1950 рік. З Версаля у Неаполь привозять гігантську колиску у формі карети, тому що в колишнього градоначальника, якого всі звуть Капітан, посеред Тірренського моря ось-ось народиться прекрасна похресниця. Її назвуть Партенопа.
Життя Партенопи (молодшу її версію грає Селеста Далла Порта, старшу — Стефанія Сандреллі) розтягується у фільмі на кілька десятиліть. Минаючи 1960-ті, 1970-ті та 1980-ті, Партенопа живе своє прекрасне життя: вона міняє коханців, шукає себе в акторстві й антропології, врешті просто гармонійно виглядає у красі неапольського пейзажу. Єдине, що затьмарює її життя — неочікуваний суїцид брат Рафаеля, в якому Партенопа тією чи іншою мірою вважає винною і себе.
Ім’я Партенопа відсилає до старої назви Неаполя: саме так йменували це місто на початку його існування. Цю назву місту дали грецькі батьки-засновники на честь сирени, яка чи то намагалася звабити голосом Одіссея і покінчила зі собою, коли не змогла, чи то закохала в себе кентавра Везувія, що розлютило Юпітера, який перетворив його на вулкан, а її — на той самий Неаполь.
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Героїня Далла Порти і Сандреллі для Соррентіно стає антропомофорним втіленням його рідного міста. Режисер, який сформувався в дусі італійського неореалізму, але постійно намагається бути пафосним і значно бароковішим, ніж його уявний наставник Фелліні, створює фільм повністю сконцентрований на красі як філософській категорії.
Образ Партенопи досить сміливий, адже в ньому можна легко розпізнати і мізогінію, і троп святої блудниці, як це було з персонажкою Моніки Беллуччі в «Малені» Джузеппе Торнаторе. Проте в історії Соррентіно цю оптику дещо коригує операторка Дарія Д’Антоніо, яка хоч і об’єктивує Партенопу, та водночас вміло передає важливу тему творчості Соррентіно: табуйованість еротики. Чоловік, який дивиться на оголену жінку у фільмах Соррентіно — переважно не сексуальний хижак, який бере здобич чи трофей, а хлопчик, який поглянув у шпарину й побачив щось неймовірно красиве і заборонене водночас. Розповідаючи зазвичай історії про чоловіків, Соррентіно не випадково робить головною героїнею жінку у фільмі про філософську сутність краси. Він чесно каже, що не може зрозуміти, чим є краса як річ-в-собі, і так само не може розкрити глибини жіночої психології.
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Фільм, який приніс Соррентіно світову славу, а Італії — «Оскар», — це «Велика краса», дуже формалізований роздум про красу й самотність, де головними героями є чоловік і Рим (друге за важливістю місто для Соррентіно, в якому він склався як особистість і режисер). «Партенопа» — це знову формалізована історія про красу й самотність, але тепер тут у центрі жінка й Неаполь (рідне місто Соррентіно, де він зростав і зазнавав втрат). Режисер замикається в колі нескінченних рефлексій про самотність людини у світі, про складність переживання втрати й намагання усвідомити філософську сутність краси — і створює провінційну, але дуже вітальну історію Неаполя. У ній знаходиться місце і чуду святого Януарія, і Каморрі (неаполітанська мафія. — Ред.), і навіть спалаху холери 1973 року.
Однак усю цю любов й увагу до Неаполя Соррентіно вже висловлював у попередньому автобіографічному фільмі «Рука Бога». Тож «Партенопа» вийшла фільмом, який Соррентіно знімає не для глядача (що очікує від нього фірмової їдучості й еротизму), а для самого себе — саме тому тут багато сентиментальності, ностальгії та дуже пафосних і напрочуд банальних роздумів «про життя». Можливо, як автор Соррентіно на цьому завершився. Але можливо й інше: маестро просто взяв паузу для душевної меланхолії.
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Кадр з фільму «Партенопа»
Джерело: «Партенопа»: жінка, місто і фільм
