Сила деталей: роздуми про роботу Андрія Достлєва та Лії Достлєвої
По суті, камера робить кожного туристом у реальності інших людей, а згодом — й у власній. Сьюзен Зонтаґ, «Меланхолійні об’єкти»
Де ви перебуваєте, коли розглядаєте роботи, які увійшли до Українського павільйону? Мабуть, безпосередньо у Венеції; можливо, ви щойно пройшлися до Арсеналу по залитій сонцем бруківці, а гірко-помаранчевий спогад про спрітц все ще шумує у вашому носі. Або, може, — сподіваюся — через кілька років після виставки ви перебуваєте у відбудованій бібліотеці десь у визволеній Україні; можливо, в бібліотеці імені Олеся Гончара, яку було обстріляно в 2023 році, у Херсоні — місті на українському узбережжі Чорного моря, яке зазнає нещадних бомбардувань. Можливо, зараз мирний час, а ви — студент, який переглядає документальні фотографії Венеційської бієнале для написання дисертації про мистецтво воєнного часу. Мистецтво, як відомо з історії, інколи стає частиною театру воєнних дій. Декілька прикладів: Сьюзен Зонтаґ поставила виставу «Чекаючи на Ґодо» під час облоги Сараєво в 1993 році; анонімна артгрупа Alshaab Alsori Aref Tarekh поширювала плакати під час жорстокого нападу Башара аль-Асада на сирійський народ у 2011 році; комедіянт Антон Тимошенко провів стендап під час бомбардування Києва у 2022 році. Але найчастіше мистецтво коментує конфлікт на відстані; воно вимагає того, що римляни називали otium — виду дозвілля або миру, яким би тимчасовим він не був. І в цьому полягає парадокс: коли мистецтво висловлюється про несправедливість, ми неодмінно відчуваємо, що воно має робити більше. Авангарди — від дадаїзму до Флуксуса та Arte Útil — один за одним вимагали, щоб мистецтво вело до змін, виправляло речі, виривалося з власної сфери миру. Цей парадокс ніде не відчувається так гостро, як у Венеції — місті, яке називають «найбільш безтурботним»; у місті настільки древньому і красивому, що воно видається симуляцією, тоді як десь там палає світ, Газа зазнає бомбардувань, а оборонні зусилля українців потребують не наших висловлювань, а, відверто кажучи, військових поставок.
Перш ніж нас поглине почуття провини, ми — споглядачі мистецтва — маємо згадати, що насправді мистецтво та дія не виключають одне одного, оскільки жодне з них не заповнює цілком наше життя. Якщо ви перебуваєте у Венеції, ніщо не заважає вам також виходити на протести або волонтерити, або просто зараз задонатити на українську армію та гуманітарні потреби (наприклад, тут: war.ukraine.ua/donate/). І все ж, якщо ми й далі відчуваємо парадоксальність у тому, що мистецтво коментує конфлікт з такого місця, як Венеція, ми повинні поставити запитання: що може зробити мистецтво?
*
Роботи Андрія Достлєва і Лії Достлєвої звертаються до архівів, фотографій, знайдених предметів і документальних форм; вони часто привертають увагу до тих повсякденних дрібниць, які розкривають нам щось про ширшу матерію історії. Наприклад, їхній перфоманс-документація «Licking War Wounds» (2016-21) полягав у покупці соляної лампи — кристалічного блідо-рожевого світильника з нальотом нью-ейджу, який має якусь там користь для здоров’я — у сувенірній крамничці міста Бахмут Донецької області. До того, як у 2023 році місто почали асоціювати з жахливою затяжною битвою, яка його практично знищила, воно було відоме переважно своїми соляними копальнями, а в його сувенірних крамницях продавали соляні лампи, у формі милих сов і кошенят. Однак після російської агресії на Донбасі 2014 року в сувенірних крамницях також почали продавати лампи у формі військової техніки. Художники придбали одну таку лампу й почали її лизати. Вона смакувала жахливо. Але вони намагалися робити це регулярно — іноді протягом кількох хвилин уранці, іноді передаючи її туди-сюди під час сеансів перегляду «Netflix з сіллю». Зрештою, через п’ять років, танк остаточно зник.
