця збірка нараховує 25 робіт і, крім творів самого Рєпіна, містить картини інших авторів. Марина Дроботюк, головна зберігачка Національного художнього музею України, каже, що колекція створює позитивне враження: «Як дослідницю мистецтва початку ХХ століття більше зацікавили саме портрети Рєпіна. Як на мене, більшість з них досить знакові в його творчості».
Свого часу Марина Дроботюк атрибутувала для Атенеуму рєпінський «Портрет Миколи Мурашка» (1882), відомого українського художника і викладача: «У них він проходив як портрет професора Іванова, насправді ж на портреті Микола Мурашко. Надіслала їм докази у вигляді архівних фото». Дроботюк наголошує: «Привертає увагу той факт, що у збірці Рєпіна були також твори українських майстрів, наприклад, Миколи Кузнєцова». Це дві роботи: «Жнець» (1881) і «Свині» (1889). Про те, що це український майстер, з вебсайту Фінської національної галереї ми не дізнаємося: місце його народження українське село Степанівка приписано Росії.
«Крім робіт Іллі Рєпіна, у нас ще є полотно Архипа Куїнджі, народженого в Маріуполі», — повідомив Тимо Гууско. Це «Пейзаж з Криму» (1896). Ще донедавна в онлайн-галереї Атенеуму місце народження художника позначали як місто в Росії.
Після листування з музейними працівниками з уточнювальними питаннями, як відбувається атрибуція картин, Маріуполь став українським.
Художній музей Синебрюхова
«Причина таких невідповідностей досить практична: наша база даних має багато невідповідної інформації та історичних нашарувань, — відповіла на мій запит про правила атрибуції музейної колекції Керсті Тайніо, кураторка Художнього музею Синебрюхова. — Інколи некоректно зазначена країна, як ви помітили щодо Куїнджі (Маріуполь). Помилку виправлено».
Також виправили запис про місце смерті Рєпіна: «Радянський Союз» замінили на «Росія». Йдеться про Куоккала, нині Рєпіно. «Це має на меті повідомити глядачеві, що йдеться про теперішню країну, але ми знаємо історію, що стоїть за цим», — пояснила кураторка.
Вона резонно зауважила, що багато держав відносно молоді, ба навіть ідея націй і націоналізму є модерною концепцією: «Тому ми загалом згадуємо місце народження і смерті (зазвичай це місто) замість держави чи національності».
Очевидно, тема реідентифікації художників багатошарова й у цій ситуації зачіпає деколонізаційні студії, які щодо Російської імперії та Радянського Союзу не були своєчасно застосовані. Поки точиться кровопролитна війна імперії проти України, незаконно захоплені нею території не можуть називатися російськими. Тож підпис до місця народження українського художника Івана Айвазовського на вебсайті Фінської національної галереї замінили з «Феодосія, Крим, Росія» на «Феодосія, Крим, Україна».
Обидва полотна — «Неаполітанська затока» (1844) й «Автопортрет» (1888) — перебувають у колекції Музею Синебрюхова, до фондів якого входять роботи іноземних художників, народжених до 1830 року.
«Неаполітанська затока» потрапила в Музей 2002 року як частина спадщини колекціонерки й музейниці Беатріс Ґранберґ (1916–2000). «Автопортрет» перебуває в музейній колекції з 1987 року й, очевидно, походить з колекції родини Ґотгарда Бйорклунда, якому Айвазовський подарував її 1888 року.
У Музеї Синебрюхова також зберігають полотно «Мазепа на вмираючому коні» (1824) Ежена Делакруа. Картина надійшла 15 вересня 1920 року від «Друзів Атенеуму» — товариства, яке збирає полотна для музею.
Музей сучасного мистецтва «Кіасма»
Музей створили в 1990 році з фокусом на фінське мистецтво, а також мистецтво сусідніх країн. З часом до його колекції почали потрапляти роботи художників з віддаленіших земель.
Як розповіла Саара Гааклін, головна кураторка, у Кіасмі є роботи таких українських митців: Сергій Братков, Роман Химей і Ярема Малащук, Борис Михайлов, Едвард Странадко, Віктор Сидоренко, Леся Васильченко. «Усі ці художники у нас виставлялися, крім Романа Химея та Яреми Малащука, чию роботу ми купили у 2024 році. А робота Лесі Васильченко зараз на виставці Feels like home», — повідомила Саара Гааклін.
Рішення купити роботи приймають директор музею та відповідна рада із семи осіб. Сидоренко потрапив до музею 2005 року через виставку Faster than History, що фокусувалася на пострадянських країнах. Сергія Браткова придбали з Rauma Biennale Balticum у 2010 році. Купити роботу Лесі Васильченко запропонувала сама Гааклін, яка познайомилася з художницею в Норвегії восени 2021 року. Процес купівлі відбувався вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Рішенню придбати роботу Химея та Малащука сприяла актуальність теми війни.
Цікаво, що три фотографії Бориса Михайлова кілька років тому перейшли до Атенеуму, оскільки часові рамки музейної колекції розширили до 1970-х років. Це два автопортрети «Я не я» (1992) та «Без назви. Із серії “Луріки”» (1976–1981).
Оцінити цю збірку в Кіасмі я попросила українську мистецтвознавицю Валентину Клименко. Вона пояснила: «Колекція охоплює кілька поколінь українських художників. Борис Михайлов і Сергій Братков, представники першої і другої хвиль Харківської школи фотографії — це доволі відомий у світі мистецький феномен, який починався з бунту проти офіційної радянської естетики, оприявнення забороненого, незалежного погляду на навколишню реальність і об’єднав три покоління фотографів. Віктор Сидоренко очевидно представляє український постмодерн 1990–2000-х. Самобутній мистецький дует Яреми Малащука і Романа Хімея почав роботу в другій половині 2010-х; кар’єра цих художників, які працюють на перетині кінематографу й сучасного мистецтва, активно розвивається, і за ними точно потрібно уважно спостерігати музеям сучасного мистецтва і галереям».
Валентина Клименко вказує, що колекція поєднує роботи зірок (як-от Борис Михайлов, лауреат премії «Хассельблад», який двічі представляв Україну на Венеційській бієнале) та молодих художників (як Леся Васильченко, яка закінчила Академію мистецтв в Осло й у 2025-му потрапила в номінацію українського Pinchuk Art Prize). Водночас, на її думку, тут немає імен і робіт, важливих для українського сучасного мистецтва: «Але як іноземним кураторам чи історикам мистецтва подивитися на нашу артсцену за відсутності серйозних цифрових архівів чи бази даних?».
Джерело: Українські художники у Фінській національній галереї
