Я зацікавилася адаптивними тренуваннями ще до повномасштабної війни. Займалася кросфітом і дивилася змагання Crossfit Games, де була адаптивна категорія. Там люди з різними видами інвалідності змагалися на світовому рівні. Їх ділили на категорії: наприклад, в одну категорію не поставлять людину з ампутованою рукою та людину з ампутованою ногою.
Я побачила, що люди без рук і без ніг лазять на канатах чи підіймають штангу. Тобто роблять усе те саме, що спортсмени у звичайних категоріях, але рухи дещо адаптовані. Наприклад, у стрибку на скакалці важливо, щоб це «забивало» передпліччя, тож адаптивним спортсменам на кріслах колісних дають довгий і важкий канат, який вони просто перекидають.
Коли я це побачила, то була шокована, почала шукати інформацію, де взагалі можна навчитися адаптивного тренерства. І цієї інформації майже ніде не було, ні в Україні, ні за кордоном, тож на деякий час я про це забула. Але коли почалася повномасштабна війна, то вирішила, що час зайнятися цим серйозно.
До цього я знала лише Дмитра Новгородського – військового з 2014 року, який має ампутацію вище коліна та працює адаптивним кросфіт-тренером у Дніпрі. Через Дмитра я дізналася про Юлію Коваль, яка створила школу адаптивного тренера [головна тренерка «Ігор героїв»]: у неї був великий досвід в адаптивних тренуваннях, бо з 2014 року вона почала тренувати ветеранів з ампутованими кінцівками.
Ще коли школи адаптивного тренера не було, я написала Юлії й запитала, чи не планує вона робити щось подібне, і що було би класно, якби вона поділилася досвідом. І згодом разом із тренером із Миколаєва, Валерієм Киселем, вони запустили цю школу адаптивного тренера.
Їм була важлива не кількість, а якість учасників. Це було 30 годин онлайн. Багато розповідали не лише про спорт, але про анатомію: навіть ампутація великого пальця на нозі впливає на поставу. Також розповідали, як коректно спілкуватися з військовими й ветеранами, трохи про контузії.
Потім усі учасники з’їхалися до Києва й протягом семи чи восьми годин закріплювали теорію на практиці. Далі в нас був іспит – сертифікати й дозвіл на тренування отримали не всі, у деяких були й перескладання. Зараз я теж можу написати своїм тренерам за порадою.
Роботу з контузіями я почала вивчати окремо, бо в мене зараз тренуються багато ветеранів із контузіями. У мене немає медичної освіти, але я чотири роки навчалася в медичному університеті (потім змінила фах і закінчила інший університет).
Я можу працювати з будь-яким видом поранень, з ампутацією будь-якої висоти й кінцівки, тобто я маю розуміння, як адаптувати тренування під кожного ветерана чи ветеранку. Загалом обмежень немає, крім інклюзивних, але в залі над цим працюють. У нас є ліфт, але ветерани часто спускаються в зал на протезах. Один із них, який ще не має протеза, спочатку користувався ліфтом, а потім побачив, як хлопці спускаються, і почав сам, на милицях. Але якщо в людини крісло колісне, то їй треба буде допомога.
Також я викладаю адаптивні тренування онлайн, співпрацюю з проєктом «Ігри героїв». Тренування безоплатні, ветеран може прийти в будь-який зал і позайматися, а я виконую роль його куратора. Тобто дивлюся відеозвіт на кожну вправу, яку він знімає на камеру, і даю йому фідбек. Люди, які тренуються онлайн, для мене герої. Але звісно, якщо є можливість, завжди краще тренуватися офлайн.
Джерело: «Якщо не займатися спортом, мені взагалі буде габела». Це ветерани, які тренуються