Соляна лампа — це деталь повсякдення, один із багатьох предметів, які ми можемо знайти в чиїйсь квартирі та який має таку саму малу значущість, як і відкривачка для пляшок, якій судилося свого часу опинитися на блошиному ринку. Однак митець може дістати такий предмет із загальної купи, покрутити так і сяк, доки його блиск не виведе на ту історію, частиною якої він є: деталь повсякдення стає художньою деталлю, як бруд на ногах святих у Караваджо або опудало папуги в «Простому серці» Флобера, або апельсини у «Хрещеному батькові» Френсіса Форда Копполи. Подібно до них, соляна лампа виступає подвійним символом; вона одночасно функціонує як обнадійлива метафора подолання травми та розкриває одну зі сторін повсякдення. У мене ця робота викликає тьмяний спогад про те, як ми, зростаючи у Словенії, складали з паперу «ворожку», і однокласник-біженець з Хорватії малював на лицьовій стороні танки й снайперські гвинтівки, тоді як ми малювали човни та квіти. Війна — це не лише вибухи по телебаченню; вона просочується в тишу повсякденності, в сувеніри та дитячі іграшки.
Каталог «Плетіння сіток»
Це вміння відкопувати деталі, часто з тонкою іронією, що виносить на поверхню емоційну суть речей, можна спостерегти в багатьох роботах Достлєва та Достлєвої. Один із перших мистецьких проєктів Андрія Достлєва, текст до якого написала Лія Достлєва, — «Окупація» 2015 року; це книга колажів зі знайдених фотографій. Востаннє Достлєв бачив рідне місто Донецьк у січні 2014 року; незабаром, поки він навчався в Польщі, місто захопили російські військові та їхні прихильники, і відтоді він не зміг туди повернутися. Позаду залишилося багато речей, зокрема фотоальбоми його родини. Згодом, блукаючи блошиними ринками в Латвії та Польщі, він став збирати старі фотоальбоми того ж періоду і доопрацьовувати фотографії в них, доки вони не ставали схожими на ті, що лишилися в його пам’яті. Він торкався фломастером фотографії усміхненої дитини, і дарував їй милий чорний комбінезон із кумедними вушками, в який, як він пам’ятає, була вбрана його мати на дитячому фото. Кілька людей відтінку сепії із зачісками у стилі 1950-х років зібрані в один колаж друзів сім’ї, яких, як він пам’ятає, так цінувала його бабуся. Саме деталі — комбінезон, золотий зуб, сукня з візерунком — перетворюють ці «окуповані» фотографії незнайомців майже на членів сім’ї. Фотографії стали відомими у соцмережах, адже інші могли ідентифікувати себе з проблемами втрати спогадів і спроби їх відновити. Подібну зосередженість на пам’яті, увагу до якої привертають подекуди вигадані деталі, ми можемо побачити в інших роботах митців: «Казкові замки Донецька» (2018 – 2020, Достлєв і Достлєва), «Небувала історія Кубуша Гіршлера» (2020, Достлєв і Достлєва), «Книга довгих обʼєктів» (2023, Достлєва).
Але, звісно, маніпулювання митців деталями не змінює реальності. Воно не повертає втрачені фотографії та час назад. Фотоальбом «Окупація» залишається крихким союзом між митцем, позбавленим спогадів, і людьми, які давно відійшли в минуле, і немає нікого, хто хотів би про них пам’ятати.
*
Коли я приходжу на зйомки проєкту «Comfort Work» Достлєва та Достлєвої (2024), роботи, створеної на замовлення для Українського павільйону, «ідеальна жертва за версією ЗМІ» вже стискає свою рятувальнуу ковдру та плюшевого ведмедика. Сріблясто-золота ковдра знайома нам з телевізійних сюжетів про дорожньо-транспортні пригоди та інші катастрофи, але вона видається такою недоречною, як алюмінієва фольга на костюмі на Гелловін, коли ви опиняєтеся в ситуації, коли цю ковдру вам видають. Обличчя дівчини вимазане чимось чорним, схожим на кіптяву від вибуху. Її ведмедик також пошарпаний, наче його витягнули з-під уламків; її губи ледь помітно рухаються, коли вона дивиться в нікуди.
