Українські біженці в Естонії
Поза всяким сумнівом, ми завжди будемо сумувати за рідними містами, вулицями, кліматом, морем. За всім тим, що робить дім – домом. З кожним роком ми будемо ідеалізувати втрачене та робити за можливості все аби колись вдихнути рідного повітря повними легенями.
Але, ми й це переживемо. Навіть під агресивний хор голосів з окупації, що будуть не просто сипати сіль, а тикати в рану свої брудні пальці зради.
Та навіть це ми переступимо. Єдине та головне, що зараз створить перешкоду для прийняття, примирення в собі та початком нового життя тут, в Україні – політика держави щодо нас. Нас, хто втратив останнє, а тепер і надію. Ми залишаємось людьми – невидимками для уряду. Ми не маємо права на компенсації та нас позбавили допомоги. Ми, буквально, більшість яка втратила абсолютно все і змушена починати нове життя.
Неабиякий виклик. Не для нас. Для України. Чому? Тому що за умови миру та відкритих кордонів немає значення де починати з нуля. Тут або на чужині. При тому, що чужина виглядає привабливіше. Там безпечніше, там немає Росії під боком, там краще з інфраструктурою, умовами життя та з надією. Надією на майбутнє,
Чому не тут? Чому не вдома? Логічне питання. Але як можна довіряти домашнім, які три роки тебе не бачать? Які роками обіцяли справедливий мир, а в той час несправедливо ігнорували власних громадян. Як повірити, що тепер, коли остаточно не просто зрозуміло, а сказано в голос президентом про втрату нами домівок, в цей же час досі не підписано тим самим президентом закон, що дає нам лише шанс на компенсацію за житло.
Складно пояснити людині вдома, що кожне фото з посмішкою міністрів, що мають про нас дбати, у ВПО викликає спустошення. Тому що складно пояснити собі, чому людина так сяє щастям, коли ускладнила твоє життя? І ця прірва буде лише зростати щодня, посилюючись інформаційними атаками ворога.
То як нам бути? Що робити прямо зараз, аби мільйони українців-біженців прийняли реальність та не дивились на втечу?
Для початку, прийшов час поговорити з нами. Відверто, прямо і без зайвого пафосу. Побачити, що ми існуємо. Поцікавитись врешті-решт, чим ми живемо та чого прагнемо.
Потім, почувши ні, не запропонувати рішення. А знайти його спільно. Ми, влада, громада.
Якщо ті, хто приймають рішення в Україні перестануть прислухатись до придворних нездар, відкинуть вигадану пропаганду про неможливість допомогти ВПО, справа просунеться з мертвої точки. Чому? Тому що, насправді, ми всі шукаємо надію. Точку опори. Тут, де все рідне, навіть за умови втрат.
Ми готові та жадаєм будувати квартали Бердянська, відтворювати площі Маріуполя та гуртуватись дворами Нового Мелітополя. Ми прагнемо в душі не просто повернення. Ми прагнемо довести тим, хто зрадив та повернувся в окупацію, що люди важливіші за стіни. Що свобода цінніша за рабство. Що наші нові діаспори та громади значно краще за виховане невігластво окупації.
Ми готові будувати наш новий дім разом тут. В Україні. Але, чи готові будувати його з нами наші можновладці? Ось питання на всі гроші світу. Питання без відповіді, але з гірким присмаком розчарування.
Джерело: Якщо ми не повернемось, то що буде далі? Післясмак інтервʼю Президента
