Десь перед Різдвом 1964 року ми вперше записувалися на студії. Ми змогли про це домовитися через Рікового друга, який працював на студії у Вест-Гемпстеді й надав нам її безкоштовно на певний час. Ми записали одну версію старої класики ритм-н-блюзу «I’m A King Bee» і три пісні, які написав Сід: «Double o Bo» (мікс Бо Діддлі й теми до «007»), «Butterfly» і «Lucy Leave». У результаті ми отримали нашу основну демку, записану на чвертьдюймовій стрічці й випущену лімітованим тиражем, — безцінну річ, адже багато концертних майданчиків просили такі записи до живих прослуховувань.
Що цікаво, десь у цей час Рік випустив свою пісню «You’re The Reason Why», на B-стороні синглу «Little Baby» виконавців, відомих як Adam, Mike & Tim, і отримав завдаток у розмірі 75 фунтів — решта з нас тільки через роки дізнається, що насправді означає «здирництво»…
Пізніше, навесні 1965-го, нам вдалося знайти постійне місце — у підвалі клубу Countdown на Пелес-Ґейт 1А, поблизу Кенсинґтон-Гай-стріт. Над клубом був готель чи квартирний комплекс, і це, звісно ж, призводило до конфліктів щодо рівня шуму. У клубі не було якогось тематичного декору чи особливої атмосфери. Це було місце для живої музики, куди приходила відносно молода публіка і де наливали доволі дешеві напої. Гадаю, ідея полягала в тому, що власники клубу, не маючи належної реклами, сподівалися, що такі групи, як наша, приводитимуть із собою велику групу підтримки, друзів, які замовлятимуть напої на барі.
Ми грали десь із дев’ятої вечора до другої ранку, беручи декілька перерв. Три сети по дев’яносто хвилин — а значить ближче до кінця ми починали повторювати пісні, бо репертуар вичерпався, і алкоголь вплинув на короткочасну пам’ять публіки. Ми також почали розуміти, що пісні можна розширити за допомогою довгих соло. Ми почали збирати ширший пісенний репертуар, а також і невелике, але вірне коло прихильників. Спочатку ми використовували підсилювачі, але всього лише після двох-трьох успішно проведених вечорів клубу видали заборону на шум. Ми конче потребували цієї роботи (тоді це були єдині виступи, за які нам платили), тому ми запропонували грати в акустиці. Роджер якось дістав контрабас, Рік витер пилюку з фортепіано, Боб і Сід грали на акустичних гітарах, а я використовував дротяні щітки. Пам’ятаю, що ми тоді серед іншого виконували «High The Moon», одну з показових для Боба мелодій, і «Long Tall Texan», але решта давно забулася.
У той самий час ми прослуховувалися для двох потенційних кар’єрних можливостей. Одна з них — розігрів у клубі Beat City. Вони опублікували рекламу в тижневику Melody Maker, де — поки він не закрився у 2000 році — розміщували інформацію про музикантів, які шукали роботу, і роботу для музикантів (роками найпершим оголошенням там було про пошук «вмілого акордеоніста»). Ми побачили рекламу Beat City й направилися на прослуховування із добіркою власних пісень. Нас не взяли.
Друге прослуховування — на Ready Steady Go!, визначальну музичну програму того часу, у якій стильна молодь танцювала під стильні молоді гурти. Її крутили на ITV — ще відносно новому комерційному каналі, тож програма могла дозволити собі трохи більшу радикальність, на яку на BBC ніколи б не наважилися. На жаль, навіть в очах продюсерів Ready Steady Go! ми були занадто радикальними для загалу, і вони запропонували прослухати нас іще раз, але з тими піснями, які вони краще знали. Принаймні вони проявили хоч якийсь інтерес, а також чемність, запросивши нас побути наступного тижня в ролі глядачів. Для мене це була гарна нагода вирушити на Карнабі-стріт і купити розкльошені гіпстерські штани у чорно-білу гусячу лапку, адже публіка тупцювала прямо перед камерами. Крім того, це був шанс почути наживо гурти типу Rolling Stones чи Lovin’ Spoonful.
У нас була іще одна чудова ідея для запуску музичної кар’єри — участь у рок-конкурсах. Ми подалися на два, один із них проходив у клубі Country у північній частині Лондона. Ми вже там грали декілька разів і мали невелику зграю фанатів, тому без особливих труднощів пройшли до фіналу. Але тут у нас виникла проблема. Друга подія була масштабнішою — конкурс бітів Melody Maker (словом «біт» у ті роки неабияк зловживали). Схвильовані, ми надіслали наш демозапис разом із фотографіями групи, зробленими на задньому дворі Майкового будинку, де ми позували у характерному для нас образі — у сорочках із ґудзиками на комірцях і синіх краватках з італійського трикотажу, куплених у Cecil Gee на Чарінґ-Крос-Роуд.
Демка і трикотажні краватки узяли своє. Нас відібрали до участі, аж тут ми дізналися, що мали грати того самого вечора, коли відбувався і фінал конкурсу в клубі Country. Не можна було змінити ні час фіналу, ні час нашої секції — конкурс Melody Maker був хитрою задумкою промоутерів, які планували заробити на квитках, які куплять прихильники гуртівучасників, щоб проголосувати за своїх. Урешті-решт нам вдалося домовитися з іншою групою, щоб виступити перед ними. Безсумнівно, це був найгірший час із можливих (і крім того, хоч це і ні на що не вплинуло, наш банер написали з помилкою: «Pink Flyod»). Пізніший час, що був початково відведений нам, дістався переможцям — «The St Louis Union», вони не йняли віри своїй удачі й у результаті здобули перемогу на національному рівні. Відігравши, ми поспішили до клубу Country, але через запізнення нас позбавили можливості зайняти перше місце. Перемога і подальші кар’єрні перспективи дісталися групі під назвою The Saracens.
Джерело: «Демка і трикотажні краватки узяли своє»: уривок з книжки «Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd»