Три жінки за кадром збуджено перемовляються українською, і я вловлюю дивну фразу: «ведмедик висить неприродно, стисни його міцніше», «її волосся надто гарне», «більше роззирнися». Вони всі молоді, від 20 до 30 років, і вони тут, щоб зрежисерувати сцену. Андрій — за камерою. Тут також фотограф, журналіст, куратори і я. Під час зйомки — звук не пишуть — ми говоримо про життя у Ліверпулі, про залежність британських дітей від електронних сигарет, і про нашу власну залежність. Чорний, як сажа, макіяж актриси виглядає в кадрі більш переконливо. У приміщенні ж це більше схоже на маскарадний костюм: зрештою, її зовнішній вигляд навмисно гіпертрофований, гротескний навіть, включно з ведмедиком, якого вона так міцно стискає.
«Comfort Work» спекулює стереотипами, з якими стикнулися українські переміщені особи після вторгнення 2022 року, яке призвело до появи понад 6 мільйонів біженців і щонайменше 8 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Тоді європейські країни відкрили свої кордони — у Польщі та Німеччині було зареєстровано приблизно по мільйону українців, 380,000 у Чехії, 250,000 у Великобританії, та ще в багатьох інших країнах по всій Європі, — а імплементація Директиви про тимчасовий захист у Європейському Союзі та Молдові забезпечила злагоджений доступ до правового захисту, роботи, освіти та медичних послуг, який різко контрастував із хаотичною реакцією Європи на кризу біженців та мігрантів у 2015 році. На цьому тлі нелегко створити мистецький твір, який висвітлює негативні стереотипи, з якими стикаються українці-переміщені особи, — він може суперечити очікуванням «вдячності» хостів, та, втім, видається важливим показати повну картину .
Стереотипи включають «la badante» — доглядальників, яких італійцям здавна постачала Східна Європа; працівника аграрного сектору, який конкурує з польськими робітниками; красуню з ботоксом, яку британські чоловіки з онлайн-форумів раді були б бачити у себе вдома; інтелектуала-русофіла, якого деякі дописувачі в німецьких ЗМІ або в мережі уявляли своїм союзником у звинуваченні НАТО в кризі. На основі інтерв’ю, коментарів на інтернет-форумах та масової преси митці створили десять кінопортретів. Кожен впізнаваний завдяки його або її атрибутам: неоковирна зимова шапка «la badante», куртка в кольорах українського прапору на сільськогосподарському робітнику або рятувальна ковдра на «ідеальній жертві». Саме з таких атрибутів складаються ікони святих; це також те, що породжує «знакові» фотографії катастроф. «Мати-мігрантка» Доротеї Ланж (1936) має двох світловолосих дітей, «Афганська дівчина» Стіва МакКаррі (1972) — вражаючі зелені райдужні оболонки. Шокована «ідеальна жертва» також нагадує мені американський фільм, який я дивився ще в школі, «Хвіст крутить собакою» (1997), в якому піарники та голлівудські продюсери інсценують фальшиву війну, щоб відвернути увагу громадськості від скандалу з президентом. Країною, обраною для фальшивої війни, є Албанія (яка зображена тут як «проблемна, маловідома, далека країна»); центральний образ — також дівчина, яка рятується від криків і пострілів та тримає в руках, щоправда, не плюшевого ведмедика, а білого кота. Вам потрібна така деталь, щоб закарбувати образ у свідомості; навіть якщо це також те, що спрощує індивідуальність зображеної людини до зручного типажу.
