В один із днів ми дізналися, що почали виїжджати машини. Ніби відкрили коридор на евакуацію. До цього ми вже ходили до драмтеатру, де був пункт збору, але тоді нічого не вдалося. А цього разу батьки знайомих вирішили виїжджати, запропонували мені – я погодився в ту ж секунду. Сумка вже була зібрана, я надяг кілька штанів, дві куртки, бо було дуже холодно – і ми поїхали.
Перші годину-півтори дороги моє серце калатало так, як ніколи в житті. Ми їхали абсолютно зруйнованим Маріуполем, це було, знову ж таки, як у грі про апокаліпсис. Уже стояли російські блокпости. Нам пощастило: вони просто перевіряли документи й пропускали. Хоча друзі потім розповідали, як їх на морозі роздягали, роздивлялися татуювання.
На певній ділянці була дорога, де не можна було буквально на кілька сантиметрів у бік з’їжджати, бо все було заміновано. Бачив згорілу машину з людьми всередині. Але врешті все це закінчилося. Російські блокпости пропали. Ми почули якісь вибухи, але вже не звертали уваги, ніби звичка з’явилася. Та потім я в новинах прочитав, що прилетіло по черзі з машин, у якій ми щойно були – там загинули люди. Якби ми виїхали трошки пізніше, то, можливо, я б лишився там.
А на наступний день після того, як ми виїхали, прилетіло вже у двір нашої бази в Маріуполі. Було близько. На щастя, усі ті, хто лишався, якраз теж вирішили виїжджати. І мені, і всім нашим із будинку вдалося вибратися з Маріуполя. Ми провели там 19 днів.
Але що мені запам’яталося найбільше – один збіг. Щойно ми пройшли український блокпост, у той же момент вийшло сонце.
Після Маріуполя
Після 19 днів у Маріуполі мене все дивувало. Ми ж весь цей час були без тепла, газу, світла. Коли я побачив лампочку, що горить, я на неї дивився, ніби вперше, ніби її щойно винайшли. Сходити в душ – це просто щастя. Але врешті я досить швидко адаптувався. Почав тренуватися – це дуже відволікало від думок. Скоро навіть перестали снитися страшні сни.
Після виїзду на підконтрольну Україні територію я не звертався по психологічну допомогу. Завдяки футболу вдалося дійсно швидко перемкнутися. Нібито всі ці події, усі обстріли лишилися там, у Маріуполі.
Після всіх цих подій змінилися смаки. Звісно, я тепер не можу слухати російську музику чи дивитися їхні фільми. Став багато читати про психологію. Думаю, я загалом став більш усвідомленим.
Ще коли я був у Кременчуці, то звертався по допомогу як ВПО. Якщо не помиляюся, тоді платили по 2 тисячі грн на місяць. Також знаю організацію «ЯМаріуполь» – до них теж можна звертатися, вони видають якісь побутові речі, що потрібні, наприклад, продукти, ковдри, пральні порошки, тому подібне.
Згодом ми попросили знайомого, який тоді ще лишався в Маріуполі, сходити подивитися, що стало з нашою базою. Він сказав, що там пройшов бій. У підвалі лежали трупи. А всі цінні речі або зникли, або були спеціально зламані.
Тепер у Маріуполі в мене не лишилося нікого й нічого. Але лишився клуб «Маріуполь». Уже з літа 2022 року ми знову почали тренуватися й грати в першій лізі. Зараз базуємося в селі під Києвом.
Я навіть чув про ініціативу одного бразильського клуба, який теж узяв назву «Маріуполь», щоби так висловити підтримку. Було приємно, що люди з усього світу прагнуть нам хоч якось допомогти.
Тепер у нас є традиція – щоразу перед грою слухаємо пісню Alyona Alyona «Маріуполь». А в роздягальні поруч з аркушем, де розписують стартовий склад, завжди висить фото міста. Навіть хлопці, які прийшли з інших команд, і ніколи не були в Маріуполі, тепер полюбили цей образ, просто через наші розповіді.
Зараз клуб винаймає нам квартиру під Києвом. Але перспективи команди поки не дуже зрозумілі. Ми разом з агентом плануємо шукати шляхи, як далі розвивати мою кар’єру.
Я підписаний на кілька груп, де викладають фото Донецька. Мабуть, те, що я відчуваю, можна назвати ностальгією. Хочеться просто пройтися тими вулицями, де я ходив у дитинстві.
Якщо задуматися, то я двічі втратив дім через війну. Звісно, мені сумно через це. Але я не хочу думати про це. Для мене це не кінець. Тепер мій дім – там, де моя сім’я.
Хоча в мене є мрія. Я хотів би все ж зіграти на «Донбас Арені». Думаю, буде символічно зробити це проти «Динамо Київ». Я мрію про це з дитинства, і навіть на моїй заставці на телефоні – досі цей стадіон. Це рідне для мене місце. Я дуже хочу вірити, що одного дня ця мрія збудеться.
Джерело: Втратити дім двічі. Історія воротаря, який грав у «Шахтарі» й «Маріуполі»