Мечучи громи й блискавки у «Comfort Work», митці, втім, залучають професійних акторів не-українців, а українців-переселенців просять зрежисерувати сцену. Процес зйомки показано в документальному відео поруч з портретами. І тут стаються непередбачувані речі. Коли учасники одягають актора, наче живу ляльку, сміються та розказують анекдоти, весь досвід стає напрочуд веселим: майже як розіграш близьких друзів, коли ти не боїшся залучати стереотипи, яким ми підвладні. Це якраз те, що відбувається на цих зйомках, хоча, звісно, є також момент усвідомлення. У зболеній людині є щось таке первинне, що на коротку мить у кімнаті западає тиша, і всі раптом відчувають — це по-справжньому. Присутні українці кажуть, що без ножа ріже по живому; в якусь мить вигляд цієї сильно загримованої дівчини нагадує справжній момент спустошення після обстрілу.
Фотограф, приємний ліверпулець, опісля запитує учасників, як вони ставляться до військової фотографії. Ми говоримо про знімальні групи, які, наче хижаки з добрими намірами, нишпорять полями битв у пошуках вдалого кадру. Для тих із нас, хто не пізнав війни на власному досвіді, є щось незручне в інсценуванні подібного стереотипу, у тому, як це пробуджує в уяві кліше гуманістичної фотографії. Але одна з присутніх українок каже, що вважає саме такі о́брази необхідними. Якими б шокуючими та стереотипними вони не були, вони нагадують людям про те, що відбувається. Вона каже, що нещодавно була в лікаря, і він запитав її: «То війна в Україні ще триває?» У перенасиченому інформацією світі ті речі, які для когось є питанням життя і смерті, стають для когось іншого прохідною і несуттєвою деталлю.
*
Мій невеликий внесок в Український павільйон почався з написання грантової заявки до Arts and Humanities Research Council, яка проспонсорвував резиденцію Достлєва та Достлєвої в Ліверпульському університеті. В таких заявках на гранти ви повинні розповісти про «вплив», який мистецтво та гуманітарні науки матимуть на суспільство, і, оскільки, звісно, такий вплив складно довести, написання грантових заявок перетворюється на ремесло з маскування туманних обіцянок за мовою бюрократичної точності. Хоча тут провина лежить на грантодавцях: ми очікуємо, що мистецтво матиме негайний «вплив», оскільки така цінність походить від економічної парадигми постачальника послуг. Ця модель розглядає мистецтво як срібну кулю, швидке рішення, здатне розвʼязати конкретну проблему — врятувати суспільство від його власних упереджень, покращити добробут нужденних, можливо, покласти край війні, але, звісно, проблеми, які розглядають філософія, мислителі та мистецтво, часто мають глибшу природу, яку легко не виправиш.
Мистецтво в Українському павільйоні може і надихає нас вийти за його межі; робити все, що в наших силах, аби допомогти Україні. А втім, поки ми чекаємо, що праве діло переможе, поки ми відчуваємо, можливо, безсилля чи навіть безнадію, такі роботи, як Андрія Достлєва та Лії Достлєвої, також показують нам, що саме в цьому, здавалося б, несуттєвому акті перестановки деталей криється сила мистецтва. Як і лизання соляної лампи у формі танка, твір мистецтва не знищує справжню броньовану техніку, але він може переформатувати досвід, підносячи одні деталі та применшуючи інші, доки світ знову не набуде сенсу. Подібно до відредагованих фотографій із чийогось забутого альбому, мистецький твір створює новий відбиток у пам’яті, недосконалий і нестабільний, але все ж запис досвіду, який намагається вижити перед лицем насильства. Подібно до німих портретів стереотипів, твір мистецтва може зафіксувати ті непроглядні о́брази, крізь які нам важко побачити людину в біженці, і які неочікувано дозволяють цій людськості пронизати нас наскрізь.
Від Сімоніті – автор книги «Artists Remake the World» (Yale, 2023), яка досліджує роль сучасного мистецтва в демократії в двадцять першому столітті. Він є старшим викладачем філософії в Університеті Ліверпуля; пише на такі теми, як зв’язок мистецтва і зміни клімату, мистецтва і технологій, а також про філософську естетику.
Джерело: Каталог «Плетіння сіток». Уривок
